Парламент. В 2014 Україна займала 112 місце з 189 за політичним представництвом жінок у парламенті[9]. У 2017 в українському парламенті було 52 депутатки[10] (12 % від складу; у світі в середньому 22 %, в ЄС 25 %).
Добровільні гендерні квоти свого часу впроваджували деякі українські партії, проте вони були низькоефективними через відсутність санкцій за невиконання квоти. Вперше обов'язкова 40-відсоткова гендерна квота (ст. 154 Виборчого кодексу) діяла на місцевих виборах25 жовтня 2020[11][11].
Понад 45 млн осіб (45 % населення України) страждають від насильства (фізичного, сексуального, психологічного), більшість з них — жінки[6]. У 2001 році в Україні прийнято Закон про домашнє насильство 2001 року (Domestic Violence (Prevention) Act 2001). Стаття 173-2 Кодексу про адміністративні правопорушення України також стосується «насилля над сім'єю»[15]. У лютому 2013 р. Представник Фонду ООН з народонаселення Нужат Ехсан заявив, що «Україна дійсно має неприйнятний рівень насилля, переважно чоловічого, і головним чином через високий рівень споживання алкоголю». Він звинуватив лазівки в законодавстві, що сприяють проблемі домашнього насильства: «Ви можете порушувати права жінок, і якщо ви є посадовцем високого рівня або сім'єю посадовця, ви можете уникнути цього»[6].
Щорічно 1,1 мільйон українок переживають фізичну та сексуальну агресію в сім'ї. Від домашнього насильства в Україні гинуло 600 жінок щороку — втричі більше, ніж у зоні АТО на Сході за той же період, лише у 2018. За 2017 рік від домашнього насильства постраждали понад 1 млн українок. Лише 110 тисяч з них заявили в поліцію, і лише 4,4 тисячі заяв дійшли до суду. Заяви до правоохоронних органів подають 10-15 % постраждалих українок[7].
Це стається через системність звинувачення жертви українським правосуддям: за даними аналітиків DCAF, майже 40 % працівників системи кримінального правосуддя — поліцейських, прокурорів, суддів — вважають домашнє насильство приватною справою. А 60 % впевнені, що у насильстві винні постраждалі. За даними DCAF і Ла Страда-Україна, більше 4/5 поліцейських і суддів в Україні розглядають випадки домашнього насильства як «сімейну суперечку», очікуючи, що постраждалі пробачать кривдників заради збереження сім'ї, яку в радянські часи називали осередком суспільства. Подібні справи часто розглядають без присутності постраждалої, а середня тривалість судового слухання складає всього 7 хвилин. Так у системі правосуддя часто повторно травматизують постраждалих[7].
Російська агресія значно погіршувала всі проблеми українського жіноцтва. Зокрема, російська армія широко використала сексуальне насильство як воєнний злочин у своїх вторгненнях після встановлення української незалежності.
За рівнем захворюваності на ВІЛ та СНІД Україна займає перше місце в Європі. Україна серед світових лідерів із проституційного та сурогатного туризму. У здоров'ї жінок, що практикують секс із жінками, значну роль грає лесбофобія та недостатня обізнаність у медицині нижчої ланки.
Репродуктивні права
Сексуальна освіта
Інституціоналізована (в закладах освіти) сексуальна освіта в Україні практично відсутня та надається приватними ініціативами, наприклад, громадськими організаціями, лекціями секс-педагогині Юлії Ярмоленко.
Аборт в Україні законний за запитом у перші 12 тижніввагітності. Між 12 і 28 тижнями аборт допускається з різних причин, включаючи медичні, соціальні та особисті підстави, та за будь-якої причини зі згоди лікарської комісії[17]. Праві та релігійні організації періодично підіймають питання заборони абортів.
Шлюбні права
Дитячі шлюби практикують деякі закриті спільноти на території України, зокрема, общини ромів.
Декретна відпустка по догляду за дитиною за законом може надаватись будь-кому з рідних, проте користуються нею в абсолютній більшості випадків матері, втрачаючи кілька років у кар'єрному зростанні (відпустка сягає 3-х років на одну дитину).
Несплата та труднощі в законному стягненні аліментів на дітей після розлучення становлять комплексну проблему в Україні. Більшість українських соло-матерів утримують спільних дітей самостійно.
В Україні існують маскулістські організації, що займаються організацією викрадення дітей у матерів та утримання їх від побачень із матір'ю, користуючись лазівками в законодавстві та психологічним тиском.
Трудові права та ринок праці
Жінки складають 54 % населення України та 47.4 % її трудових ресурсів[16]. Попри те, що понад 60 % українок мають вищу освіту, рівень жіночого безробіття дуже високий, порівняно з чоловіками з такою ж освітою: 80 % усіх безробітних в Україні — жінки, не кажучи вже про широкомасштабне приховане безробіття серед жінок[5].
В Україні жінки заробляють в середньому на 30 % менше, ніж чоловіки, що займають подібні посади[4], хоча законодавство України декларує правове рівноправ'я, включаючи рівну оплату рівної праці. Це відбувається через систему дискримінацію жінок, оскільки ринок праці в Україні виразно сегрегований за статтю.
Дискримінація при наймі. Відбір на посади за статтю заборонено чинним законодавством, проте на практиці більшість вакансій містять вказівку на бажану стать, вимоги до зовнішності та віку. Засвідчені дані, що працедавці відмовляють у наймі молодшим жінкам, обґрунтовуючи це стереотипними очікуваннями, що ті завагітніють, жінкам з дітьми та жінкам після 35 років.[18]
Вертикальна сегрегація ринку праці, тобто скляна стеля, характерна для України. Жінки очолюють лише 2 % великих українських компаній, 27 % підприємств з 1—5 працівниками(-цями), 30 % підприємств зі штатом менше 50 осіб та близько 50 % всіх підприємств без найманої робочої сили. Високі позиції у владі, державній чи приватній областях України займають лічені жінки[18].
Горизонтальна сегрегація ринку праці, спричинена гендерованою освітою, дискримінацією при наймі та перепонами в просуванні, призводить до осідання жінок у низькоприбуткових галузях та втягнення у торгівлю людьми. Сектори промисловості, де переважають працівниці (такі як вчителювання, виховательство, продовольче обслуговування), мають найнижчі зарплати та найбільші тенденції до заборгованості у зарплатах. Жінки України, як правило, ведуть малий бізнес у роздрібній торгівлі, оптовій торгівлі та громадському харчуванні.[18]
Мережевий флешмоб 2016-го року ЯНеБоюсьСказати про оприлюднення сексуального насильства проти українсок набув міжнародного розголосу, оголивши масштаби проблеми, котра в Україні замовчується.
Антифеміністичні рухи
Гендерні стереотипи щодо місця та ролі жінки в суспільстві, стандартів «справжньої жіночності» переважно ведуть церква та праві рухи, апелюючи до традиційних українських цінностей.
Перше масштабне дослідження уявлень українських чоловіків, «Сучасне розуміння маскулінності: ставлення чоловіків до гендерних стереотипів та насильства щодо жінок», проведене Мінсоцполітики у 2018 році (опитано 1520 чоловіків всіх регіонів, крім АР Крим, від 18 до 59 років), виявило, що гендерні стереотипи значно поширені серед українських чоловіків. Так, повнолітні українці вважають хатню роботу жіночою справою, як і турботу про контрацепцію; чекають від жінки покори, лагідності та емоційного обслуговування; звинувачують жертву зґвалтування у насильстві, вважають прийнятним застосувати насильство проти жінки у випадку її подружньої зради[23].
↑ абАрхівована копія(PDF). Архів оригіналу(PDF) за 24 червня 2007. Процитовано 20 липня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ абАрхівована копія. Архів оригіналу за 14 грудня 2019. Процитовано 20 липня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Ukraine. Abortion Policies: A Global Review(DOC). Т. Country Profiles. United Nations Population Division. 2002. с. 150—152. OCLC48213121. Архів оригіналу за 5 вересня 2017. Процитовано 27 березня 2014.(англ.)
Оксана Кісь. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина XIX — початок XX ст). — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. — 272 с. ISBN 978-966-02-5072-7.
.jpg)
.jpg)
.svg)
