Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям простежується з кінця V ст., коли празька та пеньківська культури V—VII ст., трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців, сіверян Північно-Західної України (Лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь, яка, як сьогодні підкреслюється, була поліетнічним утворенням, тобто багатонаціональною державою. Здебільшого в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.
Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васалаОсманської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Результатом цих процесів стала спроба творення власної держави українським народом середині XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.
Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI—XI ст. — Русь; з 1395 р. — Мала Русь; у XVII—XVIII ст. — Малоросія; XIX ст. — початок ХХ ст. — Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1060 р.) відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим — «Малоросія», яке набуло широкого поширення після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX століття етнонім «Україна» став переважати.
Слід виділити й таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» поширилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» — кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія — «край» як батьківщина, вітчизна, та ін. Найпоширеніша версія: назва «Україна» походить від слів «у» і «країна» й означає внутрішню землю (батьківщину), на противагу зовнішнім землям (закордонню).
Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Вживалася назва «українець» лише у значенні «козак», «козацький народ». Поряд з цим продовжувала існувати і стара самоназва «русин». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити чотири ключові етнооб'єднувальні самоназви:
У 1719 р. 84,5 % (4,9 з 5,8 млн) українців проживали на землях, що перебувають у сучасних кордонах України. Внаслідок активних міграційних процесів наступні 250 років питома вага українців у межах України відносно їхньої загальної чисельності у світі неухильно зменшувалась, до 79,5 % (12,8 з 16,1 млн) у 1858 р., та до 74,2 % (27,6 з 37,2 млн) у 1926 р. У 1989 р. на території України проживало лише 72,1 % (37,4 з 51,9 млн) українців світу. Проте у 1990-ті роки спостерігалося зростання цього показника до бл. 80 %, що пов'язано з активною асиміляцією українців діаспори та зміною у 1989—2001 рр. етнічної самоідентифікації на користь української серед осіб змішаних національностей на території України.[2]
Історична динаміка чисельності етнічних українців на територіях, що зараз входять до складу України[3][4]
На початку XVIII ст. понад 99 % українців у межах України мешкали у лісостеповій та лісовій зонах, тоді як степова зона залишалася практично незаселеною. У XVIII ст. почалася масштабна колонізація степу і кількість українців зросла за 1719 ‒ 1795 рр. майже у 19 разів, з 40 тис. до 740 тис. У 1795 р. на степовому південному сході проживало 8,5 % загальної чисельності українців України, у 1858 р. ‒ вже 15,2 %, а у 1897/1900 рр. ‒ понад 19 %. У 1910‒1917 рр. у степовій зоні проживало бл. 5,9 млн українців (22 % загальної чисельності), у лісовій та лісостеповій зонах ‒ бл. 21,1 млн українців (78 % загальної чисельності).[3]
Динаміка чисельності українського населення України в XVIII — поч. XX ст., тис.[3]
Частка українців у населенні регіонів у XVIII — поч. XX ст., %[3]
1719
1795
1858
1897- 1900
1910- 1917
Полтавська губернія
100,0
▼
99,0
▼
97,4
▼
93,0
▲
94,1
Харківська губернія
93,7
▼
88,9
▼
87,5
▼
80,6
▲
85,7
Правобережна Україна
86,0
▲
88,5
▼
79,3
▼
77,3
▼
75,9
Херсонська губернія (північ)
100,0
▼
86,8
▼
75,0
▼
73,8
▼
68,7
Таврійська губернія (материк)
100,0
▼
47,0
▼
45,7
▲
60,6
▲
67,9
Чернігівська губернія
93,1
▼
89,2
▼
84,8
▼
66,4
▲
67,4
Катеринославська губернія
19,5
▲
79,8
▼
78,9
▼
68,9
▼
65,8
Східна Галичина
79,2
▼
74,3
▼
70,1
▼
65,8
▼
64,0
Буковина
75,0
▼
73,7
▼
60,9
▼
58,5
▲
59,6
Донська область (північ)
74,0
▼
71,0
▼
49,7
▲
50,1
Закарпаття
61,2 %
▲
61,9
▼
51,9
▼
39,3
▲
42,0
Херсонська губернія (південь)
81,2
▼
47,6
▼
41,2
▲
41,5
Бессарабія (частина)
15,0
▲
40,9
▼
26,7
▲
36,6
▲
37,7
Таврійська губернія (півострів)
1,3
▲
4,0
▲
11,8
▼
7,8
Територія сучасної України
83,1
▲
83,8
▼
75,0
▼
70,7
▼
69,5
У 1719 р. у межах Речі Посполитої (Правобережжя, східна Галичина) проживало понад 3 млн українців, що становило бл. 62 % їх загальної чисельності на теренах сучасної України. У межах Російської імперії (Слобожанщина, Полтавщина, Чернігівщина) налічувалося бл. 1,7 млн українців (35 % загальної чисельності).[3]
Станом на 1858 р. українські землі були поділені між Австрійською та Російською імперіями. У австрійській частині мешкало бл. 2,3 млн українців (17,8 % від чисельності у межах сучасної України), у російській частині ‒ 10,5 млн (82,2 %).[3]
До початку XX ст. частка українців, що проживала у межах Австро-Угорщини, зменшилася до 15,8 % (3,3 млн осіб), тоді як частка українців з Російської імперії зросла до 84,2 % (17,5 млн).[3]
Динаміка чисельності (1939—2001 рр.)
Зміна чисельності українців за період між переписами 1959—1989 рр.
Динаміка чисельності українців у областях за даними переписів населення:
Зміна чисельності українців за період між переписами 1989—2001 рр.
У радянський період темпи приросту українського населення були значно нижчими ніж темпи приросту всього населення Української РСР. Так, у 1959—1970 рр. вони були на 23 % меншими ніж в середньому по республіці (+9,7 % проти +12,6 %), та втричі меншими ніж темпи приросту росіян (+28,7 %). За 1970—1979 рр. приріст чисельності українців в УРСР (+3,4 %) був уже на 36 % менше ніж в середньому по республіці та в 4,3 рази менше ніж приріст чисельності росіян (+14,7 %). Тенденція збереглась і у 80-ті роки, за 1979—1989 рр. кількість українців збільшилась тільки на 2,5 %, тоді як всього населення — на 3,7 % (на 48 % більше), а чисельність росіян зросла на 8,4 % (у 3,4 рази більше)[4].
Загалом, за 1959—1989 рр. кількість українців в УРСР збільшилась лише на 16,4 %, тоді як кількість росіян — на 60,1 %, всього населення — на 22,9 %. Із загальної величини приросту населення УРСР на 9583,0 тис. осіб, на українців, які у 1959 р. становили майже 77 % населення, припадало лише 54,9 % приросту (5260,6 тис.), тоді як на росіян, які становили у 1959 р. менше 17 % населення, припадало 44,5 % приросту населення УРСР. За тридцятиріччя частка українців у населенні Україні скоротилась на 4,1 %, з 76,8 % до 72,7 %. Головними причинами цього були поширення змішаних шлюбів та практика міжреспубліканського «обміну спеціалістами»[4][13].
Ситуація змінилась після проголошення незалежності України — за 1989—2001 рр. кількість українців продовжила зростання, попри природне скорочення населення та еміграцію. Основним джерелом його збільшення було люди, народжені у змішаних шлюбах, переважно українсько-російських, які на радянських переписах записувалися росіянами. Завдяки кардинальній зміні динаміки у пострадянський період, загальна динаміка за 1959—2001 рр. українців, росіян та всього населення майже зрівнялась і стала дорівнювати +17 %, +18 % та 15 % відповідно[1][4].
Динаміка чисельності українців у міжпереписні періоди порівняно з динамікою чисельності росіян, інших національностей та всього населення[1][4].
1959-1970
1970-1979
1979-1989
1989-2001
1959-1989
1959-2001
українці
+9,7 %
+3,4 %
+2,5 %
+0,3 %
+16,4 %
+16,7 %
росіяни
+28,7 %
+14,7 %
+8,4 %
−26,6 %
+60,1 %
+17,5 %
інші національності
+3,7 %
−2,5 %
+1,1 %
−18,7 %
+2,2 %
−16,9 %
все населення
+12,6 %
+5,3 %
+3,7 %
−6,2 %
+22,9 %
+15,2 %
Особливості розселення
Динаміка частки українців у населенні регіонів України за переписами 1959—2001 рр., %[1][7][9]
Частка українців в областях України за переписом 2001 рокуНайчисельніша національність за переписом 2001 року (оранжевим кольором показані райони та міста обласного підпорядкування, де українці становлять абсолютну або відносну більшість населенняЧастка українців у населенні районів і міст України за переписом 2001 рокуЧастка українців у населенні районів і міст УРСР за переписом 1959 рокуЧастка українців у населенні округ УРСР за переписом 1926 року
Чисельність та частка українців у населенні регіонів України за даними перепису 2001 р.[1]
населення
українців
% населення регіону
% від чисельності українців в Україні
Дніпропетровська область
3 561 224
2 825 781
79,3 %
7,5 %
Донецька область
4 825 563
2 744 149
56,9 %
7,3 %
Львівська область
2 605 956
2 471 033
94,8 %
6,6 %
м. Київ
2 566 953
2 110 767
82,2 %
5,6 %
Харківська область
2 895 813
2 048 699
70,7 %
5,5 %
Київська область
1 821 061
1 684 803
92,5 %
4,5 %
Вінницька область
1 763 944
1 674 135
94,9 %
4,5 %
Одеська область
2 455 666
1 542 341
62,8 %
4,1 %
Полтавська область
1 621 207
1 481 167
91,4 %
3,9 %
Луганська область
2 540 191
1 472 376
58,0 %
3,9 %
Івано-Франківська область
1 406 129
1 371 242
97,5 %
3,7 %
Запорізька область
1 926 810
1 364 095
70,8 %
3,6 %
Хмельницька область
1 426 649
1 339 331
93,9 %
3,6 %
Черкаська область
1 398 313
1 301 183
93,1 %
3,5 %
Житомирська область
1 389 293
1 254 855
90,3 %
3,3 %
Чернігівська область
1 236 065
1 155 354
93,5 %
3,1 %
Сумська область
1 296 763
1 152 034
88,8 %
3,1 %
Рівненська область
1 171 445
1 123 401
95,9 %
3,0 %
Тернопільська область
1 138 500
1 113 516
97,8 %
3,0 %
Миколаївська область
1 262 899
1 034 446
81,9 %
2,8 %
Волинська область
1 057 214
1 024 955
96,9 %
2,7 %
Кіровоградська область
1 125 704
1 014 616
90,1 %
2,7 %
Закарпатська область
1 254 614
1 010 127
80,5 %
2,7 %
Херсонська область
1 172 689
961 584
82,0 %
2,6 %
Чернівецька область
919 028
689 056
75,0 %
1,8 %
Автономна Республіка Крим
2 024 056
492 227
24,3 %
1,3 %
м. Севастополь
377 153
84 420
22,4 %
0,2 %
Захід
У межах семи західних областей, що увійшли до складу України у 1930—1940-ві роки XX ст., налічувалося за даними перепису 2001 року 8 803 330 українців, або 23,45 % їх загальноукраїнської чисельності. Питома вага українців у населенні коливалась від 75,0 % у Чернівецькій області до 97,8 % у Тернопільській області. В абсолютних цифрах, найбільша кількість українців була зафіксована у Львівській області (2 471 033 осіб, 6,6 % загальноукраїнської чисельності, 3 місце), найменша — у Чернівецькій області (689 056 осіб, 1,8 % загальноукраїнської чисельності, 25 місце)
Волинська область
У Волинській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 024 955 українців, що становило 2,7 % їх загальної чисельності в Україні. Волинська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання чисельності українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. їх чисельність зросла на 21,7 % (13 місце по Україні).
Частка населення, що назвало рідною українську мову у міських, селищних та сільських радах Закарпатської обл. за переписом 2001 р.Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Закарпатської області за переписом 2001 р.
На Закарпатті у 2001 р. мешкало 1 010 127 українців, або 80,5 % всього населення, з них 10 201 осіб заявили про свою приналежність до етнографічних груп, переважно русинів (10 090 осіб). Найвищий відсоток населення, що назвали себе русинами, був зафіксований у Свалявському районі (5,5 %), де розташоване єдине в Україні село (Ганьковиця), абсолютна більшість населення якого (91 %) назвалися русинами. Понад 1 % русинів було зафіксовано і у Мукачеві, Ужгороді, а також Перечинському районі.[15]
Серед усіх регіонів України Закарпатська область посідала 3 місце після Києва та Криму за динамікою приросту чисельності українців з 1959 р. Кількість українців у області збільшилась за 42 роки на 47,2 % що втричі більше ніж в середньому по Україні (+16,7 %). За цей же час питома вага українців на Закарпатті зросла майже на 6 %, з 74,6 % до 80,5 %. Закарпатська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р.
Всі гірські та передгірські райони Закарпатської області є майже моноетнічним, з абсолютним домінуванням українців, тоді як у рівнинній зоні, найбільш густонаселеній, є території, де питома вага українського населення дуже низька. На смузі, що простягається від Ужгорода і Виноградова до кордону з Угорщиною, українці у більшості населених пунктів поступаються за чисельністю угорцям. Так, у Берегівському районі українці становлять менше 19 % населення і переважають лише у 10 з 43 населених пунктів району, поступаючись угорцям. У м. Берегове, що є містом обласного підпорядкування і не входить до складу Берегівського району, українці становлять 38,9 % населення, поступаючись угорцям (48,1 %). Показово, що рівнинні території Закарпаття з переважанням угорського населення, характеризуються і найвищою в Україні часткою циган, абсолютна більшість яких теж є угорськомовними. Так, у м. Берегове, де за переписом 2001 р. проживало 6,4 % циган, угорську мову назвали рідною 54,8 % населення, на 6,7 % більше частки угорців, у Берегівському районі (4,1 % циган) — 80,2 % угорськомовних, на 4,1 % більше угорців (76,1 %).
На сході Закарпатської області, на межі Рахівського та Тячівського районів, є 10 населених пунктів, де переважають румуни. Так, українці є меншістю у селах Біла Церква, Плаюць, Середнє Водяне, Добрік Рахівського району, а також у селах Глибокий Потік, Діброва (Нижня Апша), Пещера, Подішор, Топчино Тячівського району. У селищі Солотвино Тячівського району українців налічується близько 15 % і вони поступаються за чисельністю румунам (56 %) та угорцям (25 %).
Івано-Франківська область
У Івано-Франківській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 371 242 українців, що становило 3,7 % їх загальної чисельності в Україні. З них 21 477 осіб, найбільше в Україні, назвали себе представниками етнографічних груп, зокрема гуцулами — 21 249 (99,3 % загальноукраїнської чисельності). Втім, справжня чисельність представників етнографічних груп значно вища, оскільки більшість населення не вказували про свою приналежність до них. У гірських та частково передгірських районах області більшість населення становлять гуцули (Верховинський, Косівський, частково Надвірнянський, Коломийський райони) та бойки (Долинський, Рожнятівський, частково Богородчанський райони).[16]
Івано-Франківська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 32,1 % (10 місце), що майже вдвічі більше ніж у середньому по країні. Українці абсолютно переважають в усіх районах та містах області, від 92,2 % у Івано-Франківську до понад 99 % у сільських районах.
Львівська область
У Львівській області за даними перепису 2001 р. проживало 2 471 033 українців, що становило 6,6 % їх загальної чисельності в Україні (3 місце після Дніпропетровської та Донецької областей). Львівська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 35,9 % (7 місце), що у 2,15 рази більш ніж у середньому по країні.
Українці становили 94,8 % населення області (6 місце серед регіонів України) і абсолютно переважали в усіх районах та містах області, від 88,1 % у Львові до понад 99 % у сільських районах. Українці становили більшість населення в усіх населених пунктах Львівської області, за винятком сіл Стрілецьке, Добощівка, Пнікут, Лановичі у Мостиському та Самбірському районах, де більшість населення становили поляки[17].
Рівненська область
На території Рівненської області за даними останнього перепису населення мешкало 1 123 401 українців (18 місце), що становило 3,0 % їх загальної чисельності в Україні. Рівненська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 29,9 % (11 місце), що майже вдвічі більше ніж у середньому по країні.
Українці становили 95,9 % населення області (4 місце) і абсолютно переважали усіх районах та містах, від 83,6 % у Рокитнівському районі до понад 98 % у сільських районах. Українці становили більшість населення в усіх населених пунктах Рівненської області, за винятком деяких сіл на півночі Рокитнівського району, де переважали білоруси.[18]
Тернопільська область
У Тернопільській області за даними перепису 2001 р. мешкало 1 113 516 українців, що становило 3,0 % їх загальної чисельності в Україні (19 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла лише на 8,1 % (17 місце), що вдвічі менше ніж у середньому по країні.
Тернопільська область є найбільш моноетнічним регіоном України ‒ у 2001 році українці становили тут 97,8 % населення і абсолютно переважали в усіх населених пунктах області. Серед районів та міст обласного підпорядкування їх частка коливалась від 94,8 % у Тернополі до понад 99 % у сільських районах.[19] Бл. 15‒20 % українців Тернопільської області є нащадками депортованих у 1944—1946 рр. українців південно‒східної Польщі. За їх чисельністю Тернопільщина посідає 1 місце серед усіх регіонів України.[20]
Чернівецька область
Найбільша національність а у містах, селищах та селах Чернівецької області за переписом 2001 р.Частка населення, що назвало рідною українську мову у міських, селищних та сільських радах Чернівецької обл. за переписом 2001 р.
За даними перепису 2001 р. у найменшій за населенням Чернівецькій області проживало 689 056 українців, що становило 1,8 % їх загальної чисельності в Україні (25 місце, менше лише у Криму та Севастополі). Чернівецька область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 33,0 % (9 місце), що у 2 рази більше ніж у середньому по країні.
Герцаївський район розташований на південному сході області є єдиним районом України, де більшість населення є румунами за національністю. Цей район відзначається і найнижою питомою вагою українців у населенні і найвищою вагою національної меншини серед усіх адміністративних одиниць України. Українці становлять тут 5,0 % населення і є більшістю лише у с. Маморниця. В інших населених пунктах району переважають румуни, які становлять 91,5 % населення (93,8 % разом з молдованами).
До 1930-х років на території центральних областей проживало більше половини чисельності українського населення України. До 1959 р. цей показник зменшився до 43,1 %, у 1989 р. — до 38,8 % і у 2001 р. до 37,7 %. Зростала лише частка Києва, у якому у 1959 р. проживало лише 2,1 % українців України, тоді як у 1989 р. — 5,0 %, а у 2001 р. — 5,6 %. В дев'яти областях без Києва у 1959 р. проживало 41,0 % українців України, у 1989 р. — тільки 33,8 %, і у 2001 р. — 32,1 %.
Центральний регіон у XX ст. характеризувався найнижчими темпами приросту населення, зокрема і українського. За 1959—2001 рр. чисельність українців збільшилась тут лише на 2,2 % (у 7,6 разів менше ніж в середньому по країні). Приріст українського був зафіксований лише у Києві (+1446,9 тис., +218 %) та Київській області (+82,8 тис., +5,7 %), тоді як у інших центральних областях депопуляція українського населення розпочалася ще у 1930-ті роки та продовжувалася у післявоєнний період, найбільше скоротилася чисельність українців у Чернігівській (-312,8 тис., −21,2 %) та Вінницькій (-292,3 тис., −14,9 %) областях.
Станом на 2001 рік, у дев'яти центральних областях та Києві проживало 14 168 245 українців, майже 38 % їх загальної чисельності в Україні. Питома вага українців коливалась від 82,2 % у Києві до 94,9 % у Вінницькій області. В абсолютних цифрах, найбільша кількість українців була зафіксована у Києві (2 110 767, 5,4 % загальноукраїнської чисельності, 4 місце) та Вінницькій області (1 674 135, 4,5 % загальноукраїнської чисельності, 7 місце), найменша — у Кіровоградській області (1 014 616 осіб, 2,7 % загальноукраїнської чисельності, 22 місце)
Вінницька область
У Вінницькій області за даними перепису 2001 р. проживало 1 674 135 українців, що становило 4,5 % їх загальної чисельності в Україні (7 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 14,9 % (передостаннє 26 місце), а питома вага Вінницької області у чисельності українців скоротилася з 6,1 % у 1959 р. (3 місце) до 4,5 % (7 місце).
Українці становили у 2001 р. 94,9 % населення Вінницької області (1 місце серед областей центру та 5 місце серед усіх регіонів України). У населенні всіх районів та міст обласного підпорядкування більшість населення були українцями, від 87,2 % у Вінниці до понад 98 % у сільських районах. Українці становили більшість населення в усіх населених пунктах Вінницької області, за винятком сіл Новомикільськ Могилів-Подільського, Пилипи-Борівські Томашпільського, Калинівка Тульчинського, Борсків Тиврівського районів та ще декількох невеликих поселень, де переважали росіяни-старообрядці.[22]
Житомирська область
У Житомирській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 254 855 українців, що становило 3,3 % їх загальної чисельності в Україні (15 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 7,4 % (22 місце), а питома вага Житомирської області у загальній чисельності українців скоротилася на 0,9 в.п., з 4,2 %(12 місце) до 3,3 % (15 місце).
Українці становили у 2001 р. 90,3 % населення Житомирської області (7 місце серед областей центру та 12 місце серед усіх регіонів України). У населенні всіх районів та міст обласного підпорядкування українцями становили більшість населення, від 82,9 % у Житомирі до понад 97 % у сільських районах та у більшості населених пунктів області. Другими за чисельністю були росіяни які проживали переважно у містах. У селах Трудолюбівка, П'ятидуб Малинського, Мамеч Овруцького, Великі Кошарища Коростишівського та Нитине Ємільчинського районів найчисельнішою групою були росіяни-старообрядці. Третьою національністю Житомирської області були поляки, більшість яких проживали у південно-західній частині області і переважали серед населення багатьох сіл Романівський район, Баранівського, Новоград-Волинського, Червоноармійського, Ємільчинського, Володарсько-Волинського, Ружинського, Бердичівського районів.[23]
Київська область
У Київській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 684 803 українців, що становило 4,5 % їх загальної чисельності в Україні (6 місце). Київська область була єдиною з центральних областей, де чисельність українців за 1959—2001 рр. збільшилась, на 5,2 % (18 місце), але питома її питома вага у загальній чисельності українців все одно скоротилася з 4,98 % у 1959 р. до 4,49 % у 2001 р..
Українці становили у 2001 р. 92,5 % населення Київської області (5 місце серед областей центру та 10 місце серед усіх регіонів України). У населенні всіх районів та міст обласного підпорядкування більшість населення були українцями, від 63,3 % у Славутичі і 87,4 % у Броварах та Білій Церкві до понад 97 % у південних сільських районах. Українці становили більшість населення в усіх населених пунктах Київської області, за винятком сіл Рахвалівка та Красилівка Іванківського району, де переважали росіяни-старообрядці.[24]
Кіровоградська область
У Кіровоградській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 254 855 українців, що становило 2,7 % їх загальної чисельності в Україні (22 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 6,0 % (21 місце), а питома вага Кіровоградської області у загальній чисельності українців скоротилася на 0,7 в.п., з 3,4 % (15 місце) до 2,7 % (22 місце).
У Полтавській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 481 167 українців, що становило 4,0 % їх загальної чисельності в Україні (9 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 2,9 % (20 місце), а питома вага Полтавської області у загальній чисельності українців скоротилася на 0,8 в.п., з 4,7 % (7 місце) до 3,9 % (9 місце).
Українці становили у 2001 р. 91,4 % населення Полтавської області (6 місце серед областей центру та 11 місце серед усіх регіонів України). У населенні всіх районів та міст обласного підпорядкування більшість населення були українцями, від 77,7 % у Горішніх Плавнях і 83,1 % у Кременчуці до понад 97 % у північних та західних сільських районах. Українці становили більшість населення в усіх населених пунктах Полтавської області, за винятком невеликого села Пругли Зіньківського району (населення 5 осіб), де проживало 2 українців та 3 турків-месхетинців. Месхетинці проживають і у інших селах району, особливо Глинському.[26]
Сумська область
Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Сумської області за переписом 2001 р.
У Сумській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 152 034 українців, що становило 3,1 % їх загальної чисельності в Україні (17 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 13,4 % (25 місце), а питома вага Сумської області у загальній чисельності українців скоротилася на 1,1 в.п., з 4,14 % (13 місце) до 3,07 % (17 місце).
Українці становили у 2001 р. 88,8 % населення Сумської області (останнє, 9 місце серед областей центру та 14 місце серед усіх регіонів України). Українці переважали у населенні всіх районів та міст обласного підпорядкування, за винятком Путивльського району, де більшість населення становили росіяни. У Недригайлівському, Липоводолинському, Буринському, Роменському[27], Конотопському[27], Охтирському[27], Лебединському[27] районах частка українців сягає понад 97 %, ці райони є одними з найбільш моноетнічних на лівобережній Україні.[28]
Населені пункти, де переважають етнічні росіяни, а українці є у меншості, існують майже у всіх районах області, що межують з Російською Федерацією. Абсолютна більшість таких населених пунктів припадає на Путивльський, Глухівський та Великописарівський райони.[29]
Путивльський район ‒ м. Путивль та бл. 55 російських сіл (з ~90) переважно у західній частині району, росіян у районі за переписом 2001 р. — бл. 52 %
Глухівський район ‒ смт. Шалигине та бл. 18 російських сіл на заході району, росіян у районі за переписом 2001 р. — бл. 15 %
Великописарівський район ‒ 14 російських сіл у північній частині району, росіян у районі за переписом 2001 р. — бл. 25 %
Тростянецький район ‒ 7 російських сіл на південному заході району, росіян у районі за переписом 2001 р. — бл. 10 %
Шосткинський район ‒ 6 російських сіл на півночі району, росіян у районі за переписом 2001 р. — бл. 8 %
У Хмельницькій області за даними перепису 2001 р. проживало 1 339 331 українців, що становило 3,6 % їх загальної чисельності в Україні (13 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 7,8 % (23 місце), а питома вага Хмельницької області у загальній чисельності українців скоротилася на 0,95 в.п., з 4,52 % (9 місце) у 1959 р. до 3,57 % (13 місце) у 2001 р.
Українці переважали у населенні більшості міст та сіл області. Винятками були частина сіл на південному сході, де переважали росіяни-старообрядці та у центрі і заході області, де переважали поляки. Росіяни-старообрядці були найчисельнішою національністю у селах Пилипи-Хребтіївські, Соколівка, ХвороснаНовоушицького району та ДружбаВіньковецького району. Крім того, вони становили близько половини населення села Петрашівка Віньковецького району.
Польські села розташовувалися переважно у Полонському, Хмельницькому, Городоцькому та Волочиському районах, де була зафіксована найвища питома вага поляків у населенні. У Городоцькому районі вони становили у 2001 р. 7,2 % населення (1989 р. — 9,0 %, 1959 р. — 13,8 %), у Полонському 6,6 % (1989 р. — 8,3 %, 1959 р. — 12,0 %), у Хмельницькому — 3,9 % (1989 р. — 4,4 %, 1959 р. — 11,2 %). Абсолютна більшість поляків Хмельницької області були україномовними, українську назвали рідною 86,2 % з них, тоді як польську тільки 10,9 %. Більшість польськомовних поляків проживають у Хмельницькому районі, у селах Мацьківці, Шаровечка, Олешківці а також у селі Олександрівка Старосинявського району.
Черкаська область
У Черкаській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 301 183 українців, що становило 3,5 % їх загальної чисельності в Україні (14 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 7,9 % (24 місце), а питома вага Черкаської області у загальній чисельності українців скоротилася на 0,92 в.п., з 4,39 % (11 місце) у 1959 р. до 3,47 % (14 місце) у 2001 р.
У 2001 р. українці становили 93,1 % населення і переважали в усіх районах та населених пунктах Черкаської області, від 83,3 % у Черкасах до понад 98 % у сільських районах західної частини області.[31]
Чернігівська область
У Чернігівській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 155 354 українців, що становило 3,1 % їх загальної чисельності в Україні (16 місце). Чернігівська область є лідером серед усіх регіонів України як за загальними темпами депопуляція, так і за темпами депопуляції українського населення. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зменшилася на 21,3 % (останнє 27 місце), а питома вага Чернігівської області у загальній чисельності українського населення України скоротилася на 1,49 в.п., з 4,57 %(8 місце) до 3,08 % (16 місце).
У 2001 р. українці становили 93,5 % населення області і переважали у всіх районах містах обласного підпорядкування. Найвищою питомою вагою українців (понад 97—98 %) відзначалися південні та центральні райони, а найнижчою — Чернігів (86,3 %) та північні райони (90—94 %). За винятком смт. Радуль, смт. ДобрянкаРіпкинського району, а також деяких сіл Новгород-Сіверського, Семенівського та Сновського районів, українці переважали в усіх населених пунктах області.[32]
Київ
Частка осіб, що назвали рідною мовою українську, у районах Києва за результатами перепису 2001 р.
За переписом 2001 р. у Києві налічувалося 2 110 767 українців, 5,6 % їх загальної чисельності в Україні. Київ є лідером серед регіонів за приростом українського населення у 20 ст., за 1919—2001 рр. його кількість зросла більше ніж у 16 разів, зокрема за 1919 ‒ 1959 рр. — у 5,2 рази а 1959 ‒ 2001 рр. — у 3,2 рази. Частка Києва у загальній чисельності українців України збільшилася з прибл. 0,2 % наприкінці XIX ст. до 2,1 % у 1959 р., 5,0 % у 1989 р. і 5,6 % у 2001 р.
У 1939 р. у Києві українці становили 53,21 % населення. Вони переважали за чисельністю у 8 з 9 районів міста, крім центрального Ленінського району, де більшість становили євреї (46,1 % проти 35,5 % українців). У іншому центральному районі, Сталінському (пізніше — Радянському), українці були у відносній більшості (44,8 % проти 32,9 % євреїв та 18,0 % росіян). У інших районах Києва у 1939 р. налічувалося понад 50 % українців. Найвищим відсотком (75,5 %) вирізнявся лівобережний Дарницький район.
За Київським переписом населення 1919 р. у Києві налічувалося 128 664 українців, або 23,62 % населення. Найвища питома вага українців була зафіксована на околицях Києва: Пріорці (73,2 %), Пущі-Водиці (49,2 %), Олександрівці (38,4 %), Звіринці (38,1 %), а найнижча — на Подолі та у деяких центральних районах (9 ‒ 16 %)[34]
Динаміка частки українців а також росіян і євреїв у населенні Києва за даними переписів населення:
Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Донецької області за переписом 2001 р.Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Запорізької області за переписом 2001 р.Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Луганської області за переписом 2001 р.Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Харківської області за переписом 2001 р.
На території п'яти східних областей у 2001 р. проживало 10 455 100 українців, 27,8 % їх загальної чисельності в Україні. Порівняно з 1959 р. кількість українців зросла на 21,3 %, що більше ніж в середньому по країні. Частка східних областей у загальній чисельності українського населення зросла на 1 в.п., з 26,8 % у 1959 р. до 27,8 % у 2001 р. Найбільший приріст був зафіксований у Запорізькій (+36,5 %, 6 місце) та Дніпропетровській (+34,4 %, 8 місце) областях, які характиризувалися і найвищим приростом загальної чисельності населення.
Дві області регіону, Дніпропетровська і Донецька, посідали відповідно 1 та 2 місця за загальною чисельністю українського населення. Їх налічувалося за переписом 2001 року 2 825 781 (7,5 % від загальної чисельності) і 2 744 149 (7,3 %) відповідно. З початку 1950-х років і до середини 1970-х лідером за кількістю українців була Донецька область і тільки у 1979 р. вона вперше поступилася Дніпропетровській.
Українці у 2001 р. становили 66,4 % населення східних областей, від 56,9 % у Донецькій до 79,3 % у Дніпропетровській. Серед сільського населення частка українців є значно більшою і перевищує 80 %. Так у Донецькій області українці становили 73,5 % сільського населення проти 55,0 % міського, у Харківській 81,4 % проти 67,8 %, у Луганській 72,7 % проти 55,6 %.
Попри стабільний приріст чисельності українців у радянський період, східні області були лідерами за темпами падіння частки українців у населенні. Так, у Дніпропетровській області їх частка зменшилася з 77,8 % у 1959 р. до 71,6 % у 1989 р., Донецькій з 55,6 % до 50,7 %, Луганській з 57,8 % до 51,9 %, Запорізькій з 68,3 % до 63,1 %, Харківській з 68,8 % до 62,8 %. Проте у 1989—2001 рр. частка українців зросла в усіх східних областях, і перевищила показники 1959 р.
Дніпропетровська область
У Дніпропетровській області за даними перепису 2001 р. проживала найбільша кількість українців серед усіх регіонів України (2 825 781 осіб, абл 7,5 % їх загальної чисельності. Дніпропетровська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 34,4 % (8 місце), що у 2,1 рази більш ніж у середньому по країні. Питома вага Дніпропетровської області у чисельності українців України збільшилася з 6,54 % у 1959 р. (2 місце) до 7,53 % у 2001 р. (1 місце).
У 2001 р. на українців припадало 79,3 % населення Дніпропетровської області, що є найвищим показником серед областей східної України. Серед міського населення українці становили 77,1 %, серед сільського — 90,4 %. За винятком Тернівської міськради, де більшість населення були росіянами за національністю (52,9 %), українці переважали в усіх районах та містах обласного підпорядкування області. Їх найвища питома вага була зафіксована у північних та східних районах: Петриківському (95,2 %), Царичанському (94,9 %), Покровському (94,2 %), Межівському (94,0 %), а найнижча — у містах, розташованих на території Західного Донбасу: Тернівці (43,5 %), Першотравенську (60,4 %), Павлограді (72,3 %). Найвища частка українців у містах обласного підпорядкування була зафіксована у Вільногірську (85,8 %), Новомосковську та Синельниковому (по 84,5 %).[35]
У Донецькій області за даними перепису 2001 р. проживало 2 744 149 українців, що становило 7,3 % їх загальної чисельності в Україні (2 місце після Дніпропетровської області). Донецька область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 15,9 % (19 місце), що приблизно дорівнює середньому приросту по країні. Питома вага Донецької області у чисельності українців України зменшилася з 7,36 % у 1959 р. (1 місце) до 7,31 % у 2001 р. (2 місце)
Українці становили 56,9 % населення Донецької області, зокрема серед міського населення 55,0 %, сільського 73,5 %, і були найчисельнішою національністю у всіх районах та більшості міст обласного підпорядкування, за винятком міст Єнакієве, Макіївка та Донецьк, де переважали росіяни. Найвища питома вага українського населення була зафіксована у північних (слобожанських) та північно-західних районах: Олександрівському (91,9 %), Добропільському (89,4 %), Слов'янському (87,1 %), Покровському (86,8 %), Лиманському (83,3 %) районах, а найнижча (50 ‒ 65 %) ‒ у південних приазовських районах Нікольському, Новоазовському, Мангушському, Бойківському, Старобешівському.[36]
Серед міст найвищою часткою українців у населенні характеризувалися міста Лиман (84,4 %), Покровськ (75,0 %), Слов'янськ (73,1 %), Добропілля (71,3 %) та Краматорськ (70,2 %), а найнижчою ‒ міста Єнакієве (40,8 %), Макіївка (43,0 %), Донецьк (46,6 %), Жданівка (48,1 %), Сніжне (48,8 %), Маріуполь (49,3 %) та Харцизьк (49,7 %).
Запорізька область
У Запорізькій області за даними перепису 2001 р. проживало 1 364 095 українців, що становило 3,6 % їх загальної чисельності в Україні (12 місце). Запорізька область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 36,5 % (6 місце), що у 2,2 рази більш ніж у середньому по країні. Питома вага Запорізької області у чисельності українців України збільшилася з 3,11 % у 1959 р. (18 місце) до 3,63 % у 2001 р. (12 місце)
У Луганській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 472 37 українців, що становило 3,9 % їх загальної чисельності в Україні (10 місце). За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла а 4,0 % (18 місце), що вчетверо менше ніж у середньому по країні. Луганська область була єдиною областю сходу, де спостерігалося зменшення чисельності українського населення у 1989—2001 р. Питома вага Луганської області у чисельності українців України зменшилася з 4,40 % у 1959 р. (10 місце) до 3,92 % у 2001 р. (10 місце)
У Харківській області за даними перепису 2001 р. проживало 2 048 699 українців, що становило 5,5 % їх загальної чисельності в Україні (5 місце). Харківська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 18,1 % (14 місце), що приблизно дорівнює середньому приросту по країні. Питома вага Харківської області у чисельності українців України збільшилася з 5,39 % у 1959 р. (5 місце) до 5,46 % у 2001 р. (5 місце)
На території трьох південних областей та Криму за переписом 2001 р. проживало 4 115 018 українців, або 11,0 % їх загальної чисельності в Україні. Порівняно з 1959 р. кількість українців зросла на 42,7 %, що є найвищим показником серед усіх макрорегіонів. більше ніж в середньому по країні. Найбільший приріст був зафіксований у Криму з Севастополем (+115,4 %, 2 місце після Києва), найменший ‒ у Миколаївський області (+25,7 %, 12 місце). Частка півдня у загальній чисельності українського населення за 1959 ‒ 2001 рр. зросла на 2 в.п., з 9,0 % до 11,0 %.
Найбільша кількість українців була зафіксована у Одеській області (1 542 341 осіб, 8 місце по Україні), найменша ‒ у Криму з Севастополем (689 056, останнє місце серед регіонів України), зокрема у АРК ‒ 492 227 осіб та у Севастопольській міськраді ‒ 84 420 осіб.
Українці за переписом 2001 р. становили 56,4 % населення південних областей, що є найнижчим показником серед усів макрорегіонів. При цьому на Кримському півострові українців налічувалося лише 24,0 %, тоді як на материковій частині ‒ 72,3 %. Найвища питома вага українського населення спостерігалася у Херсонській (82,0 %) та Миколаївській (81,9 %) областях, найнижча ‒ у Севастополі (22,4 %) та Автономній республіці Крим (24,3 %).
Крим
Частка українців у містах та районах Криму за переписом 2001 р.
У Криму в межах Автономної Республіки Крим та Севастополя за даними перепису 2001 р. проживало 576 647 українців, що становило 1,5 % їх загальної чисельності в Україні (найменше серед усіх регіонів України). Зокрема на території Автономної республіки Крим мешкало 492 227 українців, на території Севастопольської міськради ‒ 84 420. За 1959 ‒ 2001 рр. чисельність українців на півострові зросла на 115,4 % (2 місце після Києва), що у 6,9 рази більш ніж у середньому по країні. Особливо швидко збільшувалася їх чисельність у 1959 ‒ 1989 рр., коли українське населення Криму збільшилася на 133,8 %, а питома вага у чисельності українців України ‒ вдвічі, з 0,83 % у 1959 р. до 1,67 % у 1989 р., зменшившись у 2001 р. до 1,54 %.
Динаміка чисельності та частки українців у Криму (з Севастополем) за даними переписів
У Миколаївській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 034 446 українців, що становило 2,8 % їх загальної чисельності в Україні (20 місце). Миколаївська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 25,7 % (12 місце), що у півтора рази більш ніж у середньому по країні. Питома вага Миколаївської області у чисельності українців України збільшилася з 2,56 % у 1959 р. (21 місце) до 2,76 % у 2001 р. (20 місце).
Українці становили у 2001 р. 81,9 % населення Миколаївської області, зокрема серед міського населення ‒ 78,2 %, серед сільського ‒ 89,1 %. Серед районів та міст обласного підпорядкування найнижчою питомою вагою українців у населенні відзначаються Миколаїв (72,7 %) та Южноукраїнськ (73,9 %), а найвищою (понад 94 %) ‒ Кривоозерський, Врадіївський, Доманівський та Новобузький райони.[42]
Одеська область
Частка українців у містах та районах Одеської області за переписом 2001 р.
У Одеській області за даними перепису 2001 р. проживало 1 542 341 українців, що становило 4,1 % їх загальної чисельності в Україні (8 місце). Одеська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959—2001 рр. чисельність українців у області зросла на 37,2 % (5 місце), що у 2,2 рази більш ніж у середньому по країні. Питома вага Одеської області у чисельності українців України збільшилася з 3,50 % у 1959 р. (14 місце) до 4,11 % у 2001 р. (8 місце)
Українці становили у 2001 р. 62,8 % населення Одеської області, зокрема серед міського ‒ 62,3 %, серед сільського ‒ 63,7 %. У Буджаку (південній частині області) на українців припадало 40,2 % населення, тоді як у північній частині області (включно з Одесою) ‒ 70,4 %.
У відносній більшості українці були у Ізмаїльському (28,9 %), Саратському (43,9 %) та Кілійському (44,6 %) районах області.[43]
Херсонська область
У Херсонській області за даними перепису 2001 р. проживало 961 584 українців, що становило 2,6 % їх загальної чисельності в Україні (24 місце). Херсонська область є одним із 14 регіонів України, у яких було зафіксоване зростання кількості українців у всі міжпереписні періоди, починаючи з 1959 р. За 1959 ‒ 2001 рр. чисельність українців у області зросла на 43,9 % (4 місце), що у 2,6 рази більш ніж у середньому по країні. Питома вага Одеської області у чисельності українців України збільшилася з 2,08 % у 1959 р. (23 місце) до 2,56 % у 2001 р. (24 місце).
Українці становили у 2001 р. 82,0 % населення Херсонської області, зокрема серед міського населення ‒ 78,5 %, серед сільського ‒ 87,2 %. Серед районів та міст обласного підпорядкування найнижча питома вага українців була зафіксована у Генічеському районі (бл. 60 %) та Новій Каховці (71,2 %), найвища (понад 94 %) ‒ у північних районах: Нововоронцовському, Великоолександрівському, Високопільському, Горностаївському.[44]
За даними перепису 2001 року, 63 % етнічних українців були жителями міст та селищ міського типу, що на 4,2 % менше ніж в середньому по Україні (67,2 %). За рівнем урбанізації серед 16 найбільших етносів українці випереджали тільки румунів (22 %), молдован (29 %), кримських татар (34 %), угорців (36 %) та болгар (41 %).
чисельність
частка
міських жителів
23 658 227
63,0 %
сільських жителів
13 883 466
37,0 %
всього українців
37 541 693
100,0 %
Чисельність українців серед міських та сільських жителів областей:[47]
Внаслідок порівняно низького рівня урбанізації, частка українців серед сільського населення (87,0 %) є суттєво вищою ніж серед міського населення (73,3 %) та загалом населення України (77,8 %).
Серед міст обласного підпорядкування частка українців за переписом 2001 року коливалась в межах від 15,4 % у м. Керч до 98,5 % у м. Яремче. Серед населення обласних центрів найвища питома вага українців зафіксована у Тернополі (94,1 %), Луцьку (92,5) та Івано-Франківську (92,3 %), найнижча — у Сімферополі (20,8 %), Севастополі (22,4 %) та Донецьку (46,6 %).
У більшості міст обласного підпорядкування за межами Автономної республіки Крим українці за переписом 2001 року були найбільшою національністю, за винятком міст[48][49]:
У межах Автономної Республіки Крим українці у всіх містах були другим за чисельністю етносом після росіян. Їх частка у населенні коливалась в межах від 15,4 % у Керчі до 40,9 % у Красноперекопську.
Частка українців у населенні, 2001 р.
міському
сільському
Перепис 1989
За даними перепису 1989 року, у містах та селищах проживало 55,7 % українців УРСР (18 282 950 осіб), у селах ‒ 44,3 % (14 542 423 осіб). Найвища урбанізація серед етнічних українців за межами Києва була зафіксована у Донецькій обл. (80,2 %), найнижча у Закарпатській обл. (37,7 %). Українці у 1989 р. становили 65,8 % міського населення республіки та 88,0 % сільського населення.[50]
Частка міського населення серед українців у регіонах УРСР за переписом 1989 р.[50]
урбанізація
регіон
>80 %
м. Київ, Донецька обл.
70-80 %
Дніпропетровська, Луганська обл.
60-70 %
Запорізька, Харківська
50-60 %
Кримська, Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Херсонська обл.
40-50 %
Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська обл.
30-40 %
Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Тернопільська обл.
Частка українців у населенні, 1989 р.
міському
сільському
Перепис 1970
За даними перепису 1970 року, у містах та селищах проживало 45,8 % українців УРСР (16 164 254 осіб), у селах ‒ 54,2 % (19 119 603 осіб). Найвища урбанізація серед етнічних українців за межами Києва була зафіксована у Донецькій обл. (82,3 %), найнижча — у Вінницькій обл. (21,0 %). Українці у 1970 р. становили 62,9 % міського населення республіки та 89,2 % сільського населення.[8]
Частка міського населення серед українців у регіонах УРСР за переписом 1970 р.[8]
урбанізація
регіон
>80 %
м. Київ, Донецька обл.
70-80 %
Луганська, Дніпропетровська обл.
60-70 %
Харківська, Запорізька обл.
40-50 %
Крим, Херсонська, Одеська, Миколаївська, Львівська, Сумська, Кіровоградська обл.
30-40 %
Полтавська, Черкаська, Київська, Чернігівська, Чернівецька обл.
20-30 %
Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Закарпатська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Вінницька обл.
Перепис 1959
За переписом 1959 року у містах та селищах міського типу проживало 45,7 % мешканців УРСР. Серед етнічних українців цей показник був дещо меншим, близько 40 %, що, однак, було майже у 4 рази більше ніж у 1926 р. Частка українців у міському населенні продовжувала зростати і у більшості міст вони стали становити більше половини населення[4].
Перепис 1939
Перепис населення 1939 року зафіксував на у містах УРСР 6,74 млн українців, що становило 60,2 % міського населення. Кількість українців у містах республіки зросла за 13 років у 2,7 рази, а питома вага у міському населенні майже на 13 % (з 47,3 % до 60,2 %). При цьому показник урбанізації серед етнічних українців зріс порівняно з 1926 р. у 2,6 рази, з 10,8 % до 28,5 %, проте залишався нижчим ніж в середньому по УРСР (36,2 %). Інтенсивний процес урбанізації українців у 1926—1939 рр. супроводжувався швидкою депопуляцією сільського українського населення, чисельність якого в межах УРСР зменшилась за 13 років на 18 % (3,75 млн осіб), а питома вага селян у загальній чисельності українців — з 89,1 % у 1926 р. до 71,5 % у 1939 р.[51]
чисельність
частка
міських жителів
6 738 235
28,5 %
сільських жителів
16 929 274
71,5 %
всього українців
23 667 509
100,0 %
Перепис 1926
За даними перепису 1926 року, перед самим початком індустріалізації та колективізації, відсоток міського населення серед українців УРСР становив лише 10,9 %, що у 1,7 рази менше за середнє по республіці (18,5 %). Таким чином, становлячи 80,1 % населення УРСР, на українців припадало лише 47,3 % міського населення республіки, тоді як сільського ‒ 87,5 %[52]
Частка українців (україномовних) серед міського населення повітів за переписом 1897 рокуНайчисельніша мовна група серед міського населення повітів за переписом 1897 року
Чисельність міських та сільських жителів серед україномовного населення та рівень урбанізації за даними перепису 1897 року[4]
Вікова структура українців України є дещо молодшою, ніж у середньому по країні. Так, у 2001 р. особи віком до 15 років становили серед них 17,6 % чисельності (в середньому по Україні 16,5 %), особи віком понад 65 років — 14,1 % (по Україні 14,4 %). Серед 9 найбільших народів України українці посідали 4 місце за часткою дітей до 15 років, після кримських татар (23,2 %), румунів (23,2 %) та угорців (18,9 %). За часткою населення віком понад 65 років українці у 2001 р. посідали 5 місце серед 9 найбільших етносів, після поляків (27,7 %), білорусів (23,7 %), росіян (15,7 %) та болгар (15,6 %).[53]
Вікова структура серед українців за національністю, 2001 рік[53]
Вік
Чисельність, тис.
Частка
0-14
6 608 383
17,6 %
15-64
25 649 015
68,3 %
>65
5 284 295
14,1 %
Вікова структура українського населення у містах і селах за переписом 2001 р.[53] (серед тих, хто вказав свій вік[54])
українці
0 — 14
15 — 64
65 +
міські
3 986 364
16,9 %
17 023 615
72,0 %
2 644 955
11,2 %
сільські
2 622 019
18,9 %
8 622 028
62,1 %
2 639 210
19,0 %
всі
6 608 383
17,6 %
25 645 643
68,3 %
5 284 165
14,1 %
У різних вікових групах спостерігалася різна представленість українців у населенні України. Серед осіб віком понад 90 років (до 1911 р.н.) частка українців під час перепису 2001 р. становила понад 80 %. Починаючи з осіб 1910-х років народження частка українців постійно зменшується до вікової когорти 45—54 рр. (1947—1956 рр.н.), де і зафіксовано найнижчу питому вагу українців (73 %) серед усіх вікових когорт та найвищу питому вагу представників етнічних меншин (27 %). Починаючи з вікових когорт молодше 45 років частка українців неухильно підвищується, перевищуючи 80 % серед усіх вікових груп молодше 25 років. Найвищий відсоток українців зафіксовано у наймолодших вікових когортах до 9 років — понад 84 %.[53]
Частка українців, росіян та інших національностей серед різних вікових груп за даними перепису 2001 року
Частка українців серед населення різних вікових когорт за переписом 2001 року[53]
роки народження
вік
все населення %
міське населення %
сільське населення %
1997-2001
0 — 4
84,8
81,7
89,5
1992-1996
5 — 9
84,0
80,7
89,2
1987-1991
10 — 14
81,5
78,3
87,6
1982-1986
15 — 19
81,3
79,4
86,3
1977-1981
20 — 24
80,3
77,7
86,9
1972-1976
25 — 29
79,5
76,2
87,3
1967-1971
30 — 34
77,9
73,8
86,8
1962-1966
35 — 39
76,6
72,7
85,4
1957-1961
40 — 44
74,9
71,1
84,2
1952-1956
45 — 49
73,5
69,6
83,2
1947-1951
50 — 54
73,2
68,7
84,7
1942-1946
55 — 59
76,3
70,4
87,7
1937-1941
60 — 64
75,5
68,8
87,6
1932-1936
65 — 69
74,6
65,7
87,6
1927-1931
70 — 74
75,9
66,4
89,0
1922-1926
75 — 79
76,5
65,9
90,0
1917-1921
80 — 84
77,3
66,6
90,3
1912-1916
85 — 89
78,0
67,3
90,9
1907-1911
90 — 94
80,8
69,7
91,7
1902-1906
95 — 99
81,6
70,1
92,3
до 1901 р.н.
100+
80,6
66,9
90,8
все населення
77,8
73,3
87,0
Місце народження
Із загальної чисельності українців України у 2001 р. 97,3 % осіб народилися на території України. Серед міських українців уродженцями України були 96,7 % осіб, серед сільських — 98,2 %. Уродженцями інших країн були 999 983 українців (2,7 %), серед яких найбільш чисельними були уродженці Росії (531 242 осіб, 53,1 %), Польщі (135 886 осіб, 13,6 %) та Казахстану (99 141 осіб, 9,9 %).[55]
Серед українців, народжених за межами України, налічувалося уродженців:[55]
Українці у 2001 р. становили 85,1 % населення, народженого на території України (36,52 млн з 42,91 млн), тоді як серед громадян України народжених за її межами, частка українців становила лише 19,2 %.[55]
чисельність
українці
росіяни
білоруси
молдовани
кримські татари
болгари
угорці
румуни
поляки
інші
нац-сть не вказано
народжені на території України
42 909 474
85,1 %
11,6 %
0,2 %
0,4 %
0,2 %
0,5 %
0,4 %
0,3 %
0,3 %
0,9 %
0,2 %
народжені за межами України
5 331 428
19,2 %
63,2 %
3,8 %
1,5 %
3,2 %
0,2 %
0,0 %
0,0 %
0,3 %
6,3 %
2,2 %
Статевий склад
У 2001 р. українське населення за статтю розподілялося таким чином:[56]
чоловіки ‒ 17 431 219 ‒ 46,4 % (середнє по Україні ‒ 46,3 %)
жінки ‒ 20 110 474 ‒ 53,6 % (середнє по Україні ‒ 53,7 %)
Серед міського населення:
чоловіки ‒ 10 995 606 ‒ 46,5 %
жінки ‒ 12 662 621 ‒ 53,5 %
Серед сільського:
чоловіки ‒ 6 435 613 ‒ 46,4 %
жінки ‒ 7 447 853 ‒ 53,6 %
Статевий склад етнічних українців УРСР за переписом 1989 р.:[50]
чоловіки
жінки
міські
10 506 986
46,5 %
12 066 239
53,5 %
сільські
6 667 120
44,9 %
8 178 708
55,1 %
всього
17 174 106
45,9 %
20 244 947
54,1 %
Народжуваність
За даними перепису 2001 року, на жінок української національності старше 15 років припадало в середньому по 2 народжених дитини. Найвищий показник був зафіксований у старших вікових групах, найнижчий у молодших. Так, на жінок старше 70 років припадало в середньому по 2,4 народжених дитини, тоді як на жінок віком 35‒39 років — по 1,8 дитини, віком 30‒34 років — 1,6 дитини.
Показник народжуваності у сільській місцевості був суттєво вищим ніж у міській (2,3 дитини проти 1,7). Багатодітними матерями (з 3 і більше дітьми) у сільській місцевості були 31,7 % жінок‒українок, тоді як у містах тільки 11,7 %.[57]
Українки старше 15 років за кількістю народжених дітей за переписом 2001 року:[57]
населення
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10+
все
35,6 %
46,1 %
12,3 %
3,3 %
1,5 %
0,6 %
0,3 %
0,1 %
0,1 %
0,1 %
міське
41,7 %
46,6 %
8,5 %
1,7 %
0,6 %
0,2 %
0,1 %
0,1 %
0,0 %
0,0 %
сільське
23,4 %
44,8 %
19,6 %
6,5 %
3,1 %
1,3 %
0,6 %
0,3 %
0,2 %
0,2 %
Середня кількість народжених дітей серед жінок віком старше 15 років за переписом 2001 року:[57]
все населення
міське населення
сільське населення
українки
2,0
1,7
2,3
росіянки
1,8
1,7
2,2
білоруски
2,0
1,8
2,6
молдованки
2,4
2,0
2,5
кримські татарки
2,7
2,4
2,8
болгарки
2,1
1,8
2,4
угорки
2,1
2,0
2,2
румунки
2,6
2,3
2,6
середнє
1,9
1,7
2,3
Домогосподарства
Кількість та величина
У 2001 р. в Україні налічувалося 12 496 190 домогосподарств (68,5 % загальної чисельності), де всі члени були українцями за національністю, в тому числі у містах 7 743 078 (62,0 %), у селах 4 753 112 (38,0 %). Моноетнічні українські домогосподарства в середньому складалися з 2,6 осіб (3,2 осіб, без врахування домогосподарств з 1 особи). Сільські домогосподарства були на 9 % більшими ніж міські: середня величина мононаціональних українських домогосподарств у селах дорівнювала 2,7 та 3,4 осіб, у містах 2,5 та 3,1 осіб.[58]
Чисельність та величина мононаціональних українських домогосподарств за переписом 2001 р.[58]
домогосподарства
кількість мононаціональних українських домогосподарств
кількість членів
1 ос.
2 ос.
3 ос.
4 ос.
5 ос.
6 ос.
7 ос.
8 ос.
9 ос.
10+ ос.
середня величина (осіб)
міські
7 743 078
19 192 738
29,66 %
25,18 %
23,01 %
15,26 %
4,65 %
1,58 %
0,42 %
0,14 %
0,06 %
0,04 %
2,5
сільські
4 753 112
12 855 344
27,63 %
26,60 %
16,72 %
15,12 %
7,97 %
3,91 %
1,31 %
0,45 %
0,17 %
0,13 %
2,7
всі українські домогосподарства
12 496 190
32 048 082
28,88 %
25,72 %
20,62 %
15,21 %
5,91 %
2,46 %
0,76 %
0,26 %
0,10 %
0,08 %
2,6
У мононаціональних домогосподарствах проживало 32 048 082 українців (85,4 %), у змішаних ‒ 5 493 611 українців (14,6 %). Мононаціональність була більше характерною для сільського українського населення ‒ там 92,6 % етнічних українців були членами мононаціональних домогосподарств, тоді як серед міського населення тільки 81,1 %. Найвищий відсоток українців, що проживають у моноетнічних домогосподарствах, понад 95 %, було зафіксовано у західних областях: Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській та Рівненській. Найнижчий, бл. 50 %, у Криму та Севастополі.[58]
Частка українців, що проживали у мононаціональних та змішаних домогосподарствах у 2001 р.:[58]
регіон
загальна чисельність українців
українців у мононаціональних домогосподарствах
частка українців з мононаціональних д-в серед українців регіону
українців у змішаних домогосподарствах
частка українців зі змішаних д-в серед українців регіону
Середній розмір моноетнічних українських домогосподарств (без домогосподарств з 1 особи) був на рівні 3,2 осіб, що є середнім по країні. Вони випереджали за цим показником домогосподарства російські, польські, грецькі (по 2,9 осіб), білоруські (2,8), єврейські (2,5), але поступалися змішаним домогосподарствам, а також домогосподарствам деяких інших народів, найбільше ‒ циган і кримським татар (середній розмір мононаціональних домогосподарств — 5,1 і 4,0 осіб відповідно), а також румунським (3,9), вірменським (3,8) та угорським (3,7) домогосподарствам.[58]
Динаміка середньої величини моноетнічних українських домогосподарств (які складаються з 2 і більше осіб) у регіонах України за даними переписів населення (осіб):[58]
Розподіл домогосподарств, які складаються з 2 і більше осіб, за переписом 2001 р.[58]
всього домогосподарств з 2 і більше осіб ‒ 13 479 326
мононаціональні д-ва (всі члени належать до 1 національності) ‒ 10 511 539 ‒ 78,4 %
українські д-ва ‒ 8 886 716 ‒ 65,9 %
російські д-ва ‒ 1 344 301 ‒ 10,0 %
інші д-ва ‒ 331 358 ‒ 2,5 %
змішані д-ва ‒ 2 916 951 ‒ 21,6 %
Питома вага мононаціональних та змішаних домогосподарств за даними переписів, %:[58]
домогосподарства
1979
1989
2001
українські
62,8
60,2
65,9
російські
12,3
12,1
10,0
кримськотатарські
…
…
0,4
молдовські
0,4
0,3
0,3
інші
2,6
2,1
1,8
змішані
21,9
25,3
21,6
Розподіл моноетнічних та змішаних домогосподарств у регіонах України за переписом 2001 року (серед домогосподарств, що складалися з 2 і більше осіб)[58]
Діалекти української мови.Українська мова як рідна за даними перепису 2001 рокуНайбільші розповсюджені рідні мови у районах та містах обласного підпорядкування за переписом 2001 р.Найбільші розповсюджені рідні мови у міських, селищних та сільських радах за переписом 2001 р.
На території України розрізняють 3 основні наріччя української мови, що мають між собою деякі відмінності:
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року понад 85 % етнічних українців вказали як рідну мову українську, зокрема серед міського населення — 78,1 %[60], серед сільського — 97,3 %[61] Найвищий відсоток зафіксований у західних областях: Тернопільській (99,9 %), Івано-Франківській (99,8 %), Волинській (99,7 %), найнижий — у Севастопольській міськраді (29,6 %), Криму (40,4 %) та Донецькій області (41,2 %).[47]
Рідна мова етнічних українців України за переписом 2001 року:[47]
Під час перепису 2001 р. серед українців України вказали на вільне володіння мовами:[47][62]
українською — 36 341 919 — 96,80 %
російською — 21 801 202 — 58,07 %
Перепис 1989
За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. найпоширенішими рідними мовами українців УРСР були:[50]
українська ‒ 32 825 373 ‒ 87,72 %
російська ‒ 4 578 390 ‒ 12,24 %
угорська ‒ 4 939 ‒ 0,013 %
білоруська ‒ 2 556 ‒ 0,007 %
інша ‒ 8 003 ‒ 0,021 %
Серед українців УРСР у 1989 р. вказали на вільне володіння мовами:[50]
українською ‒ 35 453 272 ‒ 94,75 %
російською ‒ 26 837 304 ‒ 71,72 %
молдовською ‒ 20 419 ‒ 0,05 %
білоруською ‒ 10 459 ‒ 0,03 %
Перепис 1979
Рідна мова етнічних українців УРСР за даними перепису 1979 року:[9]
українська ‒ 32 493 647 ‒ 89,05 %
російська ‒ 3 986 665 ‒ 10,93 %
інша ‒ 8 639 ‒ 0,02 %
Серед українців УРСР у 1979 р. вказали на вільне володіння мовами:[9]
українською ‒ 34 611 259 ‒ 94,85 %
російською ‒ 22 867 905 ‒ 62,67 %
Перепис 1970
Рідна мова етнічних українців УРСР за даними перепису 1970 року:[8]
українська ‒ 32 257 360 ‒ 91,42 %
російська ‒ 3 017 823 ‒ 8,55 %
інша ‒ 8 674 ‒ 0,02 %
Серед українців УРСР у 1970 р. вказали на вільне володіння мовами:[8]
українською ‒ 34 611 259 ‒ 95,76 %
російською ‒ 22 867 905 ‒ 44,37 %
Рідна мова українців УРСР у 1970 за віковими групами:[8]
вік
українська
російська
0 — 10
89,2 %
10,8 %
11 — 15
89,9 %
10,1 %
16 — 19
89,6 %
10,4 %
20 — 29
89,9 %
10,1 %
30 — 39
91,1 %
8,9 %
40 — 49
94,5 %
5,5 %
50 — 59
93,2 %
6,8 %
старше 60
95,2 %
4,8 %
всього
91,4 %
8,6 %
Перепис 1926
Рідна мова українська серед населення УСРР переписом 1926 року, %Співвідношення чисельності україномовного населення до чисельності етнічних українців за переписом 1926 р., %
Рідна мова українців УРСР (в тогочасних кордонах) за даними перепису населення 1926 р.[45]
Кількість гуцулів у регіонах України за даними перепису 2001 рокуКількість русинів у регіонах України за даними перепису 2001 рокуЧастка русинів у населенні Закарпатської області за даними перепису 2001 року
Впродовж багатьох століть на українській етнічній території відповідно сформувалися різні етнографічні групи українського етносу. Серед них лемки, бойки, гуцули, покутяни, подоляни, волиняни, поліщуки, черкаси, слобожанці та інші етнолокальні групи з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями. Внаслідок внутрішньо-етнічної консолідації українців згадані специфічні особливості цих груп згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат та Закарпаття — бойки, гуцули, лемки.[66]
Абсолютна більшість представників етнографічних груп під час переписів не вказують етнографічну групу, до якої належать, тому точну їх кількість встановити неможливо. Лише 32,4 тис. осіб вказали про свою приналежність до етнографічних груп під час перепису 2001 р., з яких понад 97 % припадає на 2 субетноси: гуцулів та русинів. З 21400 осіб, що назвали себе гуцулами, 21249 осіб (99,3 %) мешкають у Івано-Франківській області, з 10183 русинів — 10090 (99,1 %) мешкають у Закарпатській області.[67]
Серед тих, хто задекларував свою належність до етнографічних груп, більшість назвали рідною мовою українську. Тільки серед русинів та поліщуків більшість назвали рідною мову своєї національності, 66 % та 100 % відповідно. Найпоширенішою є русинська мову, яку назвали рідною 6725 осіб. Найвищий відсоток населення з рідною мовою русинською був зафіксований у Свалявському районі (4,64 %), а також у м. Мукачеве (2,02 %) і м. Ужгород (0,96 %). У с. Ганьковиця Свалявського району русинську мову назвали рідною 90,5 % населення, у с. Неліпино 22,3 %, с. Сасівка 21,8 %, с. Яківське 8,4 %, c.Ромочевиця Мукачівського району 20,4 %.[69]
Етнографічні групи українського етносу за переписом 2001 року
Окреме місце займають представники українських етнографічних груп (переважно лемки та бойки), що були примусово депортовані з території сучасної Польщі внаслідок виселень 1944 ‒ 1946 років та радянсько‒польського обміну територіями 1951 року. Загальна чисельність таких переселенців становила 514 тис. осіб.
У 1944—1946 рр. з регіонів південно-східної Польщі було депортовано до УРСР 482 109 осіб, переважно лемків. Зокрема з Ряшівського воєводства було виселено 267 795 українців, з Люблінського ‒ 190 734, з Краківського ‒ 21 776. Більшість з них (322 868 осіб або 67 %) були розселені у західних областях, переважно у Тернопільській та Львівській. Решта, 159 241 осіб, оселилися у східних та південних областях, зокрема у Запорізькій ‒ 31211 осіб, Дніпропетровській ‒ 21349 осіб, хоча частина з них пізніше переселилася у західні області.[20]
У 1951 р. на територію південно-східних областей УРСР було депортовано 32066 бойків з 35 сіл Нижньоустрицького, 4 сіл Хирівського і 3 сіл Стрілківського районів Дрогобицької області. Зокрема у 25 селах Донецької області було розселено 10037 бойків, у 20 селах Одеської 10283, у 5 селах Херсонської 5059, у 10 селах Миколаївської понад 6000.[70]
Частка римо-католиків серед україномовного населення за даними перепису 1897 року
Православні серед україномовного населення абсолютно переважали в усіх губерніях — від 92,1 % у Подільській до майже 100 % у Полтавській губернії. У шести південних та лівобережних губерніях православними були понад 99 % україномовних.
Україномовні католики проживали майже суто на правобережжі, у Подільській, Волинській та Київській губерніях, де їх налічувалося 330 тис. (98 % загальної чисельності). Найбільш компактними регіонами їх проживання були схід Волинської губернії (в межах західної частини сучасної Житомирської області) та захід Подільської губернії (сучасний південь Хмельницької області).
Повіти з найвищим відсотком католиків серед україномовного населення[78][80][81]:
За переписом 1900 року греко-католиками були майже 99 % населення Східної Галичини українського походження. Втім, внаслідок процесів полонізації кількість греко-католиків все одно перевищувала кількість українців за мовою: населення українського походження становило приблизно 63,5 % населення Східної Галичини, тоді як греко-католики — 62,7 %, україномовні — 62,3 %.[3]
Частка греко-католиків серед етнічних українців Східно Галичини у 1856—1931 рр.[3]
Греко-католиками були і більшість українців Закарпаття. У комітатах розташованих в межах сучасної Закарпатської області, в 1900 р. налічувалося 62,3 % україномовних та 69,5 % греко-католиків. Значна кількість українців за походженням мовно мадяризувалися, але залишились греко-католиками.[87]
На Буковині серед українців, як і серед румунів, другого за чисельності етносу, переважали православні. І загалом особи православного віросповідання становили понад 2/3 населення провінції. У 1910 р. на Буковині налічувалося 551,2 тис. православних (68,8 % населення), тоді як україномовного населення — 305,1 тис. (38,4 %), румунськомовного — 273,3 тис. (34,4 %). У північній Буковині, що знаходиться в приблизних межах сучасної Чернівецької області, серед православного населення питома вага українців була вищою, румунів — нижчою. Другою за поширеністю релігією українців Буковини був греко-католицизм. Його сповідували українці-переселенці з Галичини, чисельність яких постійно зростала. Так, якщо у 1857 р. на Буковині проживало 9118 греко-католиків (2,0 % населення), то вже у 1880 р. — 17589 осіб (3,1 % населення), а у 1910 р. — 26172 осіб (3,3 % населення).[88]
Сучасність
За даними соціологічних опитувань асболютна більшість громадян України (понад 70 %) вважають себе віруючими, проте дотримуються обрядів і регулярно відвідують церкву своєї конфесії лише 3-4 %[89][90]. Серед етнічних українців цей показник є ще вищим, оскільки найвищим рівнем релігійності характеризуються саме території з найвищою часткою українців у населенні (Західна та Центральна Україна, сільська місцевість)[91]. За даними соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова у листопаді 2010 року віруючими назвали себе 71 % респондентів, найбільше — у західних областях (89 %), найменше (66 %) у східних . При цьому до православних віднесли себе 68 % віруючих респондентів, до греко-католиків майже 8 %, до протестантів 2 %. Майже 20 % або назвали себе просто християнами, або не віднесли себе до жодної релігії, назвавшись просто «віруючими».[92].
Найвищим рівнем релігійності характеризують греко-католики та протестанти. Так, за даними загальнонаціонального соціологічного дослідження «Релігія та Церква в сучасній Україні», проведеного у 2003 р. на греко-католиків та протестантів припадає більше половини віруючих, що відвідують храми не рідше 1 разу на тиждень (31,6 % та 21,8 % відповідно), тоді як на 3 основні православні церкви — лише 41,2 % вірян.[93]
Серед етнічних українців, що вважають себе віруючими та відносять до певних церков, більшість (бл. 80-85 %) ідентифікує себе як православних. Православні українці є найчисельнішими у всіх областях, крім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської (за винятком північних районів). Крім того, на Закарпатті кількість православних та греко-католиків (що належать до окремої єпархії) є співмірною.
Греко-католицизм є другою за поширеністю релігією серед українців України. Серед українців греко-католики переважають у областях Галичини і становлять значну частку (від 1/4 до 1/2) українського населення Закарпатської області. За межами цих регіонів греко-католицизм сповідують вихідці з них, а також українці, депортовані зі східної Польщі у повоєнні роки, що зараз проживають переважно у Херсонській, Миколаївській, Одеській та Донецькій областях.
Третьою за поширеністю релігією серед українців є протестантизм різних напрямків: баптизм, п'ятидесятництво, адвентизм, кальвінізм, харизматичний рух. Протестанти є другою за чисельністю релігійною групою серед українців у більшості регіонів України, за винятком Галичини, Закарпаття, де другими є греко-католики, а також Вінницької, Хмельницької та Житомирської областей, де другими є римо-католики. У багатьох областях, особливо урбанізованих, протестанти переважають серед вірян, що відвідують релігійні служби.[89]
Зайнятість
Історичні відомості
До 20 ст. основною сферою занятості українців залишалося сільське господарство, переважно землеробського спрямування. У ньому в 1897 р. було зайнято 2848 тис. (74,2 %) україномовного населення дев'яти південно-західних губерній Російської імперії. Найбільш аграрний характер мали українці Подільської та Волинської губерній, серед яких у сільськогосподарських сферах було зайнято відповідно 79,4 % і 80,3 % самодіяльного українського населення, найменш аграрний — Харківської та Катеринославської губерній, проте і там сільське господарство було домінуючою формою зайнятості (67,7 % і 68,4 % відповідно.)
Прислугою, поденщиками та прачками були 9,8 % самодіяльного українського населення (376 тис.), ще 7,5 % (290 тис.) були зайняті у сфері виробництва (переважно дрібно-кустарного) та переробки. У сфері торгівлі були зайняті лише 45 тис., або 1,2 % самодіяльного україномовного населення, від 0,4 %-0,6 % у Волинській та Подільській губерніях до 1,7 % у Катеринославській до 2,2 % у Харківській. В межах українських губерній у військах перебувало 67,6 тис. українців, серед засуджених — 6,8 тис.
Відсоток грамотних серед україномовного православного населення повітів (без міст) за переписом 1897 р.
Відомості про рівень освіти українців наприкінці XIX ст. дають результати Всеросійського перепису населення 1897 р. За цими даними, серед україномовного населення дев'яти південно-західних губерній Російської імперії налічувалося 2 183 888 грамотних (критерій — вміння читати), що становило 12,9 % від загальної чисельності україномовного населення, у 1,5 рази менше ніж в середньому по губерніях і у 2—3 рази менше за аналогічний показник у євреїв, поляків та росіян.
Найвища письменність україномовного населення була зафіксована у Таврійській губернії, що було пов'язано зі специфічною статево-віковою структури українців. Порівняно високим рівнем освіти відзначалися українці Чернігівської (16,1 %) та Херсонської (15,2 %) губерній. Найнижча грамотність була характерна для українців Волинської (9,3 %) та Подільської (10,6 %) губерній. Серед чоловіків налічувалося грамотних 22,2 %, тоді як серед жінок тільки 3,6 %. У загальній чисельності письменних українців на чоловіків припадало 86,2 %, на жінок — лише 13,8 %.
Із загальної чисельності грамотного україномовного населення (2 196 564 осіб), вміли читати російською мовою (іноді, разом з іншими) 2 183 888 осіб (99,4 %), тоді як 12 676 осіб (0,6 %), переважно у Подільській та Волинській губерніях, були грамотними тільки іншою мовою (переважно польською, рідше — українською або єврейською).
На україномовних припадало 51,8 % загальної чисельності грамотного населення південно-західних губерній (серед всього населення — 72,6 %). Найбільше — у Полтавській (81,7 %) та Харківській (69,3 %) губерніях, найменше — у Таврійській (30,4 %), Херсонській (33,8 %) та Волинській (39,4 %).
Всього лише 46 040 україномовних (чоловіків — 29 390, жінок — 16 650) мали у 1897 р. освіту вище початкової, що становило 17,8 % загальної чисельності цієї групи населення (258 477 осіб). Найкращою була ситуація у лівобережних губерніях Полтавській, Чернігівській та Харківській, де середню та вищу освіту мали 0,34 — 0,44 % українців (один з 200—300 осіб), тоді як у правобережних Подільській та Волинській губерніях освіту вище початкової мали лише 0,14 — 0,17 % українців (один з 600—700 осіб).
У загальній чисельності освіченого населення україномовні становили від 5,7 % — 5,9 % у Таврійській та Херсонській губерніях до 14,6 % — 19,1 % у Київській, Катеринославській, Волинській, Подільській та Харківській губерніях і до 36,4 % — 46,0 % у Чернігівській та Полтавській губерніях.[78][79][80][81][82][83][84][86][94]
За даними переписів населення СРСР 1959 та 1970 років а також Всеукраїнського перепису населення 2001 року, рівень освіти серед українського населення УРСР у віці старше 10 років характеризувався наступними цифрами:[8]
рік
повна вища
незакінчена вища
середня спеціальна
середня загальна
неповна середня
початкова
1959
1,4 %
0,8 %
3,8 %
5,4 %
22,9 %
30,2 %
1979
3,0 %
0,9 %
5,8 %
12,7 %
23,4 %
29,0 %
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, рівень освіти серед українців за національністю у віці старше 10 років характеризувався наступними цифрами:[95]
рік
повна вища
базова вища
неповна вища
повна загальна середня
базова загальна середня
початкова загальна
все населення
11,7 %
0,7 %
17,0 %
35,6 %
16,4 %
15,0 %
міське населення
15,4 %
0,9 %
20,1 %
36,0 %
13,8 %
11,9 %
сільське населення
5,3 %
0,4 %
11,7 %
35,1 %
21,1 %
20,5 %
Сучасність
Частка учнів шкіл з українською мовою навчання у 1991 / 1992 н.рЧастка учнів шкіл з українською мовою навчання у 2011 / 2012 н.р
Динаміка частки учнів у школах з українською, російською та іншою мовами з середини XX ст.[96][97]
↑Державний комітет статистики України — «Жінки та чоловіки України за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року» — За редакцією О. Г. Осауленка, К : 2004. — 203 с.
↑ абвгд«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том VIII. Волынская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвг«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XIII. Екатеринославская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвгд«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XVI. Киевская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвгд«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XXXII. Подольская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвг«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XXXIII. Полтавская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвг«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XLI. Таврическая губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвг«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XLVI. Харьковская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абв«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XLVII. Херсонская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
↑ абвг«Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г, том XLVIII. Черниговская губерния» — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1905
↑«Статистичний щорічник України за 1998 рік» — К., 1999
Джерела
Населення західноукраїнських земель: етнополітичний та демографічний вимір (1939-1950-ті роки) : монографія / Ю. М. Сорока ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ : ВПЦ "Київ. ун-т", 2013. – 416 с. – Бібліогр.: с. 360-406 (576 назв). – ISBN 978-966-439-647-8