Карпа́ти (пол.Karpaty, нім.Karpaten, словац.Karpaty, угор.Kárpátok, рум.Carpaţi, серб.Карпати) — гірська система в центральній частині Європи. Гірські хребти Карпат простяглися велетенською підковоподібною дугою довжиною понад 1 500 км від пагорбів Гайнбурзьких Карпат (включно) на правобережжі Дунаю в Австрії до міста Ниш, що на річці Нишава у Сербії. Це третя за довжиною простягання у Європі гірська система після Уральських (2 500 км) і Скандинавських гір (1 700 км). Загальна площа Карпатської гірської країни становить 211,6 тис. км2. Вона розташована на території восьми держав: Австрії, Чехії, Словаччини, Польщі, України, Угорщини, Румунії та Сербії. Понад половину площі (53,4%) гірських масивів Карпат розташовані у межах Румунії, 16,6% — Словаччини, 10,2% — України, майже 9,3% — Польщі. У Словаччині гірські хребти Карпат охоплюють 71,6% території держави.
Назву «Карпати» вперше навів Геродот у V ст. до н. е. Батько історії згадував річку «Κάρπις» (Карпій), що впадає в Дунай. У 105 р. імператор Траян приєднав Південні Карпати (Дакію) до Риму. Римське панування в регіоні тривало до 271 р. Отож Карпати були «відкриті» для цивілізованого світу. Тоді ж цю гірську систему, просторово дуже аморфну, вперше виокремив Птолемей (90—168)[1].
Походження назви «Карпати» однозначно не з'ясоване. Є низка інтерпретацій цієї назви — від доіндоєвропейських (С. Роспонд) до слов'янських. Назва «Карпати» (пол. Karpaty, угор. Kárpátok, рум. Carpați, серб. Карпати, чех. i словак. Karpaty, нім. Karpaten) дуже давня. Її корені простежуються в середземноморському доіндоєвропейському субстраті[1].
А. Попов (1965, 1973), А. Байцар (2016) доводять, що оронім виник із назви фракійського племені карпи, що проживало на території Передкарпаття у ІІІ—IV століттях н. е. В. Георгієв (1956) вважає давньовірменську мову особливим фракійським діалектом і пояснює топонім Карпати від фракійського «(s)korpa-ta» — скеляста. С. Распонд (1957) переконаний, що назва Карпати походить із доіндоєвропейського «caro» — камінь. Такого ж погляду дотримуються І. Хубшмід (1967, 1969), виводячи топонім Карпати від доіндоєвропейського «kar» — камінь (кам'яні гори) і порівнюють його з такими топонімами, як Каринтія (південна область Австрії), острів Карпатос у Критському морі та Крас (вапнякове море у Словенії). Він зачисляє до цього ряду рум. «scarpa» — скеля; сербськохорв. «skrapa» — тріщина в каміннях і в діалекті — дрібні камені; словен. «ceren» — скелясте місце[1].
В. Чихарж (1960) вбачає базис «carra» — камінь у середземноморському доіндоєвропейському субстраті. Р. Козлова (1987) виводить назву Карпати з псл. *kъrpatъ(jь) «з вигинами, виступами, горбатий, нерівний» <*kъrpa «щось криве, вигнуте, вигин, виступ» <іє. (s) ker- гнути; крутити у ступені редукції з детермінативом -р-. Словацький та чеський мовознавець і етнограф П. Шафарик, а за ним Є. Поспелов (1967) виводять оронім Карпати — від слов'янського орографічного терміна «хрб», «харабат» — хребет[2]. У літературі цей термін трапляється ще у батька історії та географії Геродота у назві однієї з лівих приток Дунаю — Karpis. Вважається, що ця притока отримала назву від гір, в яких брала початок.
Значне накопичення осадових порід у межах карпатської геосинкліналі тісно пов'язане з діяльністю водних басейнів давнього океану Тетіс, який протягом тривалого часу розділяв два давні материки: Гондвану і Лавразію[4].
Процес формування гірської споруди Карпат відбувався поступово. Інтенсивний прогин земної кори в межах карпатської геосинкліналі супроводжувався активним накопиченням у її межах осадових товщ. Їхнє формування відбувалося шляхом руйнування гірських споруд південно-західної частини Східноєвропейської платформи, Келецько-Сандомирського кряжу, Судет, Пракарпат, Добруджі, Мармароського масиву.
Морські глибини
Протягом кайнозойської ери сучасна територія Карпат перебувала під водами палеогенового моря. За поширенням і будовою осадових порід можна з'ясувати географічні особливості басейну, його контури та морфологію морського дна. У вапнякових товщах трапляється велика кількість решток морських організмів: коралів, морських лілій, різних черепашок тощо. Вони відкладалися на дні теплих відкритих неглибоких басейнів. Саме такі умови були на початку формування палеогенового моря. У пісковиках поряд із викопною морською фауною трапляються рослинні рештки, які свідчать про близькість суші та про прибережний характер піскових відкладів.
Розпочавшись у кінці мезозойської ери, висхідні рухи альпійського горотворення тривали і в кайнозойську еру. У кінці палеогенового періоду почали формуватися осьові частини майбутніх гірських систем Альп, Карпат, Кавказу.
У той період над морем почали виступати окремі острівки, а згодом і цілі острови. Найбільшими з них були сучасні Чивчинські гори і Рахівський кристалічний масив. На північ і північний захід від цього масиву серед водних просторів все виразніше виступали контури Карпатських гір. Вони весь час зазнавали ерозії, однак горотворні процеси були активнішими. Тому в кінці палеогенового періоду на місці геосинкліналі вже чітко сформувалися два гірські пасма на місці теперішніх Зовнішніх Карпат.
З двох боків Зовнішніх Карпат було в той час море. Вісь гірського пасма проходила в межах сучасних Бескидів, Горганів і Буковинських Карпат.
На північний схід від Зовнішніх Карпат, на території Передкарпаття, далі вирував морський басейн. На його дні відкладалися потужні товщі осадових порід внаслідок розмиву південно-західного крила Руської платформи та підвищеного гірського пасма Зовнішніх Карпат.
Внутрішні Карпати були представлені П'єнінськими та Мараморськими стрімчаками. На південний захід від них пройшов Закарпатський внутрішній прогин із Вигорлат-Гутинським вулканічним пасмом. Ще південніше, в районі Берегівського низькогір'я, проліг Припанонський глибинний роз'єм, що відділяє Карпати від Угорської міжгірської улоговини.
Між Внутрішніми і Зовнішніми Карпатами в кінці палеогенового періоду існував морський басейн. Він був останнім у межах Карпатських гір. За час його існування тут накопичились значні товщі піщаних відкладів.
По-різному проявляються інші покриви. Магурський витягнувся вузькою смугою у верхів'ях басейну річки Уж, субсілезький проходить ще вужчою смугою в межиріччі Верхнього Дністра і Стрия, в околицях села Розлуч і південніше від міста Турки. Тут низькогірна центральна частина Карпатських гір, переважають куполоподібні вершини та пологі схили, придатні для сільськогосподарського використання. Цю частину гір називають Верховиною.
На південь від Сілезького покриву розміщений Дуклянський — високогірна полонинська частина Карпатських гір. Своєрідні покриви простежуються в південно-західній частині Українських Карпат. Вони представлені Рахівським, Поркулецьким і Чорногірським покривами (насувами). Тут найвищі в Українських Карпатах гори — Говерла, Петрос, Піп Іван та інші.
У процесі горотворення Передкарпатський крайовий прогин, а згодом і Закарпатський внутрішній заповнюються осадовими товщами. Гірські річки руйнували слабкостійкі відклади і безперервно переносили в улоговини гальку, пісок, мул. Море у межах прогинів поступово міліло, а згодом і зовсім відступило. У замкнених улоговинах відбувалося інтенсивне випаровування вологи, що зумовило осідання солей. На Прикарпатті їх видобували два калійні комбінати: Стебницький і Калуський.
Тривалий процес формування Карпатських гір супроводжувався все новими проявами вулканізму, який тривав аж до початку четвертинного періоду (це близько 1,5—2 млн років тому). Сліди недавньої вулканічної діяльності можна ще зараз спостерігати в районі Виноградова, Вишкова, Тячева, де долина Тиси перетинає Вигорлат-Гутинський хребет. В околицях міста Хуст височіє конус погаслого вулкана, на вершині якого збереглися руїни замку-фортеці[4].
Ланцюг так званих похованих вулканів оголюється в районі сіл Доброні, Дрисіни і Шаланок[5]. Вулканічні породи в цьому ланцюзі представлені в основному андезитами. Виходи їх відомі в районі сіл Дрисіни і Шаланок. Уздовж південної околиці Закарпатського внутрішнього прогину є потужні товщі ліпаритів. На поверхні вони є на великій площі в Берегівському районі. Ці вулканічні виверження почалися в палеогені та закінчилися в кінці міоцену (близько 15 млн років тому), тому значна частина їх перекрита осадовими породами пліоцену[5].
Про активні процеси у верхній мантії Землі під Карпатами свідчать землетруси, які час до часу тут фіксують. Так, 4 березня 1977 року відбувся землетрус у горах Вранча на території Румунії[5].
Зледеніння
У четвертинний період Карпати зазнали часткового зледеніння. Ним були охоплені високогірні масиви Чорногори і Свидовця, Попа Івана Мараморського. Релікти його простежуються у вигляді карів, цирків, моренних відкладів у долинах гірських потоків.
У середньогір'ї, яке не зазнало зледеніння, відбувалося морозне вивітрювання гірських порід. Вивітрені кам'яні розсипи є на схилах Ґорґанів.
Карпати й Альпи в історії видобутку перших металів
У II тис. до н. е. на великій території від Карпат до Атлантики сформувалась Європейська металургійна провінція, найбільш потужними центрами якої стали багаті карпатські, альпійські та піренейські родовища. Подібно до ситуації з кавказькими рудниками, більшість давніх європейських копалень була знищена часом і гірничою діяльністю наступних епох. Про масштабність «вибуху» гірничо-металургійних технологій свідчать численні скарби виробів з олов'яної бронзи й самого металу (зливки, брухт), кількість яких свідчить про майже десятиразове збільшення обсягів виробництва порівняно з III тис. до н. е. Серед скарбів усієї Європейської провінції виділяються Уіоара де Суз (Румунія), де було зосереджено майже 6 тисяч різноманітних виробів загальною вагою 1100 кг, а також концентрація більше ніж 150 скарбів на обмежених теренах Закарпаття (район Мукачево — Ужгород), де виявлено понад 2 тис. бронзових знарядь.
Клімат і природа
Середні температурисічня від −2 до −5 °C (на вершинах нижче −10 °C), липня 17—20 °C (на вершинах до 4—5 °C). Опадів від 600 до 2000 мм на рік.
22 травня 2003 року в Києві було ухвалено Рамкову конвенцію про охорону та сталий розвиток Карпат — міжнародний договір, учасниками якого є сім країн Центральної та Східної Європи (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина та Україна). Ця конвенція є другою субрегіональною угодою щодо захисту гірських районів по всьому світі.
З 2004 року тимчасовий секретаріат Карпатської конвенції перебуває у компетенції Програми ООН із захисту довкілля у Відні та приймається Австрійською Республікою.
Західними Карпатами називають частину Карпатських споруд, які займають простір від правобережжя Дунаю в Австрії до верхів’їв річки Попрад, яка впадає на території Польщі у Дунаєць — праву притоку Вісли. Понад тридцять гірських вершин (у масиві Високі Татри) у їх межах підносяться більш як на 2500 м над рівнем моря. Здебільшого хребти Західних Карпат мають широтне простягання.
За Попрадом хребти Карпат змінюють напрям на південно-східний. Від долини Попраду на північному заході до верхів'їв річки Прахова (ліва притока річки Яломіци, що впадає у Дунай) на південному сході простяглися Східні Карпати. Переважна більшість гірських хребтів фізико-географічної провінції (за винятком масивів Чорногора, Родна та Келіманських гір) не досягає 2000 м над рівнем моря.
У південній частині Карпат від долини Прахової і перевалу Предял у західному напрямку простяглися Південні Карпати або Трансільванські Альпи. Їхні гірські хребти проходять майже в широтному напрямі. Ця велика гірська провінція Карпат об’єднує ряд гірських масивів, у чотирьох з яких є вершини із висотами понад 2500 м над рівнем моря.
Четвертою частиною Карпатської гірської країни є середньовисотні Західні Румунські гори (Апусені), які відділяються від Південних Карпат долиною річки Муреш. При районуванні до них включають й Банатські гори, які знаходяться західніше Південних Карпат.
Між Західними Румунськими горами, Східними та Південними Карпатами розташована ще одна велика частина Карпатської гірської країни — Трансільванське плато з абсолютними висотами 300–1080 м. Сильно розчленовані його горби поступово підвищуються із наближенням до хребтів Східних та Південних Карпат.
Сербські Карпати (менше 3,5% від площі Карпат) займають простір між долинами Дунаю та річки Нишава у Сербії.
↑ абвБайцар Андрій. Історія походження та використання назви назви «Карпати» / А.Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 50. — Львів, 2016, с. 22-33
↑Байцар Андрій. Історія походження та використанняназви назви «Карпати» / А.Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 50. — Львів, 2016, с. 22-33
↑стор. 99, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
Атлас світу. // Київ: Міністерство екології та природних ресурсів України. ДНВП «Картографія». — 2002 р. — 192 с.
Байцар Андрій. Історія походження та використання назви назви «Карпати» / А. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 50. — Львів, 2016. — С. 22—33.
Волощук М. Д., Гілецький Й. Р. Водно-ерозійні процеси у природних комплексах Українських Карпат: монографія. Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2022. 124 с.
Володимир Собашко (2003). Дорогами і стежками Карпат. Львів: «Центр Європи». ISBN966-7022-56-0.
Гілецький Йосип. Площа Карпатської фізико-географічної країни та Українських Карпат //Геотуризм: практика і досвід. Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції (20-22 жовтня 2022, Львів). – Львів: Каменяр, 2022. — С.103- 105.
Гілецький Й.Р., Тимофійчук Н.М. Фізико-географічне районування Українських Карпат для цілей пізнавального туризму. / Й. Р. Гілецький, Н.М. Тимофійчук. //Географія та туризм: Науковий збірник, Випуск 53. – Київ, 2020. С. 103– 109.
Дикі звірі і птахи Карпат: облік та оберігання / Ю. В. Юркевич ; Івано-Франківське обласне управління лісового господарства України. — Надвірна: [б. в.], 1996. — 92 с.
Екосистеми лентичних водойм Чорногори (Українські Карпати): колективна монографія / Т. І. Микітчак, О. Решетило, А. Костюк, О. Попельницька, І. Данилик; Наук. ред. Т. І. Микітчак.– Львів: ЗУКЦ, 2014.– 287 с. : іл., табл.– 350 пр.– Містить бібліогр. — ISBN 978-617-655-104-1
Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат: у 4-х т. — Т. ІІ: Етнологія та мистецтвознавство / гол. ред. Степан Павлюк.- Львів, 2006. — 812 с.
Пам'ятки підгір'я Українських Карпат першої половини I тисячоліття н. е. / Л. В. Вакуленко. — К. : Наукова думка, 1977. — 139 с.
Стойко С., Ермоленко Ю. Карпати очима допитливих. — Львів : Каменяр, 1976. — 96 с.
Сучасна геодинаміка та геофізичні поля Карпат і суміжніих територій: монографія / К. Р. Третяк, В. Ю. Максимчук, Р. І. Кутас та ін. ; за заг. ред. К. Р. Третяка, В. Ю. Максимчука, Р. І. Кутаса ; М-во освіти і науки України, НАН України, Нац. ун-т «Львів. політехніка», Карпат. від-ня Ін-ту геофізики ім. С. І. Субботіна. — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2015. — 420 с. : іл. — Режим доступу: . — Тит. арк. парал. англ. — Бібліогр.: с. 390—418 (548 назв). — ISBN 978-617-607-763-3
Типологія лісів Українських Карпат: навч. посібник для лісогосп. спец. вузів / З. Ю. Герушинський ; Український держ. лісотехнічний ун-т. — Львів: Піраміда, 1996. — 208 с.
Українські Карпати. Природа. Економіка. Історія. Народознавство: Бібліогр. покажч. л-ри за 1998 р. / ред.: М. А. Голубець; Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника НАН України. — Л., 2003. — 302 с.
_-_Western_Summit.jpg)
.jpg)
