По́льська мо́ва (пол. język polski, polszczyzna; МФА: [ˈjɛ̃zɨk ˈpɔlʲskʲi] ( прослухати), МФА: [pɔlˈʂt͡ʂɨzna] ( прослухати)) — західнослов'янська мова лехітської групи, яка використовує латинську абетку.[8] Належить до індоєвропейської мовної сім'ї, є однією зі слов'янських мов, що входять до більшої балто-слов'янської гілки. Нею розмовляють переважно в Польщі як рідною для поляків. Окрім того, що вона є державною мовою Республіки Польща і офіційною мовою Європейського Союзу, вона також використовується польськими меншинами в інших країнах. У світі понад 50 млн носіїв польської мови — це шоста за поширеністю мова в Європейському Союзі.[9] Польська мова підрозділяється на регіональні діалекти та підтримує строгі розрізнення займенників «ти» і «ви», шанобливе звернення та різні формальності при зверненні до окремих осіб.[10]
Польська мова використовує традиційну польську абетку із 32 літер, який має дев'ять діактритиків до літер основної 26-літерної латинки (ą, ć, ę, ł, ń, ó, ś, ź, ż). Літери x, q і v іноді входять до розширеного 35-літерного алфавіту, однак вони не використовуються в польських словах,[11] а лише в запозиченнях. Набір фонем складається з 23 приголосних і 9 голосних, у тому числі двох носових голосних, які визначаються перевернутим діакритичним гачком під назвою «огонек» (ę, ą).[12] Польська мова є синтетичною і флективною мовою, яка має сім граматичних відмінків,[13] і є однією з небагатьох мов у світі, що має безперервний передостанній наголос, лише за кількома винятками, і єдиною у своїй групі, яка має велику кількість піднебінних приголосних.[14] Сучасний різновид польської мови виник у 1700-х роках як наступник середньовічної старопольської (X–XVI ст.) та середньопольської[pl] (XVI–XVIII ст).[15]
Серед основних мов вона найбільш близька до словацької[16] та чеської,[17] але відрізняється вимовою та загальною граматикою. Українська мова має 70 % спільної лексики з польською мовою (найбільше після білоруської мови, з якою схожа на 84 %), коли з російською — приблизно 62 %.[18] Крім того, польська мова зазнала глибокого впливу латинської та інших романських мов, таких як італійська та французька, а також германських мов (насамперед німецької), що сприяло появі великої кількості запозичень та подібних граматичних структур.[19][20][21]
Широке використання нестандартних діалектів також сформувало стандартну мову; значні розмови та вирази були безпосередньо запозичені з німецької чи їдиша, а згодом перейняли в народну мову польської, яка використовується в повсякденному вжитку.[22][23]
Історично польська мова була лінґва франка,[24][25] важливою як дипломатично, так і академічно в Центральній та частині Східної Європи. Сьогодні польською мовою як рідною мовою в Польщі розмовляють приблизно 38 мільйонів людей. Нею також говорять як другою мовою у Східній Німеччині, Північній Чехії та Словаччині, західних частинах Білорусі та України, а також на південному сході Литви та Латвії. Через еміграцію з Польщі в різні періоди часу, особливо після Другої світової війни, мільйони польськомовних людей можна знайти в таких країнах, як Канада, Аргентина, Бразилія, Ізраїль, Австралія, Сполученому Королівстві та Сполучені Штати Америки.
Польська мова стала більш однорідною в другій половині 20-го століття, частково через переселення кількох мільйонів поляків зі сходу на захід країни. Це переселення стало наслідком двох подій: радянської анексії Кресів 1939 року та приєднання колишніх німецьких територій після Другої світової війни. Цій тенденції до більшої однорідности мови сприяла також авторитарна форма Польської Народної Республіки.
Мешканці різних регіонів Польщі досі розмовляють літературною польською трохи по-різному, хоча відмінності між цими «діалектами» є незначними. Людина, для якої польська є рідною, запросто зрозуміє ці варіанти мови. Натомість труднощі з розумінням регіональних особливостей можуть виникнути в людини, для якої польська не є рідною.
Існує сім великих польських діалектів. Серед них троє основних:
Два з них опинилися за межами сучасної Польщі:
Ще два часто класифікують як окремі мови:
На колишніх німецьких землях, заселених поляками після Другої світової війни, утворилася мішанина різних діалектів, яку називають «нові мішані діалекти».
До інших характерних, але менших за поширеністю діалектів належать:
Польська мова поширена також серед поляків, які мешкають на змішаних етнічних територіях за межами Польщі, головно в сусідніх із Польщею країнах — в Україні, Білорусі, Литві, Словаччині та Чехії. Крім того її використовують поляки, що емігрували з Польщі. Найбільші такі групи перебувають у Західній Європі (Німеччина, Франція, Велика Британія), в Америці (США, Канада, Бразилія, Аргентина), в Австралії та Ізраїлі.
Через значне розпорошення поляків за кордоном і відсутність сучасних досліджень поширености польської мови серед них, сьогодні досить складно точно оцінити кількість носіїв мови за межами Польщі. У різних джерелах ця кількість коливається від 3,5 до 10 мільйонів.[27] Саме через ці неточності немає точних даних щодо кількості носіїв польської мови у світі загалом.
Мова більшости
Польська мова походить із праіндоєвропейської за посередництва праслов'янської, чиї сліди можна віднайти в чергуваннях. Виділення польської мови відбулося у 8-9 ст., коли настав остаточний розпад праслов'янської єдности. В той же час почала формуватися польська державність, зміцнена після прийняття християнства 966 року за часів князя Мешка I. Втім якийсь час польська залишалася мовою усного спілкування, оскільки функції книжної мови виконувала латина.
Перше речення, записане польською мовою, міститься в монастирській «Книзі генриковій» (від назви міста Генрикова біля Вроцлава), датованій 1279 роком.[28] Воно має такий вигляд: «daj, ać ja pobruszę, a ty poczywaj» (дай, хай я молотиму, а ти відпочивай) — так звернувся польський селянин до своєї дружини, яка молола зерно.
Першим текстом, записаним польською мовою, був лицарський гімн «Bogurodzica» (Богородиця), що походить із 14 ст.[28] Він був дуже популярним у польському війську, тому його неодноразово переписували і доповнювали, внаслідок чого сьогодні існує декілька його версій — від дво- до двадцятидвострофної.
Літературна мова сформувалася в 16 ст. на базі великопольських, малопольських та мазовецьких говірок. За періодизацією літературну мову поділяють на такі етапи:
Після відокремлення польських говорів від праслов'янської єдности в них відбувалися такі процеси:
Особливості польської фонетики:
Назальні голосні [ɛ̃] та [ɔ̃] мають сильну тенденцію до дифтонгізації (до [ɛ̃ɯ̃] та [ɔ̃ũ]).
Польська має 27 приголосних фонем і два півголосних (апроксиманти).
Польський алфавіт складається з 32 літер:
Примітки.
Польські іменники, займенники та прикметники відмінюються за сімома відмінками (як і в українській):
Кличний відмінок вживають переважно у формальному контексті; натомість у розмовному використовують називний: Janie! — Jan! Кличний відмінок не упускають при осудливому звертанні: złodzieju! — злодію!; idioto! — ідіоте!.
В сучасній польській є лише два числа — однина й множина. Раніше була також двоїна, проте вона зникла в 15 ст. і сьогодні її можна простежити лише в кількох випадках. Наприклад, приказка «Mądrej głowie dość dwie słowie» (Мудрому достатньо двох слів) граматично є некоректною (мало би бути «Mądrej głowie dość dwa słowa»), проте dwie słowie в цьому випадку є залишком двоїни.
Польська система родів має три категорії: роду (чоловічий, середній, жіночий), особовості (особова та неособова) та істотності (істота та неістота). Особовість та істотність мають значення лише для іменників чоловічого роду, поділяючи їх на три групи: чоловічо-особові, чоловічо-тваринні та чоловічо-речові. У парадигмі відмінювання ці три групи стоять на одному рівні з іменниками жіночого та середнього роду. Цей поділ особливо відчутно при утворенні множини.
В однині прикметник розрізняє чотири групи (1 і 2 зливаються), а в множині — дві (2, 3, 4, 5 зливаються). Особові займенники розрізняють три групи в однині і дві в множині (див. таблицю):
Польські дієслова також відмінюються за родом, особою та числом, а от часові форми значною мірою спростилися (зникли давні аорист, імперфект та плюсквамперфект). У сучасній мові дієслова розрізняють за такими показниками:
Крім того, як і в українській, дієслово має поняття виду — доконаного й недоконаного.
Особові займенники в ролі підмета зазвичай не вживаються, а розуміння того, хто виконує дію, дають особові закінчення: piszę — «(я) пишу», piszesz — «(ти) пишеш», pisze — «(він/вона/воно) пише», piszemy — «(ми) пишемо», piszecie — «(ви) пишете», piszą — «(вони) пишуть». Вживання особового займенника (ja, ty, on/ona/ono, my, wy, oni) разом з особовою формою дієслова означає, що на ній хочуть зробити сенсовий наголос: ja tobie mówię! — «це я́ тобі кажу!»
З праслов'янської системи минулих часів у польській зберігся тільки перфект, який і представляє в ній минулий час. Дієслово-зв'язка (особова форма дієслова «бути») перетворилося на дієслівний постфікс, що приєднується до форми минулого часу дієслова в першій і другій особах: pisałem — «(я) писав», pisałeś — «(ти) писав», pisaliśmy — «(ми) писали», pisaliście — «(ви) писали». У третій особі постфікс не вживається: pisał — «(він) писав», pisała — «(вона) писала», — pisali «(вони) писали».
Приблизне уявлення про польське дієвідмінювання можна скласти на основі відмінювання дієслова być («бути»):
Українсько-польські міжмовні контакти є дуже давніми, вони стосуються не лише періоду перебування частини України в складі Речі Посполитої та міжвоєнної Польщі, але й часів Русі[30]. Впливу на рівні фонетики, морфології та лексики зазнали не лише говірки на межі мов, але й обидві літературні мови.
Хоча польська та українська мови належать до різних груп (західнослов'янської та східнослов'янської), від початку виділення обох мов зі праслов'янської їхній розвиток часто був паралельним (наприклад, фонетичні зміни того періоду: в українській *wъlъ → волъ → вуол → вуіл → віл, у польській *wъlъ → wół).
Під впливом української польська мова втратила різницю між короткими (а) та довгими (аа) голосними: в сучасній польській літературній мові збереглися тільки а, ą, о, е, ę, u (ó), у, і, втрачено тонкі розрізнення між закритими й відкритими варіантами кожного звука (через те, що їх не могли засвоїти нові носії польської, колишні носії української мови — вони збереглися тільки в польських говірках). Під впливом колишніх носіїв української мови, що не могли вимовити польського rz, подібного до чеського ř, замінюючи його на ż (ж), у польській мові зникло розрізнення rz < *rj і ż (morze, «море» вимовляється так само, як і może — «може») — воно зберігається тільки в деяких польських говірках. Українська мова вплинула й на граматику польської мови, що зумовило за наявности спільного підмета заміну модально-з'ясувальних і цільових підрядних речень інфінітивними зворотами, приєднаними до головного речення сполучниками żeby (iżby), aby «щоб, аби» (при неможливості такої заміни в чеській мові): Przyszedłem, aby (żeby) go zobaczyć — «Я прийшов, щоб (аби) його побачити», але чеськ. Přišel jsem, abych ho uviděl — (букв.) «Я прийшов, щоб (я) його побачив».
Польська мова має низку українських запозичень, про походження яких свідчить їхня фонетична форма: повноголосся, h (замість польського g), непом'якшеність приголосних перед е: czereśnia (застаріле trześnia) — «черешня»; пол. czereda — «натовп, юрба» (питомо пол. trzoda — «стадо»); пол. porohy — «річкові пороги» (і питомо progi — «пороги (при дверях)», в однині próg — «поріг»), пол. hołoble — «голоблі», пол. hołota — «наволоч; (заст.) голота», пол. hołysz — «голяк» (і питомо пол. goły — «голий»), пол. hreczkosiej — «гречкосій» (і польське пол. gryka — «гречка»), пол. serce (і давнє пол. sierce) — «серце».
Під впливом польської мови в українській літературній мові у кінці складу та слова зараз вживається тверде р : писарь → писар, гърькый → гіркий). У граматиці завдяки польському впливові в українській літературній мові набуло загального поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі (давальний відмінок однини чоловічого роду), хоча ця форма є питомо українською (зафіксованою ще у графіті часів Русі на стінах Софійського собору в Києві), що веде походження від праслов'янського типу відмінювання з основою на *ŭ (так званий тип сынъ).
До української мови увійшли деякі польські слова (хоча набагато більше було слів латинського та німецького походження, що засвоїлися за посередництвом польської мови, ніж власне польських слів): певен/певний (пол. pewien, pewny < прасл. *ръvьnъ(jь) < *ръvati, що при українському походженні мало б дати *повний; хлопець — пол. chłopiec (chłop) (при питомому холоп); червоний — пол. czerwony (давньопольс. czyr(z)wiony) (при українському діалектному черлений < чьрвленый); поетичне злото — пол. złoto (золото); квіти — пол. kwiaty (при цвіт, діалектне цвіти); строкатий < *срокатий — пол. srokaty (пор. сорока, діалектне сорокатий — пол. sroka «сорока»)
Кожна з мов передавала іншій також власні фразеологічні звороти або ставала посередницею для передачі фразеологізмів інших мов. Так, польська мова була безпосереднім джерелом, звідки взято (з відповідними змінами) зворот «Як ся маєш?» пол. («Jak się masz?», для якого першоджерелом — за чеського посередництва — була мова панонських слов'ян). Водночас джерелом для польського звороту пол. bić czołem «бити чолом» (звідки пол. czołobitny «принижений») була українська мова (пор. укр. бити чолом).
«Заповіт» Тараса Шевченка польською мовою у перекладі Пастернака.
Вікіпедія має розділ польською мовою Strona główna