В основі писемності чеської мови лежить латинська абетка. Перші пам'ятники чеської писемності відносяться до кінця XIII століття[6]. В історії чеської літературної мови виділяють давньочеський (до 1500 року), старочеський (до першої половини XVIII століття) та новочеський (з другої половини XVIII століття) періоди[7].
Перші письмові пам'ятки чеської мови датуються 12-м століттям[8]. Чеська мова і культура активно розвивалася в час Карла IV[9]. У 15-16-му століттях стабілізувалася літературна чеська, зокрема завдяки Яну Гусу, який систематизував використання діакритичних знаків, а у 1533 р. з'явилася перша чеська граматика[10]. Але згодом, під впливом австрійського панування, німецька мова почала переважати і витіснила чеську в міському середовищі.
Повноцінне відродження чеської мови розпочалося у середині 19-го століття, після революції 1848 р. Однією з передумов цьому було скасування кріпацтва в останній третині 18-го століття.[11] Процес відродження мови тривав 100—150 років.
Діалекти
Виокремлюють три або чотири діалекти з поділом власне чеського на кілька говірок:
Власне чеський діалект, який охоплює західну частину Чехії з м. Прага (територія між Південно-Західною Польщею, Німеччиною й Австрією). Цей діалект поділяється на чотири групи говірок: середньочеські (центр — м. Прага); східночеські; західночеські; південночеські.
Ганацький (моравський) діалект (центр — м. Брно).
Ляський (сілезький) діалект, який поширений у північно-східній частині Чехії уздовж кордону з Польщею.
Деякі вчені виділяють ще й моравсько-словацький діалект, який, за наведеною вище класифікацією є східною частиною ганацького (моравського) наріччя.
Фонетика
Голосні звуки. В чеській мові розрізняють довгі та короткі голосні. Якість голосного не залежить від його позиції у слові, від наголосу, типу складу, темпу мовлення. Короткі голосні дещо коротші, ніж наголошені українські, а чеські довгі голосні вимовляються приблизно вдвічі довше, ніж короткі. Чеські ненаголошені голосні не редукуються. Чеські голосні під наголосом не подовжуються. Систему голосних доповнюють дифтонги — [ou], [eu], [au].
Приголосні звуки. На відміну від української мови, у якій більшість приголосних можлива і в м'якому, і в твердому варіанті, у чеській мові всі приголосні звуки, за винятком кількох, тверді. До м'яких приголосних належать [j] (у чеській орфографії j), [ɟ] (ď), [c] (ť), [ɲ] (ň). Наявний фрикативний звук [ɦ] (h). Носіями складу можуть бути приголосні [r], [l] (а в поодиноких випадках і [m], [n]) у позиції між приголосними (prst, krk, vlna) або в кінці слова (nesl, sedm).
Až já umřu, pochovejte
mě kdes na mohyle,
vprostřed stepi nedohledné.
v Ukrajině milé,
aby lány širých polí,
Dněpr, srázy stinné
bylo vidět, bylo slyšet,
s hukotem jak plyne.
Až ponese z Ukrajiny
nepřátel krev zlobnou...
tehdy i já rozloučím se
se svou zemí rodnou,
opustím své milé, lány —
duch se k bohu vrátí
s modlitbou... Však do té chvíle —
nechci boha znáti.
Pochovejte a vstávejte,
zlomte pouta v boji,
nepřátelskou zlobnou krví
zkropte volnost svoji.
Na mě v rodině své velké,
v svazku volném, novém
vzpomeňte si potom jednou
nezlým, tichým slovem.
Джерело: Т. Г. Шевченко, «Заповіт» мовами народів світу, 1964, (с. 74—75.)
