Вірмени на території сучасної України відомі ще із часів початку заселення її слов'янськими племенами. Свідченням цього є «Географія» відомого вірменського вченого VII ст. Ананія Ширакаці. Слов'яно-вірменські культурні зв'язки відображені в ідентичному фольклорному сказанні про заснування міст Києва і Куара.
Визволення Вірменії від залежності арабського халіфату (8–9 ст.) і утворення царства Багратуні (896—1045 рр.) сприяло подальшому розвитку торгово-економічних і культурних відносин з Київською Руссю. Київська Русь у відповідь на звернення вірменських правителів у часи нового арабського вторгнення надавала воєнну допомогу, зокрема, у 913, 943—944 рр. відбулися походи руських військ на Закавказзя. Запровадження християнства на Русі (988 р.) посилило її культурні, політичні, економічні зв'язки з Вірменією, мало вирішальне значення для формування характеру взаємовідносин народів, визначало ще одну лінію — ідейну— їх постійних зв'язків. У вірменській і древньоруській архітектурі, малярстві, літературі й героїчному епосі відбиваються спільні риси. В XI—XII ст. в умовах безперервної боротьби з зовнішніми ворогами вірмени діставали підтримку і допомогу з боку Київської Русі. У 1001 р., за свідченням вірменського історика Асаніка, у Вірменії разом з Візантійським військом було 6 тис. руських вояків. Вірмени брали участь у боротьбі проти навали кочівників на землю України-Русі. У 1062 р. київський князь Ізяслав призвав на службу 20 тисяч вірменів для боротьби з половцями[3].
У XI столітті після нападів сельджуків, падіння вірменської держави і антивірменської політики у Візантії значна частина вірмен переселилася на південь України, перш за все до Криму. В XI столітті окремі вірменські купці, найманці і ремісники служили у князю київському.
Протягом XI—XVII ст. в різних регіонах сучасної України, в основному на території Західної, Правобережної України, Криму, утворюються вірменські колонії (всього відомо 70 вірменських колоній). Тісні взаємозв'язки зумовили збільшення кількості вірмен, які постійно проживали в Україні-Русі. Найбільші колонії були у Львові, Кам'янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Брадах. Важливим стимулом переселення вірмен на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище вірмен в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові.
«Києво-Печерський Патерик» згадує вірменського лікаря, який лікував Володимира Мономаха.
У 1230 р. галицький князь Лев Данилович запросив вірмен у військо для оборони східного кордону своєї держави.
Чисельність вірменів в Україні зросла протягом XII—XV століть в результаті міграції. Це призвело до появи нової назви Кримського півострова в середньовічних літописах — Armenia Magna (Велика Вірменія) або Armenia Maritima (Морська Вірменія) в середньовічнихлітописах. Невеликі вірменські громади були засновані в центральній Україні, включаючи Київ, і західних регіонах — Поділлі та Галичині. Вірмени у цих регіонах розмовляли та вели діловодство на вірмено-кипчацькій мові.
У 1267 році Львів став центром вірменської єпархії, а освячений в 1367 році вірменський собор у цьому місті — єпархіальним.
У Львові в 1510 році вірмени отримали від польського короля Сигізмунда І дозвіл судитися за своїм власним правом — статутом львівських вірмен, однак вони не допускалися в роботу міського магістрату (у міському самоврядуванні могли брати участь тільки католики).
Після захоплення Криму Османською імперією в 1475 році, багато кримських вірмен переїхали в ці північно-західні регіони України. В Галичині і на Поділлі працювали вірменські друкарні, а в 1618 р. Ованес Карматенянц видав «Альгіш Бітікі» («Молитовник») — єдину у світі друковану книгу вірмено-кіпчацькою мовою[4], яка була письмовим варіантом розмовної мови вірмен в Криму і в Україні. Після прийняття частиною вірмен унії (1630 рік) з католицькою церквою, вірмени в Речі Посполитій поступово асимілювалися серед місцевого населення, а частина з них емігрувала до Криму.
В окремих містах України був вірменський суд, на чолі якого стояв вірменський війт (представник адміністративної влади). Суд розглядав усі без винятку громадянські і карні справи, які стосувалися вірмен. «Судебник» Мхітара Гаша, який був діючим законом у Вірменії і дозволяв існування вірменських юридичних інститутів в західноєвропейському середовищі, був основою судочинства. Він був збірником феодальних законів і захищав, перш за все, інтереси панівних верхівок протягом кількох століть. Наявність вірменського суду як державного органу мала виняткове значення для життя вірмен в іноземному середовищі, захисту їх прав і маєтності. Це сприяло збереженню духовної і матеріальної культури вірменського народу. Наприкінці XVIII ст. самоврядування у вірменських колоніях було ліквідоване, що й сприяло їх занепаду у більшості міст України.[3]
У 1778 році велика група кримських вірмен покинула територію Османської імперії і поселилася в межах Російської імперії. Однак через двадцять років після входження Криму до складу Російської імперії, на заклик російського уряду туди повернулися багато з переселенців повернулися і прибули нові групи вірмен з Османської імперії.
У першій половині XX століття в Галичині налічувалося 5,5 тисяч вірменів-католиків за віросповіданням, як правило польськомовних. Вони мали 9 парафіяльних церков, 16 каплиць, монастир сестер-бенедиктинок у Львові. Львівська архиєпархія вірменокатоликів перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папи Римського і проіснувала до кінця Другої світової війни, коли була знищена радянською владою.
Динаміка чисельності вірмен на території України за переписами[5]
Рік
Чисельність
Частка
1926
21 344
0,07 %
1939
34 611
0,11 %
1959
28 024
0,07 %
1970
33 439
0,07 %
1979
38 646
0,08 %
1989
54 200
0,10 %
2001
99 894
0,21 %
Розміщення
Частка вірменів у населенні за переписом 2001 року)
Сьогодні найбільша концентрація вірмен в Україні спостерігається в Донецькій області (15 700, 0,33 % від населення, збільшилася з 1989 року в 2,5 рази), друга за кількістю — в Харківській області — 11 тисяч (збільшилася з 1989 року в 2 рази), третє у Дніпропетровській області.[6]
Входить до кипчацько-половецької підгрупитюркських мов. Носії вірмено-кипчацької мови позначали свою мову як хипчах тілі«кипчацька мова», бизим тіл «наша мова» (в протилежність вірменській) і татарча «по-татарськи».[12]
Рідна мова вірменів України за результатами переписів населення.[9][10][11]
Населені пункти, у яких під час перепису 2001 р. вірменську мову назвали рідною понад 10 % населення[14] (курсивом позначені населені пункти з населенням менше 25 осіб)
В Україні функціонує низка громадських об'єднань вірменської діаспори. Більшість із них входить до Спілки вірмен України.
Діяльність цих організацій, здебільшого, спрямована на надання різного характеру допомоги представникам вірменської діаспори (зокрема, юридичної, моральної, матеріальної), та сконцентрована довкола вивчення та розповсюдження вірменської культури, а також спортивних активностей.
Вірмено-український артжурнал TheNorDar
З 2011 року видається вірмено-український журнал TheNorDar, яркий став партнером спеціальної номінації «Пам'ятки вірменської культури в Україні» української частини фотоконкурсу Вікі любить пам'ятки, в результаті чого на Вікісховищі були сформовані списки вірменських пам'яток України з їх фотографіями[16]
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 26 травня 2012. Процитовано 21 червня 2013.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Вірмени України: довід. вид. / упоряд.: М. Чепіжко ; редкол.: С. Асланян та ін. — Київ: Сигла, 2013. — 141, [2] с. : іл., портр. ; 30 см. — Назва, назва паліт., текст парал. укр., вірмен. — ISBN 978-966-2606-02-07
Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в Україні з каталогізованим додатком переліку пам'яток вірменської культури в музеях та заповідниках: у 2-х т. = Иллюстрированная энциклопедия армянской культуры в Украине с калогизированным приложением перечня памятников армянской культуры в музеях и заповедниках / Ірина Гаюк. — Львів: Афіша, 2012. — ISBN 978-966-325-171-4.
Т. 1. — 2012. — VII, 980 с. : іл. — Текст: укр., рос. — Покажчики геогр., імен., іл. : с. 537—613. — Бібліогр. : с. 614—623. — ISBN 978-966-325-172-1
Культура і мистецтво вірменської діаспори в Україні: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Львів, 19—20 листоп. 2011) / упоряд. і відп. ред. А. Ясіновський. — Львів: Укр. католиц. ун-т, 2012. — 175 с. : іл., портр. ; 22 см. — У надзаг.: Каф. класич., візант. і середньовіч. студій Укр. Католиц. ун-ту. — Текст укр., рос. — Бібліогр. в підрядк. прим. — ISBN 978-617-607-101-3
Органи самоврядування і право вірменських громад в Україні (ХІV—XVIII ст.): монографія / О. С. Попович ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. — Дрогобич (Львів. обл.): Коло, 2011. — 309 с. ; 21 см. — Бібліогр.: с. 271—307 (321 назва) та в підрядк. прим. — 100 пр. — ISBN 978-966-2405-90-3
.jpg)
