У середині XV ст. німецька колонізація в Україні слабшає, а вихідці з німецьких земель втрачають свої позиції під тиском польського елементу й значною мірою полонізуються.
Новий етап переселення німців в Україну починається в роки правління Катерини II. Згідно з її Маніфестом від 22 липня 1763 року частина їх прибула на українські землі з Поволжя. У 1767 році утворилося 6 невеликих, так званих Біловезьких, колоній переселенців з-під Франкфурта та Данцига біля Бахмача на Чернігівщині, а через три роки — біля Кролевця. Основними німецькими поселеннями Чернігівщини були: колонії Біла Вежа та Грос-Вердер, де діяли римо-католицька та лютеранська церкви, проводилися ярмарки. Чисельність німецького населення у південних повітах Чернігівщини виросла з 432 осіб у 1782 році до 5 306 у 1897 р.
Масове переселення німців з історичної батьківщини починається після знищення Запорозької Січі 1775 року. На запорозьких землях у 1789–1790 р.р. поселяють релігійну громадуменонітів з Німеччини й Голландії. Найбільше їх оселяється 1803 року на річці Молочній. Меноніти переселилися в далеку й незалюднену місцевість, аби уникнути переслідування своєї релігії.
Після Маніфесту Олександра І від 20 лютого 1804 року на південь України прибувають вихідці з Бадена, Вюртемберга, Ельзасу, Пфальца, Прирейня, а також із Західної Пруссії. Німцям-колоністам надавалися певні пільги. Вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків, мали право відкривати промисли з припискою до них кріпаків-селян. Тільки протягом перших двадцяти років XIX ст. 50-ти німецьким колоніям наділено 214 тисяч десятин землі в Бердянському й Мелітопольському повітах. Після завоювання Бессарабії сюди також спрямовується потік німців-переселенців. Перепис 1897 року свідчить, що на півдні України (у Бессарабській, Херсонській, Катеринославській і Таврійськійгуберніях) проживали 345 тисяч німців, що становило 4,2 відсотка від усього населення. Особливим регіоном компактного проживання німців в Україні стала Волинь. Якщо в 60-х роках XIX ст. їх налічувалося тут тільки до 5 тисяч, то, починаючи з 1883 року, приплив цього етносу сюди значно посилюється; за переписом 1897 року волинських німців було вже 171 тисяча.
Всі німецькі колонії в Україні зазнали 1919 року страшного спустошення у зв'язку з нашестям Добровольчої арміїгенералаДенікіна. Це розорення особливо далося взнаки 1921 року, коли на півдні України стався неврожай. Він потягнув за собою голод, бо всі хлібні запаси німецьких господарів попередніх років насильно присвоїла комуністична влада через систему продзагонів. Кількість німців в Україні до 1926 року в порівнянні з 1914-им значно скоротилася — з 872 тисяч до 514 тисяч.
До 1939 року в Україні проживали близько 880 тисяч етнічних німців. Райони їх компактного поселення розташовувалися здебільшого в центральних і західних областях, а також на півдні України (в Одеській області та в Кримській АРСР). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941, заснованим на сфабрикованих звинуваченнях у «державній зраді», «диверсіях» і «шпигунстві», була ліквідована Республіка німців Поволжя[1]. Всі жінки, старі та малі діти були депортовані до Казахської РСР і Сибіру без жодних умов для проживання там; чоловіки були забрані в так звану «Трудову армію» — трудові концтабори на Півночі РРФСР.
Те ж саме відбувалось влітку-восени 1941 р. в Україні — протягом декількох днів близько 500 тисяч етнічних німців було депортовано до Сибіру та Казахської РСР. Тут вони змушені були перебувати в спецпоселеннях і працювати в трудовій армії. Майже третина з них загинула від голоду, сибірських морозів і важких умов життя[2].
Ті українські німці, котрим у центральних та західних областях України вдалося уникнути радянської депортації, переїхали в 1943 р. до Німеччини (350 тис. чоловік)[3]. Таким чином на території України під кінець війни не лишилося німецького населення.
Примусове переселення мешканців колоній почалось навесні 1944 р., після поразок Вермахту. Кінцевий пункт евакуації — губернаторство Вартегау (Зах. Польща). Одним із напрямків руху був так званий «Південний маршрут». Ним виїхало 37083 особи 7081 селянським возом (19079 коней, 5769 корів).
Одну з колон очолював польовий командир Вентгаргнер. Похід розпочався 17.03.1944 з колонії Ней-Глюксталь і закінчився в січні 1945 в транзитних таборах округів Паб'яніце та Лодзь (Польща). Маршрут пролягав через Тирасполь (21.03.1944), Дністер до Бендер, Тарутиного (25.03.), далі через територію Румунського королівства, Болгарського царства, Угорського королівства до Вартегау. За свідченням Едуарда Мака, після літургії у церквах о 6.00 ранку колона вийшла 20.03. з Петерсталя на Овідіополь. З Олександергільфа було 340 сімей на 235 возах (575 коней). За ними рушили колоністи з Клейнлібенталя. Два дні переправлялися поромами через Дністровський лиман, потім рухалися від Шабо й Аккермана до Сарати, далі через Румунію прибули до Югославії, а згодом залізницею у товарних вагонах перебралися до Польщі.
Місцеві німці евакуюються під час наступу РСЧА (Зельц)
Тим часом на Овідіополь рухалася колона, що вийшла 25.03. з Зельця, але дійшла тільки до Францфельда, а потім повернула і ледь устигла переправитися через Дністер у Маяках 06.04.1944: в ніч із 6 на 7 квітня пором обстріляла авіація, а потім його захопили партизани й частини РА. Усіх, хто не встиг перебратися на правий берег, заарештували й відправили до Сибіру. На 12.07.1944 у Вартегау було вже близько 240 тис. переселенців, розміщених під охороною військ СС у таборах і перевірчих пунктах, їх поділили на три категорії: 1 і 2 діставали німецьке громадянство, а всі інші 3 — громадянство терміном на 10 років. Чоловіків призвали до Вермахту, поліції та інших військових формувань. Зокрема, був набір до дивізії СС «Гогенштауфен». Усього мобілізували 20 тис. осіб. З переселенців формували також загони охорони і будівельні частини. Через навальний наступ РА 12.01.1945 частину переселенців евакуювали до м. Борнім під Потсдамом (Німеччина). Але близько 20 тис. «адміністративно переселених німців» вибратися з Вартегау не змогли і потрапили в радянську зону окупації. Коли Німеччина капітулювала, більшість причорноморських німців (з 25.05.1945) вивезли до СРСР у табори НКВС і на переселення до Таджицької РСР, Казахської РСР та Сибіру.
Після перемоги над Німеччиною в Другій світовій війні 1945 року, згідно з ялтинськими угодами, СРСРдепортував 250 тис. українських німців з окупованих радянськими військами зон Німеччини та Польщі назад до Радянського Союзу. Але їм не дали вернутися назад в їхні домівки в Україні, а переспрямували на Схід СРСР: в Сибір, АРСРКомі, Середню Азію та Казахстан — рубати ліс, добувати вугілля та інші корисні копалини в горах Паміру, освоювати цілину в казахських степах. Таким чином, німецька діаспора в Україні перестала існувати.
вони мали право на помешкання тільки в місцях «спецпоселення»
їм заборонялося на людях розмовляти рідною мовою;
національна освіта була ліквідована,
національна культура (ЗМІ, ВНЗ, театри, музеї) були заборонені
повсякденно життя визначалося кількома таємними законами, указами та постановами уряду та ВР СРСР. Наприклад, указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада1948 під грифом «цілком таємно» «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов'язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни»[4] — встановлював кримінальне покарання за самовільне переселення з місць депортації. В місцях їх «спецпоселень» був встановлений «комендантський» режим помешкання: німці щонеділі були повинні відмічатися в місцевих комендатурах, вдома їх також часто без попередження перевіряли та відвідували міліціонери та військові коменданти. За будь-яку малу провину або непослух слідувало покарання або ув'язнення.
Оголошена 13 грудня1955 року так звана «амністія» німцям дещо пом'якшувала «комендатський режим» їх перебування в місцях депортації, але не повернула їм громадянські права у повному об'ємі і не дала їм права повернутися до попередніх місць проживання.
У 1970 році в Україні налічувалося 29871 німців, у 1979 — 34139, а в 1989 — 37849.
З червня 2011 року діє координаційний орган організації українських німців Рада німців України.
Меморіальна дошка на колишньому костелі Св. Урсули у Львові
За переписом 2001 р. 12,2 % німців України назвали рідною мовою німецьку, 22,1 % українську та 64,7 % російську.[7] Найбільше зберегли мову німці Закарпаття — тут німецьку назвали рідною половина етнічних німців. У с. Павшино за переписом 2001 р. німецьку назвали рідною 34,3 % всього населення, с. Шенборн 13,3 %, с. Кучава 16,7 %, с. Синяк 13,0 %, с. Верхній Коропець 3,4 %. У смт Усть-ЧорнаТячівського району німецьку назвали рідною 4,3 % населення, у місті Мукачеве — 1,1 %.[8]
Закарпатські угорці і німці: інтернування та депортаційні процеси. 1944-1955 рр. : архів. док. і матеріали / Закарпат. обл. держ. адмін., Закарпат. обл. рада, Держ. архів Закарпат. обл., Архів упр. СБ України в Закарпат. обл., Архів упр. МВС України в Закарпат. обл. ; [упоряд. О. М. Корсун ; редкол.: І. І. Качур (голова) та ін.]. – Ужгород : Карпати, 2012. – 780 с. : іл. – Бібліогр.: с. 721-728. – ISBN 978-966-671-347-9
Костюк М. П. Німецькі колонії на Волині (XIX — поч. XX ст.). — Тернопіль, 2003. — 384 с.
Крымские немцы путь в 200 лет / В. Д. Скрипниченко, Н. П. Долдо. — Симферополь : Предприятие "Феникс", 2010. — 283 с., [16] л. ил. : ил., портр. ; 20 см. — В надзаг.: К 100-летию с начала поселения немцев в Крыму. — 500 экз. — ISBN 978-966-1551-45-8.
Нариси з історії та культури німців Причорномор'я / Валерій Зарічук. — Одеса : Астропринт, 2012. — 174 с. : іл., табл., портр., карта ; 21 см. — Текст укр., рос. — Частина тексту нім. — Бібліогр. в підрядк. прим. — 150 пр. — ISBN 978-966-190-586-2
Немцы Приазовья. История и судьбы. – Симферополь : Доля, 2004. – 279 с. – Из содерж. : Воловоденко В. Німецькі колоністи: життя і побут. – С.67–72; Дніпров. вогні. – 1996. – 25 трав. – С. 2–3.
Німці у Галичині (1772 - 1923): координати німецько-українських взаємин = Das Deutschtum in Galizien (1772 - 1923) / І. С. Монолатій; Ін-т упр. природ. ресурсами навч.-наук. комплексу Нац. ун-ту "Львів. політехніка". - Л.; Коломия : ІУПР; ВПТ "Вік", 2001. - 55 c. - Бібліогр.: с. 27-48.
Плесская-Зебольд Э. Г. Одесские немцы, 1803–1920 / Ин-т германских и восточно-европейских исследований. — О.: ТЭС, 1999. — 521 с. — Библиогр.: с. 507–518.
Правове становище німецьких колоністів на Півдні України (кінець XVIII ст. - 1917 р.) : монографія / О. К. Канєнберг-Сандул ; Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.". - Одеса : Фенікс, 2019. - 265, [1] с. - Бібліогр.: с. 236-265. - ISBN 978-966-928-388-7
Розповідають галицькі німці : історичні документи, спогади свідків, наукові статті : 20 історій / Олена Серпень. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2019. – 194 с. : іл., портр.
.jpg)
.JPG)
