Ізмаїл розташований у південній зоні помірного клімату: спекотне, посушливе літо та помірно холодна зима. Період активної вегетації тут припадає на період з 15 квітня по 20 жовтня[6].
Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 22,6 °C (72,7 °F), найхолодніший — січень, із середньою температурою -1,5 °C (29,3 °F).[7]
Ізмаїл стоїть на місці, де в IV—V сторіччях була грецька колонія Антиофілас[8].
Дослідники новоісторичного періоду міста — професори Мехмет Тютюнджі та Андрій Красножон — зазначають, що перше «селище на переправі Ісмаїл» зафіксовано в архівних документах 1543 року, невдовзі було зруйноване; друга спроба датована 1560-м, проте його теж зруйновали молдовани[9].
У місцевому історико-краєзнавчому музеї є точна копія указу султана Османської імперії Мурада ІІІ, що стосувався заснування Ізмаїла,[9] — грамота від 14 листопада 1589 року про надання у власність Мехмеду Хабіші-азі обширних земель у пониззі Дунаю. У документі міститься доручення третьому за ієрархією чиновнику османської Порти — впорядкувати переправу «у місцевості „Ісмаїл Гедічі“ та заснувати поблизу місто й пристань»[9]. Протягом кількох років Мехмед Хабіші-ага на виконання волі султана облаштував переправу, а також збудував поряд із нею на пологому березі річки невеличке укріплення, а також пристань, верф і мечеть[9].
За тодішніми традиціями місто було назване на честь засновника — Мехмедабад. Проте смерть Хабіші-аги 1591 року призвела до того, що пов'язаний з його іменем топонім «Мехмедабад» не прижився — уже на початку XVII століття остаточно закріпилась назва «Ісмаїл»[9].
За словами професора Красножона згадки про існування тут слов'янського поселення під назвою «Сміл» не підкріплені фактами. Хоча такий топонім зустрічається на деяких старовинних мапах (близько 360 року римський картограф Касторій позначив Сміл на своїй карті[10]), але насправді він походить від турецької назви[9].
З XVI ст. відбувались неодноразові походи козаків, загонів подільських магнатів під Ізмаїл, Очаків. Під час молдовського походу Северина Наливайка один із козацьких загонів здобув Сміл.
Невдовзі турки знову заволоділи селищем і збудували тут фортецю для боротьби проти запорозького війська. Її було названо Ізмаїл.
У часи російсько-турецьких воєн Ізмаїл (тоді відомий з такою назвою) був важливою османською фортецею на кордоні Російської та Османської імперій. Однак перший час Росія не мала претензій на Ізмаїл і двічі після виграних нею воєн місто поверталося Османській імперії. Зокрема, під час війни 1768—1774 рр. 5 серпня (26 липня за старим стилем) 1770 року російські війська під командуванням Миколи Репніна взяли фортецю Ізмаїл. Однак після закінчення війни в 1774 році згідно з умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору фортецю було повернуто Османській імперії. 1789 року Репнін знову намагався взяти місто, але штурм закінчився невдачею.
Отримавши статус міста, Ізмаїл швидко перетворився на значний морський та річковий порт, населення якого зростало селянами-утікачами, переселенцями з турецьких володінь — болгарами, молдованами, греками. Наприкінці 1820-х років тут оселилося чимало колишніх запорожців, що повернулися з-за Дунаю. Від 1813 року Ізмаїл — повітовий центр Бессарабської області; у 1830—1835 роках — центр Ізмаїльського градоначальства.
Центр міста на початку XX ст. Праворуч пам'ятник Фердинандові І (не зберігся)
У 1918—1940 роках — під румунськоююрисдикцією (з 1925 до 1938 року — центр однойменного жудця). Тоді місто не мало пасажирського залізничного сполучення (через відсутність залізниці), але було частиною маршруту Галац — Вилкове внутрішніх водних шляхів Румунії (рум.Navigatia Fluviala Romana). Також працювала авіалінія (використовувалися аеростати) Бухарест — Галац — Ізмаїл — Аккерман —Кишинів і назад[14].
Влітку 1940 року, як і передбачав додаток до підписаного Пакту Молотова — Ріббентропа, місто разом з околицями в ході Бессарабсько-буковинського походу окупували радянські війська (201-ша ПДБр). Тоді було створено Аккерманську (згодом — Ізмаїльська) область УРСР, адміністративним центром якої з 7 грудня 1940 року став Ізмаїл. 8 липня 1941 року група радянських кораблів (частина так званого «Дунайського десанту») проривається до міста при відступі від Старої Кілії, але менш ніж за два тижні полишає позиції. З 19 липня 1941-го до 25 серпня 1944 року територія Ізмаїльської області перебувала під владою Румунії в складі Губернаторства Бессарабія. Повторна окупація населеного пункту радянськими військами відбулася 26 серпня 1944 року, після вдалого завершення Кишинівсько-Ізмаїльської наступальної операції. Відтоді й до 15 лютого 1954 року місто знову стає обласним центром.
Після об'єднання Ізмаїльської та Одеської областей Ізмаїл став районним центром УРСР, з 1991 — незалежної України.
VII скликання депутатів було представлено лише двома партіями: БПП (58,9 %, 28 депутатів) та Опозиційним блоком (15 %, 8 депутатів)[18][19]. Єдиною фракцією в Ізмаїльській міськраді тоді стала Фракція партії "Блок Петра Порошенка «Солідарність»[20].
У 1810—1811 рр. генералом Тучковим при фортеці був заснований посад, населений переважно болгарами. До кінця 1813 року тут налічувалося 6000 жителів, а 1817 року кількість населення зросла до 9000.
1856-го у місті проживало 30,6 тисяч осіб.
У 1892 році у місті мешкало 31171 особа (17461 чоловік і 13710 жінок)[22].
У 1918—1930 рр. через безробіття, голод, хвороби та щорічне зростання смертності населення в Ізмаїлі скоротилося до 26 тисяч мешканців станом на 1931 рік. З міста емігрувало до СРСР та інших країн 13 % жителів.
За переписом 1931 року у місті жило 26 123 особи, а за розрахунками 1937 року населення становило вже 26 669 жителів, природний приріст склав 546 осіб, або 2,1 %[14].
Станом на 1 січня 1941 року 25 823 осіб.
На рубежі 1983—1984 рр. в Ізмаїлі проживало 87 тис. осіб (30 національностей). 1990 року чисельність населення становила 94,1 тис. жителів.
На початку 2000-х у місті налічувалося 84,8 тис. мешканців (перепис 2001 року). Національний склад: росіяни — 43,7 %, українці — 38 %, болгари — 10 % і молдовани — 4,3 %.
У місті розташований головний офіс Українського Дунайського пароплавства (засноване 1944 року) і морський порт. Ізмаїл — найбільший український порт на Дунаї, який складається із трьох вантажних районів та одного пасажирського.
Також у місті базується державне підприємство водних шляхів «Устьдунайводшлях», котре брало участь у таких державних проєктах, як будівництво глибоководного судноплавного каналу «Дунай — Чорне море», розширенні підхідного каналу Дніпро-Бузького морського торгового порту тощо.
Ізмаїльський судноремонтний завод свою офіційну історію веде з 15 липня 1947 року, хоча судноремонтні майстерні міста були перейменовані лише у 1954 році. 2009 року підприємство було приватизоване і розділене на дві частини: ВАТ "Ізмаїльський річковий порт «ДУНАЙСУДНОСЕРВІС» та ТОВ "Судноремонтне підприємство «ДУНАЙСУДНОСЕРВІС». На сьогодні про діяльність заводу за профілем відомо небагато.
Завод ТОВ «Ізмаїльська виробничо-комерційна фірма Істр» виробляє оцинкований посуд, металічні вироби будівельного призначення та інші товари народного споживання з 1955 року.
Ізмаїльський олійноекстракційний завод, що використовував цехи колишнього гіганта оборонної промисловості — заводу «Еталон» s спеціалізувався на переробці олійних культур, а також гуртової торгівлі продуктами такої переробки, працював упродовж 2003—2017 років[26].
У 1996 році був підписаний договір про співпрацю та взаємодію між містами Добрич та Ізмаїл. У 2001 році договір був продовжений[30].
31 серпня 2016 року міськрада підтримала вступ до Асоціації транскордонної співпраці «Єврорегіон „Нижній Дунай“». Повноцінне членство заплановане на 2017-й[31].
Географічне розташування між гирлами Дунаю, Дністра та Чорним морем усього регіону в цілому та міста зокрема сильно ускладнює транспортну комунікацію з рештою країни.
Станція зараз є кінцевим пунктом 90-кілометрової неелектрифікованої залізничної гілки Арциз — Ізмаїл, що перебуває у підпорядкуванні Одеської залізниці. У місті розташована залізнична станція, діє зал очікування та каса у вокзалі.
Призначено пасажирський потяг з Києва (щоденно)[32][33].
У листопаді 2021 року відновлено курсування окремого дизель-потяга до Одеси[34]. 2022-го не курсував з міркувань безпеки у період з 2 по 9 березня[35], а 26-28 квітня[36][37] та з 17 травня — через пошкодження у результаті обстрілів мосту через Дністровсько-Цареградське гирло[38].
Повітряний
В місті розташований аеропорт «Ізмаїл», який з 2010 року законсервовано на невизначений термін[39]. У червні 2014 року Одеська обласна рада продовжила консервацію аеропорту ще на чотири роки[40].
Автомобільний
Дістатися до Одеси та інших міст України суходолом можливо лише транзитом через Молдову. Відстань до обласного центру автошляхом E87 через автомобільний міст у Маяках становить 239 км, через комбінований міст понад гирлом Дністра у Затоці, використовуючи Н33 — 260 км.
Автодороги М15Т 1607Т 1631 сполучають місто з іншими населеними пунктами півдня області.
Міські перевезення
У місті діють близько 25 маршрутів автобусів і таксі. Є приміське автобусне сполучення. З 19 лютого 2015 року вартість проїзду у маршрутних таксі міста складала 4 гривні[41], з вересня 2018 року — 7 гривень[42]; у грудні 2021-го зросла до 10[43], а за півроку — до 15 гривень[44].
Ізмаїл не має громадського електротранспорту. За радянських часів були плани запустити тролейбусну лінію у випадку, якщо населення міста перевищить 100 тисяч осіб.
У 2020-х запрацював музей мініатюр, де відвідувачі можуть побачити точні копії історичних споруд міста. Його ініціаторами стали Валерій Пастернак та Віктор Нікітенко, які почали створювати копії втрачених і зруйнованих у різний час будівель міста. Першою мініатюрою музею стала Ізмаїльська фортеця, довкола якої утворилося сучасне місто. Одна з робіт — острів Зміїний з храмом Ахілла, що височів над морем за античних часів. В середньому музей виготовляє 3–4 мініатюри із каменю на рік. Їх виставляють не лише в приміщенні, а й на відкритому повітрі[45].
Гагарінський парк (між Болградським шосе, вулицею Михайлівською та залізничною гілкою у 1-й район порту)
Міський сад (квартал між вулицями Покровською, Адмірала Холостякова, Бендерською та проспектом Незалежності — колишній Комсомольський сквер), приблизна дата створення — 1900[49] або 1912[50] рік
Парк ім. Богдана Хмельницького (між вулицями Рєпіна, Чехова, провулком Короленка та проспектом Незалежності), закладений 1956 року
Парк Пам'яті (між вулицями Шевченка, Михайла Грушевського та проспектом Миру — колишнє Старе кладовище), закладений 2000 року[51]
Клушинський сквер (на розі вулиці Клушина та проспекту Миру), закладений 2015 року[52]
З 1998 року в місті проводили щорічний Відкритий міжнародний турнір з боксу пам'яті Олександра Суворова, організований Федерацією боксу Одеської області[71].
У 1994 році створено клуб Шотоканкарате-до «S-Campo». Відтоді тут підготовлено 8 майстрів спорту (чорний пояс), 1 майстер спорту міжнародного класу, 29 кандидатів у майстри спорту з карате. Вихованці клубу брали участь у чемпіонатах України, Європи та світу.
Починаючи з 1969 року в місті не було футбольної команди, яка б представляла його у професійних змаганнях. Наразі в Ізмаїлі є лише один аматорський клуб під патронатом міського голови.
25-26 жовтня 2024 року в Ізмаїлі проходили матчі 4 туру чоловічої гандбольної Суперліги України.[73]
Охорона здоров'я
16 червня 2016 року в місті сталося масове отруєння через ротавірусну та норовірусну інфекції, а також біологічну кишкову паличку, що потрапили до води внаслідок підтоплення міста під час сильної зливи. Станом на 8:00 24 червня загальна кількість осіб, що звернулися за допомогою до лікувальних закладів досягла 635. 27 червня постраждалих вже було понад 730 осіб[74].
20 липня 2016 року містяни знову звернулися до лікарень — за словами мера цього разу через отруєння фаст-фудом. Госпіталізовано 50 осіб, серед них 13 дітей. 21 липня число постраждалих збільшилося до 63, відкрито кримінальне впровадження[75].
На час пандемії Дунайська обласна лікарня потрапила до так званої «першої хвилі» опорних лікарняних закладів, що мають госпіталізовувати хворих на коронавірус та осіб із підозрою на COVID-19[76]. 29 серпня 2020 року 87 % її ліжок-місць вже були заповнені[77].
Станом на 24 серпня 2020 в Ізмаїлі було зафіксовано 122 випадки захворювання на коронавірус: за рівнем епідеміологічної небезпеки місто опинилося у «помаранчевій» зоні ризику[78], а вже з 31 серпня місто віднесли до «червоної» зони карантину[79].
Царьов Вадим Юрійович (нар. 2 травня 1949 року) — російський філософ, історик культури, публіцист, автор радіопрограм і художньо-документальних телефільмів; член Спілки письменників Росії.
Шух Аліна Анатоліївна (нар. 12 лютого 1999) — українська багатоборка, чемпіонка світу 2018 року серед юніорів у метанні списа, чемпіонка Європи у семиборстві серед юніорів (2017) та юнаків (2016), багаторазова чемпіонка України в різних вікових групах.
Певний час жили або перебували в Ізмаїлі:
Ботев Христо — болгарський поет і громадський діяч
Дерягін Степан Григорович — радянський партійний і державний діяч, голова Читинського облвиконкому, голова Ізмаїльського міськвиконкому у 1947—1952 роках
Сейдамет Джафер — кримськотатарський письменник і громадський діяч
Шмідт Петро Петрович — український військовик-моряк, учасник Революції 1905—1907, один з керівників Севастопольського збройного повстання (1905). Також відомий як «лейтенант Шмідт». Перебував з лютого до серпня 1905 року.
Якушев Анатолій Омелянович — провідний онкогінеколог, головний лікар Ізмаїльської районної лікарні, працював тут впродовж 1952—1993 років (на будівлі районної лікарні 12 жовтня 2021 року відкрито меморіальну дошку на його честь)[83].
Примітки
↑після саморозпуску партії «Руський блок» (2013) можна казати про 6
Измаил. Имена на все времена: [сб. биогр. очерков] / И. Н. Огнев. — К. : Курьер, 2017. — 163 с. — ISBN 966-97665-1-9.
Тютюнджи М., Красножон А. В. Місто Ізмаїл та його фортифікація (за джерелами XVI-XIX ст.). — Одеса : Чорномор’я, 2019. — 584 с. — ISBN 978-966-555-325-0.
,_08.09.2020.jpg)
.jpg)
.jpg)
