Дослідники Стародавнього Близького Сходу сперечаються про те, чи стосуються певні законодавчі акти щодо сексуальних злочинів у різних державах і культурах, які дійшли до наших днів, про «зґвалтування» чи інших злочинів, на які люди, які брали в них участь, могли дати свою згоду.[1]:143 Існує багато літературних проблем, які ускладнюють інтерпретацію цих законів про секс, оскільки значення слів залежить від контексту, а закони часто не надають інформації про те, чого хотіли чи не хотіли люди (особливо жінки), які брали участь у цих діях, і більше переймалися тим, які комбінації людей були незаконними з огляду на соціальний порядок.[1]:143 Вони, як правило, зосереджувалися на тому, що чоловік може зробити з жінкою/жінкою, з якою він не одружений, особливо якщо це призведе до втрати цноти, незалежно від того, погодилася вона на це чи ні.[2] Отже, один вчений може тлумачити закон як такий, що стосується зґвалтування, тоді як інший вчений робить висновок, що він стосується зради за згодою, дошлюбного сексу тощо.[1]:143
Месопотамія
За словами Шольца (2021), єдиний закон у Кодексі Хаммурапі (складений приблизно у 1750 році до Р. Х.), який, як погоджуються вчені, стосується зґвалтування, це § 130:[1]:147
šum-ma a-wi-lum aš-ša-at a-wi-lim ša zi-ka-ra-am la i-du-u-ma i-na bit a-bi-ša wa-aš-ba-at u-kab-bil-ši-ma i-na zu-ni-ša it-ta-ti-bil-ma iș-șa-ab-tu-šu a-wi-lum šu-u id-da-ak zinništum ši-i u-ta-aš-šar
Якщо хтось примусить (заручену) жінку іншого, яка не знала чоловіка і живе в домі свого батька, і він ляже на лоні її, і вони візьмуть його, то той чоловік буде страчений, а та жінка піде на волю.
Цей закон подібний до § 6 Кодексу Ур-Намму з Сіппара (прибл. 2100–2050 BCE) і § 26 законів Ешнунни (прибл. 1930 BCE).[1]:147 Останнє також було порівняно з Повторення Закону 22:25–27 Крейгом С. Кінером (1996), який розглядав обидва сценарії зґвалтування;[3] в ньому зазначено таке:
26. Якщо чоловік дасть гроші за дочку іншого чоловіка, а інший чоловік захопить її силоміць, не спитавши дозволу її батька і матері, і позбавить її цноти, то це смертний злочин, і він повинен бути страчений.[4]
55. У випадку дочки господаря, незайманої, яка жила в домі свого батька, чий [батько] не просив (за неї заміж), чия дівоча пліва не була розкрита, оскільки вона не була заміжня, і ніхто не мав претензій на дім її батька, якщо хтось із господарів візьме дівицю силою і зґвалтує її посеред міста, або на відкритій місцевості, або вночі на вулиці, або в житниці, або на міському святі, то батько дівиці повинен взяти дружину ґвалтівника дівиці і віддати її на зґвалтування; і не поверне її чоловікові її, але візьме її; батько може віддати дочку свою, що була розбещена, за її розбещувача замуж. Якщо ж у нього немає дружини, то викрадач повинен віддати (додаткову) третину срібла її батькові, як вартість незайманої (і) її викрадач повинен одружитися з нею (і) не виганяти її. Якщо ж батько не захоче, то нехай отримає (зайву) третину за діву сріблом (і) віддасть дочку свою, за кого захоче.
Подібним чином кілька положень хетських законів (також відомих як «Кодекс Несілім»; розроблений бл. 1650—1500 рр. до н. е., діяв до бл. 1100 р. до н. е.) вчені зазвичай класифікують як інцест, подружню зраду чи зоофілію; § 197 є єдиним беззаперечним законом про зґвалтування:[1]:153–154
197. Якщо чоловік схопить жінку в горах, то це злочин чоловіка, і він буде вбитий. Якщо ж він схопить її в домі її, то це злочин жінки, і вона буде вбита. Якщо чоловік знайде їх, він може вбити їх, і не буде йому кари.
Оскільки хеттське слово «жінка» в цьому випадку не вказує на будь-який статус, наприклад, чи є вона одруженою чи неодруженою, овдовіла, вільна чи поневолена, закон, здається, стосувався всіх жінок загалом, і, отже, зґвалтування жінки завжди було злочином, а не лише тоді, коли вона була одружена чи заручена.[1]:153–154
У деяких рідкісних випадках стародавні закони вважали (відсутність) згоди особи (зокрема жінки) відповідним фактором для визначення того, чи відбулося сексуальне правопорушення. Приклади включають § 190 і § 191 хеттських законів,[2] і § 12 середньоассирійських законів (це передбачає поєднання відсутності згоди з одного боку та сили з іншого).[1]:150
Хетські закони § 190. «Якщо чоловік і жінка добровільно приходять, як чоловік і жінка, і вступають у статевий акт, покарання не буде (…)»[2][5]
Хетські закони § 191. «Якщо вільний чоловік забирає ту жінку, то ту, то в цій країні, то в тій країні, не буде покарання, якщо вони об'єдналися сексуально добровільно».[2][5]
Середньоассирійські закони § 12. «Якщо, коли дружина господаря проходила по вулиці, (інший) господарсхопив її, кажучи їй: „Дозволь мені лягти з тобою“, оскільки вона не погодилася (і) продовжувала захищатися, але він взяв її силою (і) лежав з нею, чи знайшли вони його на дружині господаря, чи свідки звинуватили його в тому, що він лежав із жінкою, вони мають убити господаря, не звинувачуючи жінку».[1]:152[6]
Шольц (2021) заявив, що тексти Повторення Закону 22:25–29 «широко визнані законодавством про зґвалтування», тоді як Повторення Закону 22:22–24, а також Повторення Закону 21:10–14 «більш суперечливі та зазвичай не характеризуються як закони про зґвалтування».[1]:132
Відповідно до Encyclopaedia Judaica у єврейському законодавстві саме зґвалтування не вважається кримінальним злочином. Ґвалтівник буде лише зобов'язаний заплатити батькові дівчини 50 шекелів срібла (як викуп за наречену), «і вона буде його дружиною, бо він принизив її; і він не може відпустити її всі свої дні» (Втор.22:28–29). Винятками є випадки, коли або зґвалтування є випадком перелюбу чи кровозмісного зв'язку, або якщо одружена жінка не була незайманою (хоча вона стверджує, що є незайманою на стадії шлюбу її Ерусин (kiddušin) вона та її спокусник повинні бути побиті камінням до смерті, якщо статевий акт був за згодою (Повторення Закону 22:23–24);
Відповідно до талмудичного права, ґвалтівник також повинен відшкодувати жінці фізичні та психологічні збитки (Ket. 42a–43b). Якщо жертва відмовляється одружитися з ним, він не буде змушений одружитися з нею (Ket. 39b). Якщо дівчину зґвалтували кілька чоловіків, вона може вибрати, з ким із них одружитися (TJ, Кет. 3:6, 27d).[7]
Давня Європа
В цілому
Від класичної античності Греції та Риму до колоніального періоду зґвалтування разом із підпалами, державною зрадою та вбивством було смертним злочином. «За зґвалтування передбачався широкий спектр смертних вироків, які здавалися жорстокими, часто кривавими, а часом і видовищними».[8]
Зґвалтування жінок або молодих людей є поширеною темою в грецькій міфології. Серед зґвалтувань або викрадень, вчинених Зевсом, верховним божеством грецького пантеону, є Європа, Ганімед і німфа Леда.
Зґвалтування ХрисипаЛаєм було відоме як «злочин Лая», термін, який став застосовуватися до всіх зґвалтувань чоловіків. Це вважалося прикладом пихи в первісному сенсі цього слова, тобто жорстокоїобрази, і її покарання було настільки суворим, що вона знищила не лише самого Лая, але й його сина Едіпа, його дружину Епікасту, його онуків (включаючи Антігона) та членів його великої родини.
Стародавній Рим
У римському правіraptus (або raptio) передусім означало викрадення або полон;[9] сексуальне насильство було другорядним питанням. «Викрадення» неодруженої дівчини з дому її батька за деяких обставин було причиною втечі пари без дозволу її батька на шлюб. Зґвалтування в англійському розумінні «примусового сексу» частіше виражалося як stuprum, сексуальний злочин, вчинений насильством або примусом (cum vi або per vim). Raptus ad stuprum, «викрадення з метою вчинення сексуального злочину», виник як юридична відмінність у пізній Римській республіці.[10]Lex Julia de vi publica[11], записаний на початку ІІІ століття нашої ери, але датований, ймовірно, часами диктатуриЮлія Цезаря, визначав зґвалтування як примусовий секс проти «хлопчика, жінки чи будь-кого».[12]
Хоча римське право в історичний період визнавало зґвалтування злочином, зґвалтування жінок є наскрізною темою в міфах і легендах раннього Риму. Августівський істориктіт Лівій, здавалося, був «збентежений» мотивом зґвалтування і наголошував на викупному політичному вимірі традиційних історій. «Зґвалтування» сабінянок було витлумачено як доказ того, що Рим був створений як «змішане» населення, де люди вирішували проблему насильства і співіснували за згодою та договором. Зґвалтування сином короля зразкової жінки Лукреції призвело до повалення монархії та встановлення республіки.[13] У 50-х роках до нашої ери поет-епікуреєцьЛукрецій засудив зґвалтування як примітивну поведінку поза межами розвиненої цивілізації[14], описуючи його як «використання чоловіком насильницької сили та нав'язування сексуального потягу».[15]
Статеві зносини за допомогою сили чи примусу, навіть якщо вони мали місце за обставин, які за інших обставин були незаконними чи аморальними, залишали жертву юридично без звинувачень.[16] Офіційна посада за імператора Діоклетіана (правління 284—305 рр.). AD) постановив, що:[17]
Закони карають за нечестивість тих, хто продає свою скромність на поталу чужим пожадливостям, але не ставлять у провину тих, кого примушують до ступрусилою, оскільки, крім того, цілком слушно вирішено, що їхня репутація не постраждала і що їм не заборонено вступати в шлюб з іншими людьми[18].
Незважаючи на те, що закон визнав невинуватість жертви, риторика, яку використовує захист, свідчить про те, що присяжні можуть мати позицію звинувачення жертви.[19]
Відповідно до закону, зґвалтування могло бути вчинене лише проти добропорядної громадянки. Зґвалтування рабині могло переслідуватися лише як псування майна власника.[20] Люди, які працювали повіями або артистами, навіть якщо вони були технічно вільними, страждали від інфамії, втрати правового та соціального статусу. Особа, яка надала своє тіло для публічного користування чи задоволення, фактично відмовлялася від права на захист від сексуального чи фізичного насильства.[21] Чоловіки, які були зґвалтовані «силою грабіжників або ворога під час війни (vi praedonum vel hostium)», за законом звільнялися від інфамії.[22]
Для зґвалтування не було строку давності; навпаки, подружня зрада, яка була кримінальною відповідальність за Августа, повинна була переслідуватися протягом п'яти років.[23] Зґвалтування вільнонародженого чоловіка (ingenuus) або незайманої жінки є одним із найгірших злочинів, які могли бути вчинені в Римі, поряд із батьковбивством і пограбуванням храму.[24] Зґвалтування було кримінальним злочином, і ґвалтівник підлягав страті, що було рідкісним покаранням у римському праві.[25]
Згода жертви зазвичай не була фактором у справах про зґвалтування в Римі, оскільки raptus міг означати успішне спокушання, а також викрадення чи примусовий секс. Що було порушено, це перш за все право глави родини (pater familias) давати або не давати свою згоду. Наслідки викрадення або втечі вважалися приватною справою, яку мали вирішувати подружжя та їхні сім'ї, які могли вирішити визнати шлюб.[26]
Пізньоримська та ранньовізантійська епохи
Ставлення до зґвалтувань змінилося, коли Римська імперія стала християнізованою. Св. Августин вважав, що Лукреція вчинила самогубство, ймовірно, через її сором за насильство та страх перед можливими звинуваченнями в співучасті.[27] Він також припускає, що це могла бути спроба спокутувати її провину через мимовільні ознаки сексуального задоволення, які заохочували Секста до його насильства.[28] Інтерпретація Августином зґвалтування Лукреції (у творі «Про місто Боже» 1.19) викликала значну кількість критики, починаючи з сатири Макіавеллі. Історик раннього християнстваПітер Браун охарактеризував цей розділ праці Августина як його найкритичнішу атаку на римські ідеали чесноти.
Перший християнський імператор Костянтин перевизначив зґвалтування як публічне правопорушення, а не як приватне правопорушення.[29] Оскільки за римським правом raptus також міг означати випадки викрадення або втечі без дозволу глави родини, Костянтин наказав, щоб жінка, якщо вона погодилася, була покарана разом із чоловіком-«викрадачем» шляхом спалення живцем. Якби вона не дала згоди, її все одно вважали співучасницею, «на тій підставі, що вона могла врятуватися, кричачи про допомогу».[30] Як учасниця зґвалтування, вона була покарана за законом позбавленням спадщини, незважаючи на бажання її сім'ї.[31] Навіть якщо вона та її родина дали згоду на шлюб у результаті втечі, шлюб був юридично недійсним.[32]
За імператора Юстиніана I були введені нові покарання за викрадення (raptus) черниць. Навіть спроба викрадення монахинь з метою одруження чи сексуальних стосунків каралася смертю. Закон Костянтина проти сексуального викрадення був змінений, щоб перекласти провину на чоловіка, виходячи з припущення, що участь жінки, навіть якщо вона була добровільною, була викликана чоловічим спокушанням. Інші види сексуального насильства продовжували розглядатися за допомогою старих римських правових принципів, що регулювали випадки «stuprum».[33]
Середньовічна Європа
У XII столітті родичам жертви було надано можливість виконувати покарання самостійно. «В Англії на початку чотирнадцятого століття жертва зґвалтування могла сама виколоти очі та/або відрізати яєчка злочинцю».[8] Незважаючи на суворість цих законів, фактичні покарання зазвичай були набагато менш суворими: у Європі пізнього Середньовіччя справи про зґвалтування одружених жінок, дружин, вдів або представниць нижчого класу рідко порушувалися й зазвичай закінчувалися лише невеликим грошовим штрафом або шлюб між жертвою та ґвалтівником.[34]
Середньовічний богослов Фома Аквінський стверджував, що зґвалтування, хоч і гріховне, було менш гріховним, ніж мастурбація чи перерваний статевий акт, оскільки воно виконує репродуктивну функцію сексу, тоді як інші акти порушують мету сексу.[35][36][37][notes 1] Судовий процес проти відомого англійського письменника пізнього середньовіччя Джефрі Чосера (1340—1400) демонструє, що юридичний термін «raptus» міг застосовуватися не лише до фактичних випадків зґвалтування чи сексуального насильства, але й до неліцензованого переведення жінки-служниці з одного домогосподарства до іншого.[38] У XVI столітті в Нідерландській Республіці не було закону проти зґвалтувань.[39]
Вид злочину
У деяких культурах зґвалтування розглядалося не як злочин проти конкретної дівчини чи жінки, а як злочин проти глави родини чи проти цнотливості. Як наслідок, зґвалтування незайманої дівчини часто вважалося більш тяжким злочином, ніж зґвалтування незайманої, навіть дружини чи вдови, а зґвалтування повії чи іншої нецнотливої жінки, за деякими законами, не вважалося злочином, оскільки її цнотливості не можна було завдати шкоди. Більше того, згода жінки в багатьох правових системах не була захистом. У Франції XVII століття навіть шлюб без згоди батьків класифікувався як зґвалтування.[40]
Покаранням за зґвалтування часто був штраф, який виплачувався батькові або чоловікові, оскільки вони відповідали за домашнє господарство.[41]
У деяких законах жінку спонукають одружитися з ґвалтівником замість того, щоб він отримав юридичне покарання. Це було особливо поширено в законах, де злочин зґвалтування не включав як обов'язкову частину те, що воно було проти волі жінки, таким чином розділяючи злочин у теперішньому значенні зґвалтування, і спосіб для пари змусити свої сім'ї дозвіл на шлюб.
Сучасні доктрини сьогодні мають різні погляди на тип злочину, яким є зґвалтування; це можна розглядати як:[42]
зґвалтування як насильство (основна помилка — застосування фізичного насильства до тіла, це фізична шкода — фокусується на тілі, на фізичному болю, травмі);
зґвалтування як порушення автономії (порушує право вирішувати, з ким/коли мати сексуальні стосунки, зосереджується на розумі; зґвалтування чоловіків розглядається як таке ж серйозне, як і зґвалтування жінок; приймає широкі визначення, включаючи зґвалтування шляхом обману);
зґвалтування як посягання на цілісність (поєднання наведених вище поглядів — помірковано зосереджене як на тілі, так і на розумі);
зґвалтування як моральна шкода (посягання на гідність жінки-жертви, а також на гідність жінки як класу, гендерний злочин);
радикальні феміністичні пояснення зґвалтування (статеві зносини слід розуміти в контексті патріархального суспільства, де жінки стикаються з систематичним примусом і підпорядкуванням; за таких умов важко дати справжню згоду; Робін Морган стверджує: «Зґвалтування існує будь-коли, коли відбувається статевий акт, коли він не було ініційовано жінкою через її щиру прихильність і бажання»). Мішель Медден Демпсі та Джонатан Геррінг стверджують у «Чому сексуальне проникнення потребує виправдання», що сексуальне проникнення чоловіка до жінки є на перший погляд неправильним, тобто потребує виправдання, щоб підтвердити це через «застосування фізичної сили, необхідної для досягнення сексуального проникнення, виникнення та ризик шкоди від сексуального проникнення, а також негативне соціальне значення сексуального проникнення в патріархальних суспільствах».[43]
Відповідно до сунітськогохадису, покаранням за вчинення зґвалтування співвітчизника-мусульманина є смерть, на жертві немає жодного гріха, і їй не приписується жодне мирське покарання. Більшість вчених трактують зґвалтування як хірабу (безпорядок на землі).
Зґвалтування визначається як zina bil jabr, блуд/перелюб із застосуванням примусу. Зверніть увагу, що це має бути позашлюбний, тобто блуд/перелюб; звинувачення у зґвалтуванні не може бути висунуте дружиною проти чоловіка, тобто це не може бути в шлюбі. Підхід ісламського права до зґвалтування передбачає низку можливих звинувачень і, отже, покарань, які може встановити каді, хіраба є лише однією, але найсуворішою з них. Таким чином, звинувачення у зині може призвести до покарання у розмірі 100 ударів батогом для злочинця, а елемент застосування сили та/або примусу може бути кількісно визначений і, таким чином, каратися послідовно або послідовно, тобто рік вигнання, тюремне ув'язнення, тілесний речення тощо. Слід зазначити, що Хіраба є покаранням Хадд (тобто таке, що передбачає фіксований вибір, який у випадку Хіраби має три варіанти на розсуд каді). Якщо правопорушення вважається не злочином Хіраба, то покарання, доступні для каді, будуть такими, як тазир, і не буде дозволено (згідно з деякими школами ісламської юриспруденції) досягати рівня серйозної каральної фізичної шкоди (тобто більше десяти ударів батогом), не кажучи вже про страту, якщо суддя вирішить застосувати фізичне покарання.
Тлумачення та застосування цих законів є дуже суперечливим, не в останню чергу через сучасне злощасне законодавство, як-от Указ Пакистану Хадд під керівництвом генерала Зіа уль-Хака, який, ймовірно, передбачає кримінальну відповідальність за жертву, яка не представила чотирьох свідків, таким чином перекручуючи мету закону, захистити жертву зґвалтування та віддати їй справедливість.
За словами професора Олівера Лімана, необхідні свідчення чотирьох свідків-чоловіків, які були очевидцями фактичного проникнення, стосуються лише незаконних статевих стосунків за згодою (перелюб чи блуд), а не злочину зґвалтування без згоди.[44] Роль чотирьох свідків-чоловіків полягає в тому, щоб засвідчити, що вони були свідками не тільки незаконного статевого контакту, але також засвідчити, що учасники брали в ньому згодну участь.
Вимоги щодо доказів зґвалтування, навпаки, менш суворі та не вимагають жодних сторонніх свідчень, очевидців чи іншого:
Звинувачення у зґвалтуванні може бути висунуте і справа доведена на підставі лише свідчень жертви, за умови, що непрямі докази підтверджують звинувачення. Саме ці суворі критерії доведення призводять до частого спостереження, що там, де несправедливість щодо жінок все ж трапляється, вона не є наслідком ісламського права. Це відбувається або через неправильне тлумачення тонкощів законів шаріату, що регулюють ці питання, або через культурні традиції; або через корупцію і відверте нехтування законом, або ж через поєднання цих явищ.[44]
В ісламській військовій юриспруденції класичні юристи встановили суворі покарання для повстанців, які використовують «невидимі атаки» та «поширюють терор». До цієї категорії мусульманські правознавці відносили викрадення, отруєння колодязів, підпали, напади на подорожніх і мандрівників (грабіж на дорозі), напади під покровом ночі та зґвалтування. Покарання за такі злочини було суворим, включаючи смерть, незалежно від політичних переконань і віросповідання винного.[45]
Зґвалтування під час війни також сягає глибокої давнини, достатньо давньої, щоб про неї згадувалося в Біблії. Відповідно до римського ius gentium («закон народів» або міжнародне право), жителі завойованого міста були позбавлені особистого насильства, якщо війна чи облога закінчувалися шляхом дипломатичних переговорів. Але якби армія переможно увійшла в місто силою, чоловіки-завойовники могли б зґвалтувати жінок (а іноді й підлітків) переможених народів як одну з військових здобич.[46][47] Деяка частина або все населення міста, захопленого силою, також могло стати рабами, які не були захищені законом від зґвалтувань і яких можна було експлуатувати як повій або сексуальних партнерів без згоди.
Зґвалтування, як доповнення до війни, було заборонено військовимикодексамиРічарда II та Генріха V (1385 та 1419 відповідно). Ці закони лягли в основу засудження та страти ґвалтівників під час Столітньої війни (1337—1453).
Наполеон Бонапарт вважав зґвалтування, вчинене солдатами, особливо неприємним. Під час своєї єгипетської експедиції він заявив, що «гвалтівник скрізь є монстром» і наказав, щоб «будь-хто, винний у зґвалтуванні, був розстріляний».[48]
Військові зґвалтування, а також викрадення жінок були поширеними як для іспанців, так і для мапуче у війні Арауко в Чилі.[49]
Викрадення нареченої може супроводжуватися зґвалтуванням, але це не обов'язково так. Практика захоплення нареченої стала складною та ритуальною в деяких культурах, припускаючи, що вона пов'язана з походженням медового місяця. Захоплення нареченої поширене в культурах Центральної Азії, а також у Південній Європі та традиційно практикується хмонгами.
Сучасна переоцінка
У 1563 році Тридентський собор прямо проголосив, що законні католицькі шлюби повинні укладатися за згодою обох сторін, але не вимагають згоди батьків, по суті оголосивши примусові шлюби недійсними.[50] Це не було загальновизнаним: наприклад, у Франції жінки не мали права вступати в шлюб без згоди батьків до 1793 року[51].
Система кримінального правосуддя багатьох країн вважалася несправедливою до жертв сексуального насильства. Як сексистські стереотипи, так і загальне право, разом узяті, перетворили зґвалтування на «кримінальне провадження, в якому судять жертву та її поведінку, а не обвинуваченого».[52]
Дорослі жінки часто дуже неохоче висували звинувачення у зґвалтуванні: публічне визнання факту зґвалтування завдавало серйозної шкоди соціальному становищу, суди, як правило, скептично ставилися до звинувачень, відсоток засуджень був низьким, і, якщо звинувачення могло не було доведено, жертву можна було б звинуватити у вчиненні подружньої зради з ґвалтівником (традиційно серйозний злочин, який міг бути покараний каліцтвом[53] або навіть смертю). Деяким категоріям жінок, наприклад повіям, було взагалі заборонено висувати звинувачення у зґвалтуванні.[54]
У Сполучених Штатах до та під час Громадянської війни в США, коли рабство було широко поширеним, закони проти зґвалтувань були спрямовані насамперед на випадки реальних чи уявних зґвалтувань чорношкірими чоловіками білих жінок. Покаранням за такий злочин у багатьох юрисдикціях була смерть або кастрація. Зґвалтування чорношкірої жінки будь-яким чоловіком вважалося законним.[55] У деяких штатах у 1950-х роках секс білої жінки з чорношкірим чоловіком за згодою вважався зґвалтуванням.[56]
З 1970-х років у сприйнятті сексуального насильства відбулося багато змін, що значною мірою було зумовлено феміністичним рухом і його публічною характеристикою зґвалтування як злочину влади та контролю, а не виключно сексуального характеру. У деяких країнах жіночий визвольний рух 1970-х років створив перші кризові центри зґвалтувань. Цей рух очолила Національна організація жінок США. Один із перших двох кризових центрів щодо зґвалтувань у Сполучених Штатах, Кризовий центр зґвалтувань округу Колумбія, відкритий у 1972 році. Він був створений, щоб сприяти підвищенню чутливості та розуміння зґвалтування та його наслідків для жертви.[57]
Зґвалтування у шлюбі вперше стало злочином у США в штаті Південна Дакота в 1975 році. У 1993 році Північна Кароліна стала останнім штатом, який заборонив зґвалтування у шлюбі.[58] Звільнення від зґвалтування у шлюбі було скасовано в Англії та Уельсі в 1991 році Апеляційним комітетом Палати лордів у справі R проти R.
У 1980-х роках вперше отримало визнання зґвалтування на побаченні чи знайомстві. Кризові центри допомоги жертвам зґвалтувань були створені для надання допомоги постраждалим від усіх форм сексуального насильства на будь-якій стадії процесу одужання. Кризові центри для жертв зґвалтувань та інші постачальники послуг на рівні громад продовжують розвиватися і служити своїм громадам, надаючи прямі послуги та проводячи профілактичні програми.
Актуальними темами, що обговорюються, є маргіналізовані жертви зґвалтувань — жертви домашнього насильства та жертви зґвалтувань, жертви зґвалтувань у шлюбі, жертви зґвалтувань чоловіків і жінок-ґвалтівників, жертви зґвалтувань між жінками, жертви інцесту з боку батьків та жертви сексуального насильства над дітьми. Іншими проблемами, що виникають, є концепція звинувачення жертви та її причини, чоловіки, які пережили зґвалтування, зґвалтування чоловіком-чоловіком, жіноча сексуальна агресія, нові теорії зґвалтування та статі, наркотики для зґвалтування на побаченнях та їхній вплив, а також психологічні наслідки синдрому травми зґвалтування.
Ius primae noctis («закон першої ночі») — це термін, який зараз широко використовується для опису передбачуваного законного права, яке дозволяє володареві маєтку позбавити незайманості дівочих дочок своїх кріпаків. З часів Середньовіччя було виявлено небагато історичних доказів, які б підтверджували те, що таке право взагалі коли-небудь існувало, хоча це, можливо, була просто звичка лордів, яку жертви чи їхні родини не могли оскаржити через статус лорда.[61][62]
↑Тома Аквінський, «Сума теології», питання 154. «...з цього випливає, що в цьому питанні [гріх протиприродного пороку] є найтяжчим з усіх. Після нього йде інцест... Що стосується інших видів похоті, то вони означають порушення лише того, що визначається здоровим глуздом, за умови, однак, природних принципів». Тут «протиприродний порок» включає, в порядку зменшення гріховності, зоофілію, гомосексуальні стосунки, будь-яку нетрадиційну форму гетеросексуальних стосунків і «нечистоту» (мастурбацію). «Інші види похоті» включають статеві зносини з посвяченою незайманою дівчиною або монахинею, зґвалтування, перелюбство, спокушання незайманої дівчини і «простий блуд» (статеві зносини між неодруженими людьми за згодою).
↑ абвгDuque, María Alejandra Gómez (2021). Towards a legal reform of rape laws under international human rights law(PDF). The Georgetown Journal of Gender and the Law. Georgetown University. 22: 489—491. Процитовано 20 грудня 2021. Дивно, але цей кодекс використовує термін «добровільно» для визначення того, чи виправдане покарання за статеві стосунки між чоловіками і жінками.
↑Keener, Craig S. (1996). Some Biblical Reflections on Justice, Rape, and an Insensitive Society. У Kroeger, Catherine Clark; Beck, James R. (ред.). Women, Abuse, and the Bible: How Scripture Can be Used to Hurt or to Heal. с. 126.
↑James B.Pritchard, Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament (1969), p. 181.
↑, ENCYCLOPAEDIA JUDAICA, Second Edition, Volume 18A San–Sol, | ed=Fred Skolnik, Editor in Chief, Michael Berenbaum, Executive Editor | pub=Thomson Gale in association with Keter Publishing House Ltd., Jerusalem), | p.330.
↑ аб«The Medieval Blood Sanction and the Divine Beneficene of Pain: 1100—1450», Trisha Olson, Journal of Law and Religion, 22 JLREL 63 (2006)
↑Diana C. Moses, "Livy's Lucretia and the Validity of Coerced Consent in Roman Law, " in Consent and Coercion to Sex and Marriage in Ancient and Medieval Societies (Dunbarton Oaks, 1993), p. 50; Gillian Clark, Women in Late Antiquity: Pagan and Christian Lifestyles (Oxford University Press, 1993), p. 36.
↑Amy Richlin, "Not before Homosexuality: The Materiality of the cinaedus and the Roman Law against Love between Men, " Journal of the History of Sexuality 3.4 (1993), pp. 562—563. See also Digest 48.5.35 [34] on legal definitions of rape that included boys.
↑Mary Beard, J.A. North, and S.R.F. Price, Religions of Rome: A History (Cambridge University Press, 1998), vol. 1, pp. 1–10, as cited and elaborated also by Phyllis Culham, "Women in the Roman Republic, " in The Cambridge Companion to the Roman Republic (Cambridge University Press, 2004), p. 158.
↑Pamela Gordon, "Some Unseen Monster: Rereading Lucretius on Sex, " in The Roman Gaze: Vision, Power, and the Body (Johns Hopkins University Press, 2002), p. 105.
↑Lucretius, De rerum natura 5.964: Violenta viri vis atque impensa libido.
↑Ariadne Staples, From Good Goddess to Vestal Virgins: Sex and Category in Roman Religion (Routledge, 1998), pp. 81–82; Jane F. Gardner, Women in Roman Law and Society (Indiana University Press, 1991), p.118ff.
↑Under the Lex Aquilia: Thomas A.J. McGinn, Prostitution, Sexuality and the Law in Ancient Rome (Oxford University Press, 1998), p. 314; Gardner, Women in Roman Law and Society, p. 119.
↑Gardner, Women in Roman Law and Society, p. 119; McGinn, Prostitution, Sexuality, and the Law, p. 326.
↑Richlin, "Not before Homosexuality, " pp. 558—559, цитуючи юриста Помпонія, «хто б не був зґвалтований силою розбійників або ворога у воєнний час (vi praedonum vel hostium)», не повинен нести ніякої ганьби (Digest 3.1.1.6).
↑Quintilian, Institutio oratoria 4.2.69–71; Richlin, "Not before Homosexuality, " p. 565.
↑Gardner, Women in Roman Law and Society, p. 118; Richlin, "Not before Homosexuality, " pp. 562—563.
↑Gardner, Women in Roman Law and Society, pp. 120—121; James A. Brundage, Law, Sex, and Christian Society in Medieval Europe (University of Chicago Press, 1987, 1990), p. 107.
↑Augustine, "The City of God, " (Hendrickson, 2004), p. 14-15.
↑Staples, From Good Goddess to Vestal Virgins, p. 164, citing Norman Bryson, "Two Narratives of Rape in the Visual Arts: Lucretia and the Sabine Women, " in Rape (Blackwell, 1986), p. 199.
↑Brundage, Law, Sex, and Christian Society in Medieval Europe, p. 107.
↑Charles Matson Odahl, Constantine and the Christian Empire (Routledge, 2004), p. 179; Timothy David Barnes, Constantine and Eusebius (Harvard University Press, 1981), p. 220; Gillian Clark, Women in Late Antiquity: Pagan and Christian Lifestyles (Oxford University Press, 1993), pp. 36–37, характеризуючи закон Костянтина як «незвичайно драматичний навіть для нього».
↑Theodosian Code 9.24.1.2–3; Cod. 9.13.1; Brundage, Law, Sex, and Christian Society, p. 107.
↑Nghiem Nguyen, «Roman Rape: an Overview of Roman Rape Laws from the Republican Period to Justinian's Reign» Michigan Journal of Gender and Law 13, no. 1 (2006): 110—111.
↑ абLeaman, Oliver (2013). Controversies in Contemporary Islam. New York: Routledge. с. 78. ISBN978-0-415-67613-7.
↑Abou El Fadi, Khaled (2001), Commentary: Terrorism is at Odds with Islamic Tradition, Los Angeles Times, архів оригіналу за 23 серпня 2017, ... До категорії злочинів терору класичні юристи відносили викрадення, отруєння колодязів, підпали, напади на подорожніх і мандрівників, напади під покровом ночі і зґвалтування. За ці злочини, незалежно від релігійних чи політичних переконань злочинців, мусульманські юристи вимагали найсуворіших покарань, аж до смертної кари...{{citation}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
↑On ancient Rome, see Sara Elise Phang, Roman Military Service: Ideologies of Discipline in the Late Republic and Early Principate (Cambridge University Press, 2008), pp. 244, 253—254, 267—268 et passim.
↑Napoleon Bonaparte, "Address to the Army of Egypt, " Napoleon: Symbol for an Age, A Brief History with Documents, ed. Rafe Blaufarb (New York: Bedford/St. Martin's, 2008), 44; J. David Markham, Napoleon for Dummies: A Guide for the Rest of Us!, (Hoboken: Wiley Publishing, Inc., 2005), 106.
↑Guzmán, Carmen Luz (2013). Las cautivas de las Siete Ciudades: El cautiverio de mujeres hispanocriollas durante la Guerra de Arauco, en la perspectiva de cuatro cronistas (s. XVII) [Полонянки Семи міст: Полон іспано-креольських жінок під час війни Арауко з точки зору чотирьох хроністів (17 століття)]. Intus-Legere Historia(ісп.). 7 (1): 77—97. doi:10.15691/07176864.2014.0.94 (неактивний 31 January 2024).{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із неактивним DOI станом на січень 2024 (посилання)
↑Fourth Annual Report of ICTR to the General Assembly (1999), accessed at Архівована копія(PDF). Архів оригіналу за 3 січня 2014. Процитовано 9 травня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання) Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) August 13, 2014
↑Sixth Annual Report of ICTY to the General Assembly (1999) accessed at March 23, 2007
Dejanikus, T. (1981). Rape Crisis Centers: Ten Years After. Off Our Backs, Washington: 14 (8) p. 17.
Pride, A. (1981) To respectability and back: A ten-year view of the anti-rape movement. Fight Back! (pp. 114–118).
Howard, Angela & Kavenik Francis. (2000). Handbook of American Women's History. CA: Sage Publications Inc.
Largen, M. (1981). "Grassroots Centers and National Task Forces: A History of the Anti-Rape Movement, " Aegis: A Magazine on Ending Violence Against Women, Autumn.
Pierce, Karen F.; Deacy, Susan; Arafat, K. W. (2002). Rape in antiquity. London: The Classical Press of Wales in association with Duckworth. ISBN0-7156-3147-0.
.svg){kind=small}
