Назва країни в перекладі із французької мови означає «Берег Слонової Кістки», і довгий час вона так і перекладалась на різні мови (наприклад, англ.Ivory Coast). У жовтні1985 року уряд країни постановив, що назва «Кот-д'Івуар» не повинна надалі перекладатись на іноземні мови, оскільки вона не є географічним терміном. З того часу офіційна назва країни — Республіка Кот-д'Івуар. Згідно з цим її жителів прийнято називати івуарійцями та вживати як визначення слово «івуарійський».
Доколоніальний період
Давня історія країни залишається маловідомою. Достовірні відомості про далеке минуле могли б дати планомірні археологічні розкопки. Але таких широких археологічних досліджень не проводилось. Насамперед вони обтяжені наявністю густого рослинного покриву на значній території країни, по-друге, через сильну кислотністьґрунту цінні археологічні знахідки практично не збереглись.
Палеоліт
Кам'яні знаряддя часів палеоліту з півночі Кот-д'Івуару. Музей історії в Дакарі, Сенегал
Тим не менш вивчення знайдених в ході археологічних розвідок в окремих районах предметів дозволило вченим встановити їх приналежність до епохипалеоліту. були знайдені в основному фрагменти знарядь праці — сокир, ножів та скребків. На цій основі були зроблені достатньо обґрунтовані припущення про те, що нинішня територія країни була заселена вже на початку кам'яної доби і що давні жителі мали зачатки матеріальної культури. Предмети пізнього палеоліту були знайдені головним чином на території на захід від річкиБандама і біля Абенгуру на сході та в районі Сегели на заході країни. В цілому достовірних відомостей про те, що собою представляла територія країни в епоху палеоліту, досить мало. Насамперед, залишається невідомим факт, чи існував тоді просторіший та густий рослинний покрив, чи, навпаки, він був дуже бідним.
Неоліт
Значно багатіші археологічні знахідки, що відносяться до епохинеоліту. Це, насамперед, різної форми відшліфовані кам'яні сокири (вони мабуть мали також ритуальне значення), кам'яні котки, бруски для заточки. Подібні предмети знайдені в різних районах. Особливий інтерес являють знайдені свого роду «майстерні» по вирубці і шліфуванні сокир та інших знарядь праці (райони Тумоді, Дімбокро, Буаке). В різних місцях знайдені шліфувальні прилади — кам'яні брили з глибокими вирівненими жолобами.
Знайдені в деяких районах відвали шлаків свідчать про те, що тут отримали розвиток залізоплавильні та залізообробні виробництва. Дуже цінний археологічний матеріал являють собою великі скупчення мушель у районі лагун, де вони сягають 35 тис. тон. Наявність подібних своєрідних скупчень свідчать про те, що давні жителі добували мушлі і вживали їх у їжу. В найдавніших таких скупченнях зустрічаються фрагменти кам'яних знарядь праці та гончарних виробів. Є докази, що деякі груди мушель слугували місцем поховання.
Перші заселення
Якщо результати археологічних досліджень достовірно свідчать про заселення країни ще в давні часи, то практично невідомо, хто ж були її первісні люди. Дізнатись про це досить складно, так як залишки давньої людини не збереглись. Можливо дослідження печер та алювіальних відкладів на великій глибині дадуть можливість знайти такі залишки. Згідно з найпоширенішою гіпотезою, давні жителі країни швидше всього відносились до пігмеїв (негриллів). Одним із аргументів є згадки в усних розповідях про «маленьких людей». Ймовірно вони перемішались з негроїдними племенами, які розселились в районі лагун та прилеглих лісових районах (південні — ехотіле, брекегон, абедже, зехірі; центральні — асрін, голі, бомізамбо; західні — ега, гагу (гбан), тура, носо; північні — фалафала, лорон, дега, юєла). В свою чергу ці племена в подальшому були асимільовані народами, що мігрували сюди.
Міграційні потоки вливались на територію країни з різних сторін. Процес її заселення був складний і продовжувався декілька століть практично до колоніальноїепохи в XIX ст. Більшість народів, що прийшли сюди, перед тим як оселитись, неодноразово змінювали початкові райони проживання, переміщуючись в різних напрямках.
Сенуфо
Заселення нинішньої території країни почалось із північної її частини. Першу хвилю мігрантів складали сенуфо. Точна дата їх появи в північних районах країни невідома, але приблизно це проходило в I тисячолітті. Прийшовши в просторі пустельні райони, сенуфо поступово розселились на великій площі, від Одієнне на заході до Конг на сході, а пізніше мігрували в південному напрямку аж до Буаке. Спочатку вони добували їжу мисливством та збиральництвом, але поступово стали звикати до землеробства. Їхні поселення були малолюдні та знаходились один від одного на значній відстані. Вони мали вже свою соціальну організацію, характерним атрибутом якої було визнання влади старійшинами. В XII ст. сенуфо заснували велике поселення Конг, в XIV ст. — поселення Бундіалі, потім Корхого. Серед них виділявся Конг, який став одним із найбільших центрів торгових караванних шляхів у Західній Африці. До XV ст. сенуфо були практично повновладними хазяїнами на своїх землях.
Лорон — Куланго
Сенуфо мирно співіснували зі своїми сусідами лорон, які населяли північнийсхід країни. Основним їхнім заняттям були мисливство та збиральництво, але поступово розвивалось і землеробство (вирощування клубневих культур). Лорон жили розрізненими поселеннями без якихось ознак централізації. В середині XVI ст. на них напали войовничі племена дагомба, що прийшли сюди з північної частини Гани. Один із вождів дагомба Бункані підкорив великий район лорон і створив приблизно в 1600 році королівствоБуна. З цього часу народ лорон отримав свою нову назву — куланго. Не зважаючи на те, що їхні поселення були підвладні центральній владі правителів Буна, куланго зберегли деяку автономію в питаннях мови, матеріальної культури, сільського господарства. Більш того, самі дагомба асимілювались з куланго. Наприкінці XVII ст. з приходом нових претендентів на цей район куланго були розрізнені — частина лишилась в королівстві Буна (існувало до 1896 року), інша підпала під владу правителів аброн, які оселились в Бондуку.
Манде
Сучасна картина розміщення народів в більшій частині є результатом міграцій народів манде (малінке, діула, бамбара), що почались в XV ст. Ці міграції проходили двома широкими потоками: малінке з північногозаходу, з берегів верхнього Нігеру та діула з північного сходу, з району Дженне. До міграцій їх наштовхнули занепад імперії манде Малі та бажання контролювати важливі торгові шляхи, що вели до узбережжя.
Найбільшою міграцієюакан в XVIII ст. було переселення бауле, що проходило двома хвилями. Перша група мігрантів була утворена народом алангіра (денкьєра) в 1701 році. Вони перетнули річкиКомое та Нзі, рухаючись на захід. Вони заснували свої перші поселення в районі південнішеБуаке, а потім в районі Сакасу та прилеглих територіях, де жили сенуфо, малінке та гуро. За алангіра рухались асабу на чолі із правителькою Поку. Вони мігрували із Кумасі у другій половині XVIII ст. Саме їхня міграція і дала назву бауле групі народів (Див. Легенда Бауле). Асабу заснували державуСакасу, яка існувала до початку XX ст.
Ква
В західні райони узбережжя основна маса мігрантів прийшла, ймовірно, із Ліберії. Це були переважно племена мовної підгрупи ква (кру). Вони зайняли спочатку всю південно-західну частину узбережжя до річкиБандама, а потім стали розселятись в північно-західному та північному напрямках. Є припущення, що в лісових районах вони зустріли пігмеїв, яких знищили. Рухаючись в цьому напрямку, вони витіснили на північ та в центр племена діда, гагу, гуро, дан. В процесі міграції ква поділялись та етнографічні групи, які сформували сучасні народи бете, годьє, вобе, гере та інші. Народ кру населяє нині південно-західний край країни.
Лагунні народи
Шляхом складних міграційних потоків проходило заселення центральної та східної частини узбережжя предками сучасних лагунних народів. Одними із перших на південно-східному узбережжя в районі Дабу утворили своє великі поселення племена аджукру, що прийшли із заходу. Дещо пізніше їхніми сусідами на сході стали ебріє, що мігрували із Гани. На північ від ебріє осіли абі (абе) в районі Агбовіля та атіє в районі Адзопе.
Збільшення мігрантів зі сходу в XVII ст. було в значній мірі пов'язане з ростом работоргівлі в Гані. На початку XVII ст. берегову смугу від Фреско до Жаквіля заселили авікам та аладіан. В першій половині XVII ст. на узбережжя мігрували також абуре. На чолі абуре стояв Ака Ахоба, який зайняв просторий район на захід від річкиБіа, заснувавши декілька поселень, в тому числі і Абоїсо. Однак на початку XVIII ст. сюди прийшли аньї, які витіснили абуре в район Бонуа, де вони живуть і нині. З тієї причини мусили переселитись і ехотіле, вони осіли на південь від своїх територій, навколо лагуниАбі. Ще південніше оселились есума. В крайній східній частині узбережжя, біля лагуни Ехі, на початку XVII ст. осіли нзіма.
Колоніальний період
Колонізація
Перші європейці з'явились в південній частині країни наприкінці XV ст. Першими серед них були португальці, які не мали великого інтересу до цього регіону (на згадку про них лишились тільки деякі назви міст — Сан-Педро, Сасандра, Фреско). Більший інтерес мали англійці, які стали торгували з племенами аладіан, нейо, купуючи у них слонову кістку. Цей товар також приваблював і голландців та данців. Колонізаціяфактично почалась з появою французькихмісіонерів. Перша група з 5 осіб прибула 1637 року. Більша місія висадилась 1687 року в районі Асіні (саме вона відправила двох африканців Анніаба та Банга до палацу короля як екзотику). З кінця XVII ст. французи стали осідати в різних частинах узбережжя, особливо в Асіні та Гран-Басамі, де були створені укріплення, а французькі судна патрулювали прибережні води.
В 40-ві роки XIX ст. Франція почала безпосереднє встановлення своєї колоніальної влади. 1842 року капітан одного з суден уклав з правителем БасамиАтекебле договір про протекторат. 1843 року був підписаний аналогічний договір з правителем Санві, який був підтверджений його наступником Амон Ндуфу ІІ в 1844 році. Ці документи дозволили укріпитись французам в районах Жаквіля, Гран-Лаху, Фреско, Сасандри, та Гран-Беребі аж до Табу. В прибережних районах розвернули свою діяльність і французькі торгові компанії («Режі ене де Марсей»). З'явились і підприємницькі колоністи, які проявляли інтерес до заготівлі цінної деревини, видобутку золота, висадженню кави (із Ліберії). За іменем одного з них — Треш Лаплена — був названий один з кварталів Абіджану.
1993 року Уфуе-Буаньї помер, його наступником став Конан Бедьє. За правління Уфуе-Буаньї та його влади, країна вважалась найстабільнішою на континенті. Але введення багатопартійності наприкінці 90-х років призвело до низки військових акцій на міжетнічному ґрунті. 1999 року група військових скинули президентаКонана Бедьє. На його місце був поставлений генералРоберт Гуей, начальник штабу з 1990 року (до цього цю посаду займав Фелікс Орі). У жовтні 2000 року пройшли вибори до Національних зборів, на яких явну перемогу мав Лоран Гбагбо, але Гуей сфальсифікував результати і проголосив себе новим президентом. У відповідь опозиція 24 жовтня влаштувала демонстрацію в Абіджані, яку було розстріляно «Червоною бригадою», елітним владним підрозділом (150 вбитих). Однак масові заворушення призвели до того, що Гуей мусив тікати до Беніну.