Форт (фр.fort, від лат.fortis — «сильний, міцний») — «велике замкнуте укріплення».[1] Окреме замкнуте укріплення (постійне або тимчасове), одиничне або як складова частина зовнішньої лінії оборонних споруджень фортеці та укріпленого району.[2]
З XVIII століття до початку XX століття форти створювалися як складова частина великої фортеці або польової укріпленої позиції. Форти відкритого типу мали 1–2 земляних вали, перед якими відривалися рови й улаштовувалися інші перешкоди. За валами розміщалися артилерійські гармати й піхота. Звичайно такі форти займали площу 4–5 га й мали 20–50 гармат з обслугою й 150–500 осіб піхоти.
Форти закритого типу спочатку (XVIII століття) будувалися у вигляді кам'яної багатоярусної вежі з амбразурами для гармат. Починаючи з XIX століття при будівництві фортів використовувався бетон (пізніше залізобетон) та сталеві конструкції для артилерійських веж. Почали зводитися й довгострокові форти бастіонної системи (французький форт складався з 4–5 бастіонів на 40–50 гармат). Згодом у фортах стали споруджуватися капоніри або напівкапоніри для обстрілу ровів. Зі зростанням далекобійності артилерії збільшувалася дальність виносу фортів від фортечної огорожі. Якщо в XVIII столітті вона становила 500—900 м, то до початку Першої світової війни форти першої лінії розташовувалися вже на видаленні 6–8 км, другої лінії — 3–4 км. Досвід цієї війни показав низьку ефективність фортів, що обороняються ізольовано. Після неї у зв'язку з появою нових типів фортифікаційних споруд форти стали застосовуватися як частина укріпленого району.
↑Етимологічний словник української мови: у 7 т. / редкол.: О.С. Мельничук (голов. ред.) [та ін.] ; АН Української РСР, Ін-т мовознав. ім. О.О. Потебні. — Київ : Наук. думка, 1982 — . — (Словники України) Т. 6 : У-Я / уклад.: Г.П. Півторак [та ін.] ; ред. тому: Т.Б. Лукінова [та ін.]. — 2012. — 565, [1] c. (стор.: 121)
.png)
