Біля села Гамурзієво в Інгушетії знайдено стоянку-майстерню та 30 кам'яних знарядь з андезиту. Її датували мустьєрською культурою (неандертальці). Кременеві знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Єкажево в Інгушетії та Чечні біля сіл Балансу, Ведено, Ца-Ведено. У цьому ж регіоні знайдені стоянки мезоліту та неоліту[1][2][3][4].
Стаціонарних розкопок поки що проведено мало, однак, очевидно, що люди населяли території Інгушетії та Чечні в давньокам'яному столітті[1].
Грузинський історик Георгій Мелікішвілі стверджував, що хоча є свідчення поселення нахів у районах Південного Кавказу, це не виключає можливості їх проживання і на Північному Кавказі.
Зокрема, чеченці були знані як дзурдзуки, а інгуші як глігви. Так, радянський історик-кавказознавець Аркадій Гольдштейн у своїй роботі вказує: «У гірську Інгушетію перебувають грузинські місіонери, тут будується християнські храми, у грузинських анналах з'являються згадки про дзурдзуки та глігви.»[5]
Середньовіччя
Чеченець і Лезгин. Ілюстрація до «Этнографическое описание народов России» (1862)
Згадки про перші державні утворення на території Чечні належать до кінця раннього середньовіччя. З IX століття рівнинна частина сучасної території Чечні входила до складу Аланського царства. У горах і рівнині жили прямі предки чеченців — плем'я нохчо (нохчій).
Мапа Європи 1400 року Генріха Кіперта. Місце розселення чеченців відмічено як Tschetschenzen.
У XIII столітті в результаті нашестя монголів предки чеченців змушені були покинути рівнинні райони та піти в гори, що, поза сумнівом, затримало суспільно-економічний розвиток чеченського суспільства[6].
У XIV столітті чеченці утворили ранньофеодальну державу Сімсім, знищену пізніше військами Тимура[6].
Після розпаду Золотої Орди рівнинні райони сучасної Чеченської республіки потрапили під контроль кабардинських та дагестанських феодалів. Витіснені з рівнинних земель, які протягом кількох століть контролювалися кочовими та напівкочовими тюркомовними племенами, чеченці до XVI століття жили переважно в горах, поділяючись на територіальні групи, які отримували назви від гір, річок тощо (мічиківці, качкаликівці, ічкеринці, чеберлівці, шатоївці, аккінці, та інші), поблизу яких вони проживали[6]. До цього періоду відноситься виникнення та формування тайпової структури чеченського суспільства.
З XVI століття частина чеченців почала поступово повертатися з гірських районів на Чеченську рівнину, в долину Терека, на береги Сунжі та Аргуна. Як писав знавець чеченської історії та культури Абдулхалім Саламов, «Страшна земельна тіснота, голод штовхали чечено-інгушські племена з гірських круч і тіснин до огрядних площинних земель.За багатовікову історію вони неодноразово виходили до притеречних просторів і змушені були знову ховатися в гори під тиском сильнішого супротивника»[7]. Переселяючись на рівнинні землі, чеченці та інгуші спочатку утворювали невеликі компактні села з окремих більш-менш відомих однойменних тайпових (родових) товариств, причому деякі села на рівнині зберегли за собою назви тих[8], родоначальники яких були засновниками тих чи інших сіл[8].
Перші поселенці-козаки, однак, з'явилися на Тереку задовго до цього. Вже в першій половині XVI століття козацькі містечка розташовувалися на правобережжі Терека «на гребенях», тобто на східних і північних схилах Терського хребта, біля впадання річки Аргун у Сунжу, звідки й пішла їхня назва — гребенські козаки. Гребенці заселяли переважно басейн середньої течії Терека та Сунжі. У XVI столітті сюди переселилися донські козаки з річки Калитви.
До другої половини XVI століття відносяться перші письмові свідчення московитської влади про контакти з чеченцями. У 1570-ті роки один з найбільших чеченських володарів князь Ших-мурза Окоцький встановив зв'язки з Москвою, до Москви прибуло перше чеченське посольство, що клопотало про прийняття чеченців під московитське заступництво. Федір I Іванович видав грамоту. У листі до царя Ших Окоцький повідомляє про те, що взяли 7 міст, у тому числі Індрі (Ендірей). Проте вже у 1610 році, після його вбивства та повалення його спадкоємця Батая, Окоцьке князівство було захоплене кумицькими князями.
З кінця XVI століття на Північний Кавказ рушило багато козаків-переселенців з Дону, Волги, Хопра. Вони склали низове, власне «терське» козацтво, яке сформувалося пізніше гребенського (у XVI—XVIII століттях) за активної участі вихідців із сусідніх народів. Багато православних осетинів і черкесів, що тікали від османського і перського гніту грузини й вірмени приймалися в козацтво та остаточно зливались з ним. Ця багатонаціональна за своїм походженням спільність і склала основу Терського козацького війська, офіційною датою утворення якого вважається 1577 рік.
Гребенські козаки першими безпосередньо зіткнулися з набігами сусідів-горців, що з метою захоплення худоби та іншого видобутку, а також полонених, яких або перетворювали на рабів, або повертали за викуп. Це призводило до неминучих сутичок, під час яких козаки здійснювали спустошливі напади на чеченські аули. Попри це, у XVI—XVII століттях відносини між козаками та чеченцями мали характер щодо мирного співіснування: між ними розвивалися торговельні зв'язки, зав'язувалися кунацькі й навіть родинні стосунки. Козаки запозичили у чеченців та інших гірських народів елементи одягу та озброєння; своєю чергою, чеченці переймали у козаків деякі елементи господарського устрою[9]. Чеченці виступали в походи разом із кабардинцями та терськими козаками проти Кримського ханства, Османської імперії та Персії[6].
У 1627, 1645 та 1657-1658 роках ряд товариств східної Чечні прийняв присягу на вірність Росії, але в другій половині XVII століття вони потрапили в залежність від кабардинських, кумицьких та тушетських феодалів[10]. Коли в Чечні у зв'язку з повсюдним освоєнням рівнинних земель відбувалися розбрат і зіткнення між чеченськими тайпами, чеченці запрошували сторонніх князів як незалежні нейтральні судді для вирішення спорів і земельних прав між ними[11]. Якщо траплялося, що з-поміж них селилися іноземці з вищих станів, вони теж втрачали своє високе походження і порівнювалися з чеченцями[12]. Московитська ж влада, встановлюючи свій вплив над гірськими народами, насамперед спиралася на місцевих феодалів. У цих умовах (за відсутності феодалів у чеченців) Москва стала насаджувати в Чечні владу сусідніх феодалів, насамперед кабардинських і дагестанських — Айдемірових, Чапалових, Турлових, Казбулатових, Черкаських та інших. Закріплюючи союз з ними, царська влада стала навіть виплачувати їм з казни 50 рублів на рік. Самі ці феодали наполегливо прагнули співпрацювати з московитською адміністрацією, розуміючи, що без її підтримки їм не втримати свою владу над чеченцями. Марк Блієв вважав, що з першої третини XVIII століття в Чечні створювалася «російська система управління» — «… управління з допомогою дагестанських і кабардинських феодалів», і до середини XVIII століття вона «…набувала форми стійкої доктрини»[13].
Проте, за даними генерала Григорія Орбеліані: «кабардинці поширили своє панування на інші кавказькі народи, але тільки чеченці воювали з ними вічно і не підкорялися їм»[14]. Наприкінці XVIII — початку XIX століть у тактичних інтересах російської влади було час від часу використовувати тезу про підвладність деяких гірських народностей Кабарді. Це дозволяло поширювати сферу впливу Російської імперії на суверенні або залежні від Туреччини території, які нібито були у васальній залежності від російської Кабарди. Повідомлення про те, що кабардинські «власники» з давніх-давен збирали данину з різних гірських народів, позбавлені підстави, і хоча якийсь період виплати податків мали місце, але пов'язано це було з часом, коли кабардинцям опікувалася Росія і постачала їм найсучасніше озброєння[15]. Іван Дельпоццо також зазначає, що кабардинці користувалися військовою силою і заступництвом Російської Держави: «… Осетинці, Балкарці, Карачаївці, Абазинці, Інгушівці та Карабулаки [тобто орстхойці] є люди вільні, і хоча вони з деяких часів і платили їм [кабардинським «власникам»] податки, але це єдино послідувало від вищезазначеного предмета сили зброї Російського та заступництва їм, Кабардинцям, даного, і тоді ще Російський уряд у відсутності досконалої інформації про стан і вільність тих народів.»[16] Відомо, що Кабарда була під російським заступництвом з XVI століття.
Про відношення кумицьких князів і чеченців генерал Єрмолов зазначає таке: «землі кумицьких андріївських, аксаївських та костеківських князів були «в більшості» населені чеченцями. Кумицькі князі «цілком були в їх залежності, і на власній землі своїй не інакше могли жити з деякою безпекою, як зробивши з ними зв'язки, або входячи в спорідненість. Жоден із князів кумикських не наважувався виїжджати, не будучи супроводжуваним чеченцем»[17].
Таким чином, на кращих кумицьких землях, біля підніжжя лісистих Качкаликівських гір, утворилося широке чеченське населення, яке, на відміну від інших чеченських племен, стало називатися качкаликівським.
До XI століття вайнахи були політеїстами, поклонялися місцевим божествам. Серед них були поширені магія, знахарство, шанування священних гір, гаїв, дерев та ін. У XI-XII століття з Грузії та Візантії тут поширилося православ'я. Грузинські царі скеровували сюди проповідників, священників, священні книги, допомагали створювати християнські храми. До XIII століття християнство стало основною релігією вайнахів, а вайнахські угруповання виступали союзниками Грузинського царства[10]. Однак у зв'язку з падінням Візантії та ослабленням впливу Грузії християнство серед вайнахів занепало; одночасно відроджувалися старі політеїстичні вірування, й у XV—XVII століттях для вайнахів характерно змішання християнських і дохристиянських обрядів і вірувань[2].
У XIII-XV століття, в пору навали монголів та експансії Тимура, на рівнинній частині Чечні та Інгушетії й, зокрема, в окремих вайнахських суспільствах, таких як країна Сімсім, через Золоту Орду та Дагестан (від сусідів-кумиків) почав проникати іслам суннітського штибу. Жителі Східної та передгірної Чечні, а також передгірської Інгушетії були мусульманами вже у XVI столітті, але більшість населення гірської Чечні та Інгушетії прийняла іслам лише у XVII—XVIII століттях. Попри поширення ісламу в рівнинній та передгірній частині Чечні та Інгушетії, в горах ще живучи були язичницькі та християнські культи та обряди, які співіснували тут із новими, мусульманськими традиціями та обрядами.
Всупереч поширенню серед чеченців деяких загальних знань з ісламської догматики, а також мусульманських імен, позиції ісламу у головній сфері — сфері правових відносин — аж до кінця XVIII століття залишалися слабкими. Мусульманське право (шаріат) мало дуже вузьку сферу застосування; все суспільне життя чеченців, як і в доісламські часи, регулювалося переважно нормами звичайного права — адата, зберігачами та носіями якого були родові старійшини[9].
Твердження ісламу як панівної релігії чеченців відбувається з 1785 року, коли під мусульманськими гаслами починається визвольна боротьба проти російської колоніальної політики під проводом шейха Мансура спочатку в Чечні, а потім і на всьому Північному Кавказі. Заради найшвидшого прийняття горцями мусульманської релігії шейх Мансур, чеченець за походженням і уродженець села Алди, на чолі загону з наближеними, роз'їжджає гірськими селами Чечні та закликає тутешніх жителів до мусульманської віри[8].
XVIII століття
Протягом XVII — початку XVIII століть Кавказ стає об'єктом устремлінь та суперництва шахського Ірану та Османської імперії, з одного боку, та Росії, з іншого. У середині XVII століття сефевідський Іран, поділивши з Османською імперією сфери впливу в Закавказзі, спробував за допомогою ширванських та дагестанських союзників витіснити Росію із Західного Прикаспію та затвердити свою політичну гегемонію на Північному Кавказі від Дербента аж до річки Сун. Туреччина у причорноморській (західній) частині Північного Кавказу діяла через свого васала — Кримське ханство. У XVII столітті між Кримським ханством та чеченцями сталося побоїще, яке закінчилося розгромом 80-тисячних полчищ кримських татар[18][19]. Виношуючи одночасно плани захоплення Північно-Східного Кавказу, Туреччина посилено засилала сюди своїх емісарів, головне завдання яких було залучення убік Туреччини феодальних верхів Дагестану, Кабарди, Чечні, Інгушетії, Азербайджану. Анексіоністські наміри Туреччини особливо посилилися після підписання невигідного для Росії Прутського миру (1711), за умовами якого Росія була змушена повернути Туреччини Азов і більше не тримати свого флоту на Азовському морі[8].
Початок XVIII століття відкриває нову сторінку в історії терського козацтва: втративши колишню «вольность», воно увійшло до складу збройних сил Росії, перетворилося на військово-служивий стан, на який було покладено захист південного кордону Росії на Кавказі. У місті Терки постійно проживали царські воєводи, тут був зосереджений великий військовий гарнізон, зберігалися військові та продовольчі запаси. Сюди приїжджали посли із Закавказзя, князі та мурзи Північного Кавказу. Однак зловживання царських воєвод, що перебували в Терському місті, призвели в 1708 році до повстання чеченців під проводом Мурата Кучукова. Воно було придушене російськими військами.
Петро I вважав, що Північний Кавказ зіграє велику роль посиленні військової могутності Росії та розвитку торгівлі на Близькому Сході. Економічні, політичні та культурні зв'язки народів Північного Кавказу з Росією почали розширюватися після того, як Петро побував тут під час Перського походу в 1722 році та встановив особисті контакти з багатьма місцевими володарями й князями. 1722 року за 20 км від гирла річки Сулак російською владою було закладено нову фортецю — Святого Хреста, що стала новим економічним та адміністративним центром на Північному Кавказі та в Прикаспії. 1735 року вона була скасована, і в тому ж році було засновано місто Кизляр[8].
На початку XVIII століття в російських джерелах за чеченцями закріплюється ця назва — на ім'я села Чечен-Аул, що утворився, ймовірно, в результаті переселення частини чеченців з гір на «площину», на річку Аргун[8]. Перші походи, вписуючись у загальну стратегію активного просування Російської держави на Кавказ, не переслідували, однак, мети приєднання Чечні до Росії: йшлося лише про підтримку «спокою» на Тереку, що став на той час природним південним рубежем імперії. Головним приводом для військових походів служили постійні набіги чеченців на козацькі «містечка» на Тереку. До цього періоду в очах імперської влади чеченці здобули репутацію небезпечних розбійників, сусідство з якими доставляло постійне занепокоєння державним рубежам[9].
З 1721 по 1783 рік каральні експедиції російських військ до Чечні стають систематичними — у покарання за набіги, а також за вихід із покори чеченським власникам — кабардинським і кумицьким князям, від яких номінально користувалися російським заступництвом. У походах, окрім регулярних військ, беруть участь козаки, а також дружини, сформовані з покірних народів — калмиків, кабардинців, ногайців. Експедиції супроводжуються спаленням так званих «буйних» аулів та приведенням їх мешканців в особі родових старійшин до присяги на підданство Росії. З найвпливовіших сімей беруться заручники — аманати, які утримуються в російських фортець. Жорстокість військ породжувала у місцевого населення ненависть і бажання помсти, так що через якийсь час ситуація повторювалася[9].
Значні виступи були відзначені у 1707-1708, 1722, 1732, 1757-1758, 1760, 1770-1774, 1783 роках.
У 1708 році чеченці, ногайці, кумики і російські козаки-втікачі взяли штурмом Терську фортецю, це повстання очолював башкир Мурат. Російські війська придушили це повстання, Мурата було взято пораненим у полон і страчено.
У 1732 році під Чечен-Аулом зібралися до 10 тисяч озброєних гірняків під проводом іншого чеченського князя, Айдеміра, ними було вбито чеченського князя Казбулата і розгромлено російський загін полковника Коха[20][21].
У 1757 році з Чечен-Аула почали розсилатися «обурливі листи», які закликають гірняків озброїтися задля боротьби з наступом росіян на гірські землі. Приводом до повстання стало також невдоволення рівнинних чеченців міжусобицями гірських князів. У відповідь на це 1758 року російський генерал Фрауендорф вирушив до Чечні з військами у числі 5—6 тис. осіб. 22 квітня російські сили після короткого штурму зайняли ущелину Ханкала, але потім, не досягнувши практично жодного успіху, Фрауендорф був змушений повернутися до Кізляра, відкрито визнавши, що повсталі «у підкорення не прийшли»[22].
Починаючи з другої половини XVIII століття Російська імперія робить нові кроки для зміцнення своїх позицій на Північному Кавказі та підкорення північнокавказьких народів. Початок було покладено насильницьким переселенням волзьких та донських козаків на річки Кубань та Терек. Російське командування будувало козацькі станиці та поселення на рівнинних землях, а в передгір'ях споруджувало військові фортеці. З заснуванням фортеці Моздок (1763) російське командування розпочало створення лівого флангу Кавказької укріпленої лінії, стали закладатися нові фортеці: Катериноградська (на річці Малці), Павловська (на річці Курі), Мар'їнська (на річці Золці), Георгіївська (на річці Підкумці) та Олександрівська (на річці Томузлівці). 1769 року за указом Катерини II на Терек були переведені волзькі козаки, що розселилися між фортецею Моздок та гребенськими містечками, у станицях Галюгаївській, Наурській, Іщорській, Мекенській та Калинівській. Таким чином Терська лінія була значно посилена.
У 80-ті роки XVIII століття в Чечні на тлі взаємної ворожості та релігійного відчуження виник «шаріатський рух», який швидко набув антиросійського та антиколоніального забарвлення, вперше продемонструвавши на Кавказі ефективність гасла газавату — війни за віру.
У 1785 році пастух Ушурма з чеченського селища Алди проголосив себе імамом і прийняв ім'я Мансур[23], проповідуючи серед одноплемінників повернення до «чистого», «істинного», аскетичного ісламу, викорінення ворожих ісламу гірськихзвичаїв, пекла, а також оголошення газавату («богоугодної війни») проти тих, хто дотримується адати, потім — проти «невірних» (іновірців-гірняків) і, нарешті, проти росіян. За короткий час Мансур досяг широкого визнання в народі як імама, шейха і навіть пророка, придбав безліч прихильників не тільки в Чечні, а й у суміжних Інгушетії, Кабарді, Кумикії, Нагірному Дагестані. У самій Чечні різко зросла кількість мечетей, кількість мулл і шаріатських суддів (кадіїв)[9]. Російська влада, намагаючись придушити поширений релігійно-політичний виступ у зародку, направили в Алди проти Ушурми невеликий загін під командуванням полковника Пієрі. Похід закінчився невдачею: 6 липня1785 року, натрапивши в лісі на чеченську засідку, загін був повністю знищений; загинув і сам Пієрі[23]. Наступна каральна експедиція, в ході якої селище Алди було спалено, сколихнула всю Чечню[9]: прибічники шейха Мансура здійснили низку наступальних дій проти укріплень та станиць Кавказької лінії. В результаті гарнізони, які займали укріплення від Моздока до Владикавказу, виявилися нездатними захистити дорогу до Грузії від нападів та пограбувань з боку чеченців. Внаслідок цього в 1786 році тільки що зведені укріплення (Потьомкіна, Григорипіль, Владикавказ) були залишені, і гарнізони їх були виведені на лінію[23]. Почавшись у Чечні, повстання до 1787 року набуло особливо сильного розмаху серед адигів Північно-Західного Кавказу, за Кубанню. Туреччина, яка цього року вступила у війну з Росією, офіційно привласнила Мансуру титул імама і прагнула, діючи під прапором захисту ісламу, координувати свої військові зусилля з гірськими повстанцями[9]. Боротьба з прибічниками шейха Мансура й османськими військами, які прийшли до них на допомогу, зажадала великих зусиль і коштувала Росії багатьох жертв. Декілька вдалих походів, а головне — перемога 30 вересня1790 року генерала Германа над турецько-гірським загоном турецького паши Батал-бея на березі Кубані зламали сили шейха Мансура, і він з останніми загонами сховався в фортеці Анапа. 22 червня1791 року, під час штурму та взяття російськими військами Анапи, шейх Мансур був поранений, захоплений у полон і помер на засланні в Соловецькому монастирі[23]. У самій Чечні встановилося відносне затишшя, що переривається періодичними каральними експедиціями[9].
Господарське життя чеченців у XVIII — на початку XIX століть
Аргунська ущелина. Малюнок Василенко XIX століття.Поселення Терта Малхіста (1913)
З найдавніших часів одним з основних занять чеченців та інгушів, як і сусідніх північнокавказьких народів, було землеробство. Обробка землі за умов гір вимагала великої праці. Щоб підготувати ділянку під ріллю, треба було звільнити її від чагарнику, лісу та каміння, розрівняти, удобрити, провести канави для зрошення. Для гірських районів Чечні та Інгушетії характерним було ведення терасного землеробства. Чеченці та інгуші, що жили на рівнині та в горах, здебільшого займалися екстенсивним землеробством, змінюючи орні земельні ділянки в міру їх виснаження. Крім того, як і на всьому Північному Кавказі, у гірських районах Чечні та Інгушетії на скелястих ділянках створювалися штучні поля шляхом перенесення сюди ґрунту з інших земельних ділянок[8].
Зрошення широко застосовувалося у горах, а й у рівнині. У горах, як правило, тераси зрошувалися за допомогою ариків, що підводяться до них. У рівнинній частині Чечні та Інгушетії горяни проводили від річок канали, якими під час посухи пускали воду на засіяні ділянки землі[8].
Для рівнинної Чечні та Інгушетії XVIII століття стало переломним періодом у розвитку землеробства, яке стає основною та провідною галуззю. На той час заселення вайнахами родючих рівнинних земель переважно завершилося, у результаті змінився і характер господарювання. Оселившись на «площині», чеченці та інгуші стали все впевненіше втягуватися в торговельно-економічні зв'язки з Росією та сусідніми північнокавказькими народами. У цих умовах основною галуззю господарства більшості населення стає землеробство. Рівнинна Чечня наприкінці XVIII — початку XIX століття стає постачальником хліба не тільки для гірських товариств Північно-Східного Кавказу, але і вивозить його за кордон. Хліборобство поширювалося все далі на північ і розширювалося вільними землями за лівим берегом річки Терек і в його пониззі. Про розвиток зернового господарства у чеченських та інгушських селах говорить, зокрема, наявність численних водяних та ручних млинів. Російські фортеці та військові форпости, що склали Кавказьку укріплену лінію, стали місцем збуту сільськогосподарських продуктів, різних виробів місцевого виробництва, що також створювало сприятливі умови для розширення посівних площ та збільшення асортименту та кількості культур, що вирощуються. Між гірськими та рівнинними жителями відбувається точніший поділ праці. Так, вайнахи, що в горах, одержуючи хліб від рівнинних жителів, могли займатися переважно скотарством[8].
XIX століття. Чечня у складі Російської імперії
Кавказька війна (1817 - 1864)
Чеченці - артилеристи в період Кавказької війни. У центрі - наїб Талхіг Шалінський.
На межі XVIII - XIX століть між російськими властями і тайпами рівнинної Чечні встановлюються договірно - піддані відносини. Тайпи гірської Чечні продовжували зберігати самостійність і здійснювали набіги на фортеці Кавказької лінії.
На початку ХІХ століття Російська імперія анексувала грузинські царства та азербайджанські ханства. Гірська Чечня, нагірний Дагестан та Черкесія опинились посеред контрольованих Росією земель, хоча ще довгі роки лишались самостійними. У 1807 році стався бій загону генерала Булгакова із гірськими чеченцями в Ханкалинській ущелині.
У 1816 році російським намісником Кавказу став генералОлексій Єрмолов, що одразу ж взявся за завоювання країн Північного Кавказу. Росіяни намагались нав'язати гірським народам свої звичаї, які горці вважали неприйнятними[24].
У 1817 році росіяни стали закладати нові фортеці в долині річки Сунжа - Преградний Стан, Грозная, Внєзапная, Бурная. Так було закладено Сунженську лінію. З цієї лінії почалась блокада гірської Чечні та Дагестана[25]. У відповідь дагестанські феодали та гірські тайпи Чечні розпочали повстання, яке вилилось у майже п'ятидесятилітню Кавказьку війну[25]. Чеченці й народи нагірного Дагестану намагались зруйнувати укріплення Сунженської лінії. У відповідь російські війська під командуванням генерала Єрмолова розпочали терор непокірного населення: вони спалювали "немирні аули", вбивали в них всіх чоловіків, починаючи від підлітків і закінчуючи старими, випалювали поля та пасовиська, забирали худобу, труїли або загиджували джерела з яких пили горці[26].
Намісник Кавказу генерал Олексій Петрович Єрмолов
Вождем повсталих чеченців став колишній поручник російської армії Бейбулат Таймієв[27]. З повстанням Таймієва у Чечні розповсюджується ісламське релігійно - містичне вчення мюридизм[28].
1840 - 1847 роки були названі "блискучою епохою Шаміля": під керівництвом імама дагестанці й чеченці завоювали величезну територію, приєднавши до імамату Аварське та Казикумухське ханства, велику частину Шамхальства Тарковського[31].
Даргінський похід (Сухарна експедиція). Малюнок Ф. А. Рубо. 1895.
У червні 1845 року російські війська під командуванням князя Воронцова здійснили невдалий Дарґінський похід. Їм вдалось захопити й спалити аул Дарго, але потому вони потрапили в оточення. Лише загін генерала Фейтага, що надійшов через три дні врятував учасників походу від загибелі і полону. В Дарґінському поході загинуло 3 генерали, 186 офіцерів і понад 4 тисячі нижніх чинів[32].
Новою столицею Північно - Кавказького імамату став аул Ведено[26].
Проте битва під Дарґо була останньою великою перемогою горців і після 1847 року починається занепад військ імама. На початку 1850 - х років новий намісник Кавказу князь Барятинський розпочинає підкорення областей Великої і Малої Чечні[33].
Під час Кримської війни у 1854 році чеченці під командуванням сина імама Казі - Магомеда здійснили похід на Грузію, захопивши декілька сіл та Цинандалі[34]. Проте головної мети - з'єднатись із турецькими військами в Закавказзі вони не досягли. Після укладення Паризького миру горці залишились без зовнішньої підтримки.
Чеченські діти. Малюнок художника Т. Горшельта. 1858 р.
При підтримці загонів набраних з місцевих народів - чеченців, осетинів, інгушів, джаро - лезгінів, князь Барятинський у 1857 - 1858 роках почав наступ в Чечні з кількох напрямків. Була взята Аргунська ущелина, котра вважалась неприступною.
Наїб Байсангур Бенойський
Далі загін генерала Євдокімова увійшов до Ічкерії, взявши укріплення Шатой. 1 квітня1859 року було взято Ведено. Невдовзі потому Дагестанський загін захопив Аух. Чечню було підкорено[35]. 25 серпня1859 року, після тривалих боїв за фортецю Гуніб, імам Шаміль капітулював[36]. Один з наїбів імама Байсангур Бенойський із залишками військ мюридів півтора роки вів партизанську боротьбу в Аргунській ущелині. Після загибелі Байсангура боротьба чеченців була завершена[37].
Чечня у складі Російської імперії (1860 - 1917)
В оголошенній 26 серпня1859 року князем Олександром Барятинським "Прокламації до чеченського народу" чеченцям давалась свобода віросповідання, свобода від рекрутського обов'язку, землі якими володіли чеченці до 1839 року, окрім тих на яких було збудовано фортеці, свобода ремесел і торгівлі[38].
Через нестачу земель протягом 1860 - 1870 - х років у Чечні неодноразово спалахували повстання.
Взимку 1864 року 300 мюрідів, серед яких були також жінки та діти зібрались під Шалінським укріпленням, вимагаючи звільнити арештованого російськими властями шейхаКунта - Хаджі. У відповідь царські війська на чолі з генерал - майором А. Тумановим відкрили по демонстрантам, що були озброєні лише кинджалами, вогонь, внаслідок чого загинуло 158 чоловіків та 8 жінок[41].
Також антиколоніальна боротьба у Чечні та інших районах Північного Кавказу знайшла виявлення у діяльності партизанів абреків, що діяли поодинці або в складі невеликих загонів. Абреки нападали на загони поліції, військових, грабували банки, пошту та інші державні установи[43]. Найвидатнішим абреком Чечні (і всього Кавказу) був Зелімхан Гушмазукаєв з аулу Харачой, що боровся проти російських царських властей у 1901 - 1913 роках[44].
У 1860 - 1870 - х роках в Чечні виникають перші світські школи для дітей. У 1896 році було створено Грозненське міське училище[45].
Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть загострилось земельне питання в Терській області. Терські козаки здавали в оренду чеченським селянам степові та передгірські угіддя для посівів та випасу худоби, але не продавали їх у постійне володіння[48].
Чечня у період революції 1917 року та Громадянської війни 1917 - 1922 років
Після Лютневої революції та падіння монархії 17 березня1917 року в Грозному було створено Громадянський Комітет, що підкорявся Тимчасовому уряду. 18 березня представники соціалістичних партій в місті створили Грозненську раду робітничих, селянських і козацьких депутатів. Представники чеченців 27 березня зібрали Чеченський національний з'їзд, котрий утворив Чеченську національну раду[51].
Падіння монархії загострило напружені від часів Кавказької війни відносини між терськими козаками і чеченцями. Одним із головних причин стало земельне питання: у гірських народів або майже не лишилось сільськогосподарських земель, або це були зовсім невеличкі ділянки тоді як козацькі сім'ї в станицях володіли величезними угіддями. Через це між козаками і горцями почались збройні сутички. Насильство, грабунки, взяття заручників, підпали, вбивства стали повсякденною нормою[52].
Влітку 1917 року загони чеченців почали грабувати поїзди на ділянці Грозний - Хасав'юрт[51]. У вересні, після того як регулярні війська покинули Грозний, чеченці стали нападати на нафтопереробні промисли[51].
Восени 1917 між терськими козаками і частинами розквартированого в Грозному Чеченського кінного полку почались збройні сутички, котрі переросли в погром чеченців. Чеченське населення покинуло місто, котре перетворилось на обложену фортецю: по околицях були споруджені загорожі з колючого дроту по яких було проведено електричний струм[52].
У відповідь чеченці підпалили нафтові вишки, які горіли до весни 1919 року, коли до міста увійшли денікінці. Протягом цього часу було спалено нафти вартістю в чверть бюджету Російської імперії[52].
8 листопада 1917 року в Грозному було вперше встановлено радянську владу[51].
Абдул - Меджид Чермоєв
Центральний комітет Союзу об'єднаних горців Дагестану і Північного Кавказу в листопаді проголосив утворення Горської республіки, що охоплювала Дагестан та гірські райони Терської області. Головою уряду став чеченський землевласник і власник нафтових промислів Абдул-Меджид Чермоєв.
6 грудня Чеченська рада на чолі з А. Чермоєвим відправила ультиматум Грозненській раді робітничих депутатів з вимогою роззброїти загони Червоної гвардії [51].
7 грудня частини "Дикої" дивізії захопили Грозний.
2 лютого1918 року скликаний у Моздоку І Терський народний з'їзд утворив Терську народну раду на чолі з Ю. Пашковським, котра за пропозицією С. Кірова почала переговори з чеченцями та інгушами.
22 - 29 травня 1918 року в Грозному пройшов ІІІ з'їзд народів Терека.
8 серпня 1918 року на півночі Чечні спалахнуло антирадянське повстання теркських козаків на чолі з Г. Бічераховим. 11 серпня повсталі взяли Грозний в облогу.
Більшовики згуртували в місті 3 000 вояків з міського пролетаріату, горян - мешканців сусідніх аулів та козацької бідноти. Командував міським гарнізоном М. Ф. Гикало[53].
Частини сформовані з червоних козаків під командуванням Дьякова почали завдавати ударів по тилах повстанців[1][53].
В березні у Грозному білі утворили Терський Великий Козацький Круг. На з'їзді чеченських прихильників Денікіна було обрано Верховного правителя Чечні. Ним став Ерісхан Алієв.
На початку березня 1919 білі стали вимагати від чеченців видати усіх червоноармійців, які переховувались в чеченських аулах. Отримавши відмову, денікінці атакували село Гойти. Відбулась Гойтинська битва, що завершилась перемогою чеченців.
У вересні 1919 року частини Добровольчої армії атакували союзника емірату Чеченську Червону армію. В бою під селом Воздвиженське загинув командувач ЧЧА Асланбек Шеріпов.
7 жовтня червоні чеченці ("Армія Свободи") взяли Грозний, проте війська генерала Ерделі вибили повстанців[51].
В березні 1920 року війська 11-ї Червоної армії розпочали Грозненську операцію, яка тривала з 12 по 24 березня 1920 року. 17 березня червоні захопили Грозний[51].
30 березня 1920 р. помер Узун - Хаджі. Після його смерті емірський уряд розпався[56].
Навесні 1920 року в Чечні було остаточно встановлено радянську владу. Її встановленню сприяв рух очолюваний шейхом Алі Мітаєвим, що поєднував комуністичні ідеї та іслам[51].
У серпні 1920 року Радянський військовий комісар Чечні констатував: "Проблисків класової свідомості серед чеченського народу не спостерігається"[51].
У вересні 1920 року в горах Дагестану і Чечні спалахнуло перше антирадянське повстання, яке очолили Нажмудін Гоцинський та онук імама ШаміляСаїд-бей. Протягом кількох тижнів повстанці контролювали гірські райони. Проте у травні 1921 року регулярні війська відбили контрольовану повсталими територію і Нажмудін Гоцинський із загоном відступив у гори, а Саїд-бей емігрував до Туреччини.
В березні 1922 року штаб Північно-Кавказького військового округу прийняв рішення про роззброєння Чечні. В аулах Махкети, Гойти і Катар-Юрт проведено військову операцію з роззброєння населення і арешти учасників антирадянського повстання. Аули Гойти і Катар - Юрт були піддані бомбардуванням з повітря[51].
В грудні 1923 частини 9 - го стрілецького корпусу провели роззброєння населення аулів Гельдиген, Чечень, Белгатой, Цацин - ЮртЦентарой, Ішхой. Було арештовано 68 чоловік "за причетність до бандитизму" і вилучено 2889 гвинтівок, 7509 гвинтівочних патронів, 384 револьвери і 410 револьверних патронів [51].
У 1924 році за обвинуваченням у "підготовці контрреволюційного заколоту" було арештовано чеченського комуністичного діяча Алі Мітаєва.
Намагання властей нав'язати своїх кандидатів на виборах до місцевих рад спричинило нове повстання в Чечні та Інгушетії. В багатьох місцевостях населення бойкотувало вибори, а подекуди розгромило виборчі дільниці з використанням вогнепальної зброї. На придушення заворушень було кинуто дивізію ДПУ[57].
В інформаційному огляді штабу 9-го стрілецького корпусу за червень - вересень 1924 року відзначалося: " Чечня являється букетом бандитизму. Кількість ватажків та непостійних бандитських шаєк, що здійснюють грабежі, головним чином, поблизу Чеченської області не піддається обліку"[57].
У серпні 1925 року проти повстанців в Чечні та Інгушетії було розпочато спеціальну військову операцію під керівництвом командувача Північно - Кавказьким військовим округом І. П.Уборевича. Бунтівні аули оточувались військами, піддавались артилерійському обстрілу або повітряним бомбардуванням і брались штурмом, авіаескадрилья бомбардувала розташування повстанців у гірських районах. В полон були захоплені Н. Гоцинський та низка інших ватажків повстання, котрих в подальшому було розстріляно. Багатьох повстанців було відправлено на Соловки, або інші табори Крайньої Півночі. Також у 1925 році було розстріляно раніше арештованого А. Мітаєва, репресовано весь Центральний виконавчий комітет автономної області, а Т. Ельдарханов був знятий з посади голови Чечні. До 1989 року на керівництво чеченською і чечено - інгушською парторганізаціями не ставили вайнахів[58]. На кілька років ситуація в Чечні була стабілізована.
На початку 1929 року до складу Чеченської автономної області було приєднано місто Грозний, що рахувалось окремою адміністративно - територіальною одиницею і Сунженський козацький округ. Урядові кола СРСР мотивували цей крок тим, щоб парторганізація Грозного підвищила рівень партійності серед чеченців і терських козаків[58].
У 1929 році, з початком суцільної колективізації, у Чечні, як і багатьох інших районах Радянського Союзу, спалахнуло масове антиколгоспне повстання ватажком якого став Шита Істамулов. Повстанці убивали колгоспних активістів, забирали колективізовані врожай та худобу. Найбільші хвилювання охопили Галанчозький район. Також повстання підняли чеченці області Аух у Дагестані. Повсталі захопили місто Хасав'юрт. В другій половині 1929 року війська НКВС та Червона в Армія розпочали каральну операцію внаслідок якої було вбито і поранено 60 повстанців, заарештовано 450 осіб. Урядові сили втратили 41 особу вбитими і пораненими [51]. У 1931році радянська сторона запросила Ш. Істамулова на переговори, під час яких він був убитий. Повсталих очолив його брат Хасан[58]. У 1932 - 1933 роках повстання проти колгоспів спалахнуло з новою силою і до нього приєдналась низка станиць терських козаків. У відповідь радянські силові органи депортували чеченців і козаків цілими аулами та станицями.
Антиколгоспні виступи чеченських селян і козаків тривали до 1935 року[58].
У 1932 - 1933 роках чеченські селяни прихистили тисячі біженців з охопленої ГолодоморомУкраїни[59]. Серед українських дітей - сиріт яких всиновили чеченські родини імовірно був батько поета і музиканта Імама Алімсултанова[60].
15 січня1934 року Чеченська та Інгуська автономні області були об'єднані в Чечено - Інгуську АО зі столицею в Грозному. В зв'язку зі згортанням коренізації неросійських народів, у органах влади Чечено - Інгушетії домінували росіяни.
Чечено-Інгуська АРСР
5 грудня1936 року Чечено - Інгушетію було перетворено на Автономну Радянську Соціалістичну республіку. У серпні 1937 року в ході "генеральної операції з виявлення контрреволюційних елементів" було заарештовано 10 тисяч осіб, майже вся радянська національна інтелігенція. Були розстріляні всі партійні керівники та керівники органів влади від верху до місцевого рівня. Невдоволення репресіями призвело до нових виступів проти радянської влади[58].
У січні 1940 року в Чечні розпочалося збройне антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова. Реальна чисельність загону Ісраїлова, включаючи впроваджених до її складу агентів НКВС, ніколи не перевищувала 14 осіб[61]. В лютому 1940 в аулі Галанчож в гірській Чечні повстанці сформували Тимчасовий народно - революційний уряд Чечено - Інгушетії який очолював Ісраїлов[51].
Наприкінці 1940 року військам НКВС вдалось повернути контроль над більшістю бунтівних районів у Кавказьких горах[58].
Німецько-радянська війна (1941 - 1945)
Після нападу Німеччини на СРСР повстання у Чечні спалахнуло з новою силою. В липні в республіці діяло 20 озброєних угруповань чисельністю 84 особи, які вбили 12 представників влади та комуністичних активістів[51].
У 1942 році радянська авіація двічі завдала ударів по гірських районах Чечні. Особливо постраждали аули Шатой, Ітум - Кале і Галанчож[51]. Авіаудари спричинили численні жертви серед цивільного населення[58].
Як наслідок в березні 1942 року з 14 576 мобілізованих на фронт чеченців та інгушів 13 560 (93 %) дезертирували або ухилились від мобілізації, втікши в гори до повстанців[51].
Також у відповідь на бомбардування цивільного населення підняв повстання в Шатойському та Ітум-Калінському районах колишній голова Ліспромради республіки, молодший брат червоного чеченського командарма Асланбека ШеріповаМайрбек Шеріпов. У відозві розповсюдженій Ісраїловим та Шеріповим до населення Чечено - Інгушетії закликалось надати підтримку наступаючим німецьким військам, як гарантам незалежності народів Північного Кавказу[58].
Влітку 1942 року німецьке командування розпочало наступальну операцію "Едельвейс", головною ціллю якої було захоплення нафтових районів Кавказу - Грозненского і Бакинського[62].
Наприкінці серпня 1942 року війська вермахту (група армій «А») вийшли на рубіж Прохладний, Моздок, Іщерська, маючи намір прорвати радянську оборону і розвинути наступ по Алханчуртській долині у бік Грозного, Махачкали та Баку. Німці мали перевагу в артилерії ушестеро, у танках — учетверо[63]. Восени 1942 року німці окупували частину території республіки[6].
Протягом 1942 - 1943 німецьке командування засилало в Чечено - Інгуську республіку десантно - диверсійні групи, які надавали матеріальну підтримку чечено - інгушським повстанцям[51][64]
Після поразки німців під Сталінградом, у 1943 році повстанський рух пішов на спад, чому сприяла також мобілізація чоловіків на фронт[58].
За даними НКВС та НКДБ СРСР, станом на 1 листопада 1943 року нараховувалось 35 повстанських груп загальною чисельністю 245 осіб і 43 абреки - одинаки. Понад 4000 чоловік припинили активну діяльність, але зброю сховали, в очікуванні нового наступу німців на Кавказ[51].
Чеченці та інгуші що ухилилися від депортації перейшли на нелегальне становище, пішли в гори і поповнили повстанські загони. Станом на 1 січня1945 р. в Грозненській області діяло понад 80 підпільних груп[66]. Навіть після загибелі 22 грудня1944 року Х. Ісраїлова, повстанці продовжували вести партизанську війну до середини 1950 - х років . Абреки - одинаки робили напади на представників радянської влади навіть у 1960 - ті[58].
Однак, чеченці та інгуші що повернулись опинились в дискримінованому становищі. Їм забороняли селитись у великих містах, не брали на роботу на заводи. Вайнахи могли працювати лише на зведенні об'єктів сільського господарства та на вахтових роботах з добування нафти й газу на Крайній Півночі[69].
У 1969 році з'явився національний ансамбль Башлам.
У 1989 році першим секретарем Чечено - Інгушського республіканського комітету КПРС був обраний Доку Завгаєв, він же очолив президію Верховної Ради республіки.
27 листопада1990 року сесія Верховної Ради Чечено-Інгушетії прийняла декларацію про державний суверенітет республіки[69]. Після декларації про державний суверенітет, Чечено-Інгушська АРСР була трансформована в союзну республіку у складі СРСР ставши шістнадцятою союзною республікою в його складі. Це здійснювалось з огляду на прийнятий Верховною Радою СРСР9 квітня1990 року закон «Про порядок розв'язання питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР», в третій статті якого були такі слова: «В союзній республіці, що має у своєму складі автономні республіки, автономні області та автономні округи, референдум проводиться окремо по кожній автономії. За народами автономних республік і автономних утворень зберігається право на самостійне вирішення питання про перебування в Союзі РСР чи в союзній республіці, що виходить, а також на постановку питання про свій державно-правовий статус»[70].
Під час спроби державного перевороту в Москві19-21 серпня 1991 року керівництво Чечено-Інгушетії та республіканський комітет КПРС підтримали ДКНС. Конгрес виступив проти заколоту і став вимагати відставки уряду і парламенту, а також виходу з РРФСР і СРСР. В Грозному зібрався багатоденний мітинг.
4 вересня 1991 р. голова Конгресу Дудаєв оголосив про повалення Верховної Ради. 6 вересня мітингувальники захопили будинок Верховної Ради, телецентр та Будинок чеченського радіо. Голова Верховної Ради Доку Завгаєв подав у відставку. В подальшому 6 вересня було оголошене днем незалежності Чечні[69].
7 вересня 1991 р. було створено Тимчасову Вищу Раду Чечено-Інгушетії, яку 8 жовтня визнала Верховна Рада РРФСР, але ЗКЧН оголосив про її відсторонення і проведення 27 жовтня виборів президента і парламенту Чечні. Противники Дудаєва і прихильники збереження Чечено-Інгушетії виступили за перенесення парламентських виборів на 27 листопада[69].
27 жовтня 1991 р. в Чечні відбулись парламентські та президентські вибори у яких взяли участь 72 % виборців. З результатом 90,1% на виборах переміг Джохар Дудаєв. Противники Дудаєва результатів не визнали[69][72]. Також Чеченську республіку і її керівництво не визнала жодна дипломатична сторона поза її межами.
Чечня у перші роки правління Джохара Дудаєва (1991—1992). Розпад Чечено-Інгушетії
1 листопада1991 р. Джохар Дудаєв видав указ про «Оголошення суверенітету Чеченської республіки»[69], а після розпаду СРСР оголосив про вихід з Російської Федерації. 10 листопада 1991 було створено Раду оборони Чечні на чолі з президентом. Згідно прийнятого 24 грудня 1991 року парламентом Чечні закону в республіці була введена загальна військова повинність для чоловіків. Протягом 1991-1994 років було проведено 6 призивів чоловіків від 19 до 26 років[73].
2 листопада 1991 р. з'їзд народних депутатів РРФСР визнав незаконними вибори в Чечні[74]. 7 листопада 1991 р. президент РРФСР Єльцин підписав указ про введення надзвичайного стану в Чечено-Інгушетії[75]. 11 листопада 1991 року сесія Верховної Ради РРФСР відмовилась затвердити указ президента про введення надзвичайного стану в Чечено-Інгушетії[76]. Опозиційні партії підтримали президента Дудаєва та його уряду. Тимчасова Вища Рада Чечено-Інгушетії припинила функціонування.
2 березня1992 парламент Чечні прийняв конституцію республіки, згідно якої Чечня проголошувалась «суверенною демократичною правовою державою, створеною внаслідок волевиявлення чеченського народу[58]».
Найрадикальніші опозиційні до Дудаєва сили створили Комітет з відновлення конституційного ладу в Чечено — Інгуській республіці. Вранці 21 березня 1992 р. 150 опозиціонерів захопили радіо та телецентр і закликали до повалення уряду і президента Чечні. До вечора того ж дня частини чеченської гвардії відбили захоплені будівлі і придушили заколот. Заколотники сховались у Надтеречному районі, керівництво якого з осені 1991 не визнавало адміністрації Дудаєва і не підкорялось владі Чечні[58].
У 1992 році Дудаєв підписав указ про націоналізацію майна російських військ дислокованих у Чечні. По республіці прокотилась хвиля захоплень гарнізонів та військових частин. 7 червня 1992 р. російські війська залишили територію Чечні, залишивши більшу озброєння на території республіки[77].
У відповідь урядом Російської Федерації була встановлена транспортна і фінансова блокада Чечні, що призвело до колапсу чеченської економіки та швидкого зубожіння чеченського населення. Ці обставини призвели до сплеску організованої злочинності та виникненню внутрішньополітичної кризи в республіці. Якщо об'єднані в тайпи чеченці могли чинити організований опір криміналу, то нечеченське населення (в першу чергу росіяни) виявилось беззахисним перед розгулом криміналітету і стало покидати Чеченську республіку[78]. У 1992–1993 роках з Чечні виїхало 200 тисяч осіб, що склало 20 % населення[79].
Конституційна криза 1993 і втручання російських силовиків
Навесні 1993 року загострились протиріччя між президентом та опозицією. 15 квітня 1993 року на Театральній площі в Грозному зібрався опозиційний мітинг, що став вимагати відставки президента та уряду та проведення нових президентських і парламентських виборів.. У відповідь 17 квітня 1993 року президент Дудаєв оголосив про розпуск парламенту, конституційного суду та Міських Зборів Грозного. Були введені пряме президентське правління та комендантська година, призначені новий віце-президент Зелімхан Яндарбієв та прокурор[58].
2 травня 1993 р. парламент проголосував за проведення референдуму щодо довіри президенту 5 червня[58].
2 червня озброєні люди вдерлись до президентського палацу (колишня будівля республіканського комітету КПРС) і стали вбивати всіх хто був у кабінеті президента, але Джохара Дудаєва в цей час там не було[80].
У відповідь прихильники президента на чолі з Шамілем Басаєвим4 червня 1993 року захопили будівлі Міських Зборів, де засідав парламент та Конституційного Суду Чеченської Республіки. Озброєні прихильники президента увійшли до центрвиборчкому і знищили бюлетені референдуму.[58] Через загрозу силового придушення мітинг на Театральній площі саморозпустився. Так в Чечні було усунуто легальну опозицію до президента.
У кінці червня 1993 року Дудаєв видав указ про відновлення діяльності парламенту, але "без права законотворчої діяльності"[58].
Оговтавшись від політичної кризи в країні з кінця 1993 року, російські спецслужби починають нарощувати вплив на вище керівництво держави, та починають активно боротись за повернення Чечні під контроль Російської Федерації. Російськими спецслужбами розпочалася операція по розпалюванні внутрішньо-чеченського збройного конфлікту.
Громадянська війна в Чеченській республіці Ічкерія (1993 - 1994)
12-13 червня 1994 року в Грозному відбулись зіткнення між прихильниками президента і Руслана Лабазанова.
До опозиції долучився колишній голова Верховної Ради РосіїРуслан Хасбулатов, що створив у Толстому - Юрті "Миротворчу групу Руслана Хасбулатова". 29 серпня Гантаміров, Лабазанов, Автурханов і Хасбулатов домовились про "спільні дії проти режиму Дудаєва"[58]. Командиром опозиційних формувань став Біслан Гантаміров[58].
2 серпня1994 року голова Тимчасової Ради Умар Автурханов звернувся до президента Росії з проханням вважати Раду єдиним легітимним органом влади в республіці і надати їй підтримку. Однією з основних задач Тимчасова Рада ставила проведення виборів та формування нового уряду. Автурханов оголосив про повалення Дудаєва і прийняття на себе всієї повноти влади[80].
В свою чергу Дудаєв оголосив 11 серпня введення військового стану та мобілізацію[80].
В жовтні за вказівкою Єльцина,міністр оборони РФПавло Грачов створив групу по Чечні, що розробляла всі сценарії силового втручання аж до прямого введення військ та ведення бойових дій.
17 листопада, під час підготовки наступу на Грозний, до Моздоку прибула група офіцерів на чолі з М. П. Колесніковим. Безпосереднє керівництво бойовими діями було покладене на заступника командира 8-го Волгоградського армійського корпусу Г. М. Жукова[80].
Вранці 26 листопада 1994 року о 9-й годині антидудаєвські формування оточили Грозний і почали штурм міста. До 18-ї години частини опозиції взяли під контроль міністерство внутрішніх справ Чечні, департамент державної безпеки та телецентр. Проте потому більшість опозиційних формувань були розстріляні з гранатометів. З 40 танків, що брали участь у штурмі вціліло лише 18. В полон потрапив 21 танкіст з 4-ї гвардійської танкової кантемирівської дивізії. Міністр оборони РосіїГрачов відмовився від них, назвавши участь у штурмі російських військовослужбовців "маячнею"[80].
1-3 грудня 1994 року депутати Державної Думи від фракцій "Яблоко" та "Вибор Росії" приїхали до Грозного на перемовини з Дудаєвим. Було досягнуто домовленість про звільнення полонених. Двох із них депутати вивезли до Москви. Перебуваючи в Грозному, депутати були свідками бомбових ударів російської авіації по місту[80].
1 грудня1994 року російська авіація завдала удару по військових аеродромах, знищивши всі військові літаки[71].
11 грудня1994 року президент Російської ФедераціїБорис Єльцин підписав указ про введення військової операції в Чеченській республіці[71].За планом передбачалось до 13 грудня захопити Грозний, а до 19 грудня всю територію республіки. Проте російські війська зазнали втрат вже на підходах до Чечні.Так 12 грудня1994 р. по колоні 106 повітряно-десантної дивізії було завдано удар реактивної артилерії в результаті якого загинуло 6 і було поранено 13 військовиків[81]. У Назрані наступаюча колона 19 механічно-стрілецької дивізії була зупинена і розграбована місцевими жителями[81].
Тільки 31 грудня 1994 року російські війська почали штурм Грозного, після тижня авіаційних бомбардувань та ракетних і артилерійських обстрілів. В ніч на 1 січня1995 року російські бронетанкові колони були зупинені та блоковані в центрі міста. До 3 січня переважна більшість танків та бетеерів була знищена, а вцілілі солдати здалися в полон через нестачу боєприпасів[71].
Наступний штурм розпочався 7 січня1995 року і тривав до 6 березня. В ході боїв за Грозний загинуло 35 тисяч мирних жителів, з них 5 тисяч діти. Офіційні жертви серед російських військовослужбовців 2 тисячі, неофіційні від 5 до 10 тисяч[71]. Протягом березня- червня1995 р. російські війська захопили всі райони рівнинної Чечні, а в липні взяли останній райцентр Шатой. Під час бою за село Самашки навесні 1995 року бійцями Софрінської бригади МВС Росії та ОМОНу Московської областібуло вбито 100 людей з місцевих жителів. В Чечні було встановлено маріонетковий уряд на чолі з Доку Завгаєвим, який у грудні 1995 р. був обраний главою республіки. Чеченці перейшли до партизанської війни і здійснили вилазки до Будьоновська в червні 1995 р. та Кизляра в січні1996 р.
Чеченский боєць здійснює намаз на тлі розбитої газової труби під час битви за Грозний. 1 січня 1995 р.
В серпні 1996 р. чеченські бійці провели вдалий рейд на Грозний, заволодівши більшою частиною міста.
Після Будьоновського рейду в липні 1995 року між керівництвами Російської Федерації та Чеченської Республіки Ічкерія під егідою ОБСЄ розпочались переговори.
Під тиском громадськості непопулярна війна завершилася підписанням угоди в Хасав'юрті31 серпня1996 року, згідно якої російські війська мали бути виведені з республіки, а статус Чечні мав бути врегульований до 2001 року[71].
Згідно офіційних даних, у першій російсько-чеченській війні російська армія втратила вбитими та зниклими без вісти 5500 людей. За даними комітету солдатських матерів Росії число самих лише солдатів регулярних частин строкової служби налічує 14 тисяч людей. За чеченськими офіційними даними, втрати росіян склали до 80 000 убитими. Втрати чеченської армії складали від 3 до 4 тисяч людей. Цивільне населення Чечні втратило 120 тисяч убитими і 240 тисяч пораненими[71].
Після першої російсько-чеченської війни республіка опинилась у складних умовах. Міста і села лежали в руїнах, промисловість була знищена. Поза межами столиці влада перебувала в руках польових командирів та кримінальних угруповань. Викрадення людей, рабовласництво, розкрадання нафти з свердловин та нафтопроводів, теракти стали звичним явищем. Так, у 1997 - 1998 роках понад 60 злочинними угрупуваннями було викрадено 1094 людини, у 1999 - 270. В заручниках тривалий час утримувалось 500 осіб[82].
У 1995 році Джохар Дудаєв ввів у Ічкерії шаріатське правління. Були сформовані шаріатські суди, міністерство шаріатської державної безпеки та шаріатська гвардія. На території республіки посилився вплив ісламських фундаменталістів, зокрема вакхабізму. Виникли тренувальні табори в яких проходили бойову підготовку вихідці з мусульманських республік Російської Федерації незадоволені пануванням Москви в їхніх регіонах.
23 вересня1996 року виконувач обов'язків президента Яндарбієв видав указ про формування кабінету міністрів який очолив начальник Головного штабу Аслан Масхадов[58].
У листопаді 1996 року Державна Рада оборони ЧРІ та парламент призначили президентські та парламентські вибори на 27 січня 1997 року.
На початку січня 1997 року Аслан Масхадов пішов у відставку в зв'язку з виборами. Новий кабінет очолив Руслан Гєлаєв[58].
На виборах 27 січня перемогу здобув Масхадов, за якого проголосували 59,1% виборців, що брали участь у голосуванні. Друге місце посів Шаміль Басаєв із результатом 23,5%. Третє, четверте, п'яте відповідно - Зєлімхан Яндарбієв, Мовладі Удугов та Ахмед Закаєв.За інших 15 кандидатів проголосувало менше 1%[58].
12 лютого1997 року відбулась інавгурація Масхадова, віце-президентом став Ваха Арсанов, головою уряду - Шаміль Басаєв. 12 березня 1997 року відкрилась перша сесія парламенту[58].
В опозиції до нового уряду стала низка польових командирів, лідером яких став родич Дудаєва Салман Радуєв. 20 червня1998 року Радуєв, виступаючи по телебаченню, закликав чеченців до повстання проти президента Масхадова. Наступного дня його прихильники намагались захопити мерію і телецентр, але урядові підрозділи відбили напад. У результаті зіткнення загинули директор національної служби безпеки Лечі Хултигов та начальник штабу радуївської "Армії генерала Дудаєва" Ваха Джафаров[83].
13 липня1998 року в Гудермесі між бійцями ісламського полку спецпризначення під командуванням Арбі Бараєва та батальйону національної гвардії Суліма Ямадаєва відбулися зіткнення, а 15 липня полк Бараєва атакував казарми Гудермеського батальйону національної гвардії. 20 липня президент Масхадов своїм указом оголосив про розформування шаріатської гвардії та ісламського полку[83].
23 вересня1998 р. Ш. Басаєв та С. Радуєв висунули вимогу відставки президента, звинувативши його в порушенні конституції, законів шаріату, а також у проросійському курсі. У відповідь Масхадов відправив уряд Басаєва у відставку. Після цього Масхадов вже не контролював владу поза межами Грозного. В Ічкерії настав повний параліч органів влади[84].
3 лютого1999 року Аслан Масхадов оголосив про введення в Ічкерії "повного обсягу шаріатського правління". Законодавча влада була надана спеціальній раді - Ісламській Шурі, а парламент позбавлений законодавчих прав[85].
У відповідь Басаєв оголосив про створення опозиційної Ісламської Шури, яку і очолив[85].
Російські солдати ховають загиблих чеченських бійців. Чеченська Республіка Ічкерія. Лютий 2000
Протягом весни 1999 року на межі Ічкерії і Дагестану ускладнювалась обстановка. Лідер дагестанських вакхабітівБагауддін Магомедов, що отримав притулок в ЧРІ, за матеріальної підтримки чеченських польових командирів створив і озброїв власні бойові формування. У липні - серпні1999 року відбулись перші зіткнення між дагестанською міліцією та озброєними вакхабітами, а 7 серпня об'єднане чеченсько-дагестанське угрупування на чолі з Шамілем Басаєвим та арабським добровольцем Хаттабом перейшло кордон республіки Дагестан, проголосивши її ісламською державою[86].
Поклавши відповідальність за теракти на північно-кавказькі терористичні групи і звинувативши владу в Чечні у неспроможності впоратись з терористами, російські війська блокували кордон з Ічкерією, а 23 вересняБорис Єльцин підписав указ про створення спеціального військового угруповання для проведення "контртеррористичної операції". Цього ж дня російські почали масове бомбардування Грозного та його околиць, а 30 вересня увійшли на територію республіки[89].
Використовуючи артилерію та авіацію, росіяни до 16 жовтня1999 р. зайняли третину республіки, а до грудня всю рівнинну Чечню[89].
Облога столиці Грозного почалась 26 грудня1999 р. і тривала до 6 лютого2000 р. Штурм міста коштував життя близько 2,5 тисячам російським військовим[89]. Загинуло кілька десятків тисяч цивільних жителів. Внаслідок бойових дій було зруйновано 50 % приватного сектору, і понад 80 % багатоповерхових будівель[90].
Також на бік федеральних сил перейшли командири національної гвардії брати Ямадаєви.
9 травня2004 внаслідок вибуху на стадіоні «Динамо» в Грозному під час урочистостей до Дня Перемоги загинуло 4 людей і серед них президент Кадиров[89]. Новим президентом став Алу Алханов, що перебував на цьому посту до 2007 року.
Протягом 2000 - 2007 років загинула більшість польових командирів, що не перейшли на бік Москви. Інтенсивність бойових дій стала спадати[89].
15 квітня2009 року було оголошено про припинення режиму контртерористичної операції в Чечні[91], однак окремі осередки опору продовжували діяти до 2021 року.
За оцінками правозахисної організації Аmnesty InternationalДруга російсько - чеченська війна супроводжувалася систематичними порушеннями прав людини, включно з позасудовими стратами і тортурами, які здійснювались як співробітниками федеральних структур так і чеченськими повстанцями[91]. Велика частина злочинів залишається безкарними, хоча до 2021 року в окремих випадках постраждалим вдалося отримати компенсацію від російського уряду за рішенням Європейського суду з прав людини[91].
Російська окупація Чечні
Маріонетковий режим Ахмата і Рамзана Кадирових
Рамзан Кадиров
Відносини з Інгушетією
27 серпня2012 року в Чечні було створено республіканську комісію зі встановлення адміністративного кордону з Інгушетією[92]. Глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров висловився проти перегляду усталеного адміністративного кордону між Інгушетією та Чечнею[93]. Він пише у своєму блозі[94], що спроба змінити відносини «приведе до конфлікту». У Грозному звинуватили владу сусіднього суб'єкта федерації в закріпленні в себе в односторонньому порядку спірних земель, а й у спробах захопити споконвічно чеченські території[95].
1 серпня2012 року в Інгушетії було вбито організаторів нападу на родове село КадировихЦенторой[96]. Глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров спростував інформацію про проведення в селищі Галашки спецоперації чеченськими силовиками[97]. 4 серпня 2012 року Глава Чеченської республіки Рамзан Кадиров заявив, що керівник Інгушетії Юнус-Бек Євкуров не докладає належних зусиль для боротьби з терористичними угрупованнями, дорікнувши також Євкурова в «відвідуванні похорону бандитів»[98]. «З бойовиками необхідно нещадно боротися, тому у Рамзана Кадирова свої методи, а в мене свої»,— заявив Євкуров «Інтерфаксу»[99]. Він пробачив Рамзану Кадирову його висловлювання:
Зараз Священний місяць Рамадан, Всевишній велить нам прощати один одного.
26 вересня2018 року було підписано договір про закріплення кордонів та обмін територіями між Інгушетією та Чечнею. 4 жовтня договір був ратифікований депутатами інгушського парламенту.
Зміни етнічного складу населення Чечні наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть
Територія Чечено - Інгушетії після депортації та чечено-інгушське населення у Середній Азії (1944 - 1957)
23 лютого 1944 року, в ході депортації чеченців та інгушів, що отримала назву Операція "Чєчєвіца", було вивезено 180 ешелонів із загальною кількістю 493 269 осіб. В дорозі проходження народилося 56 дітей, померло 1272 людини. До лікувальних установ було направлено 285 хворих[101].
В гірських районах 27 лютого 1944 року пройшов сильний снігопад що значно ускладнив процес вивезення населення. Органи НКВС вирішили проблему шляхом винищення жителів. В аулі Хайбах було спалено живцем 700 людей, в Галанчозькому районі страчено 6 000 осіб яких розстріляли, а трупи втопили в озері Галанчож[102].
В Чечні та Інгушетії лишилось тільки кілька тисяч вайнахів, що втекли в гори і приєднались до повсталих.
Внаслідок важких умов на нових місцях в перші місяці після депортації загинуло понад 200 тисяч людей[101].
Протягом кількох років у місцях поселення смертність перевищувала народжуваність, що призвело до значного скорочення чисельності депортованих народів. Станом на 1 січня 1945 року на спецпоселенні налічувалось 440 544 вайнахи, а до початку 1949 року їх налічувалось 365 173 людини[103].
Після 1949 року процес адаптації до умов життя на спецпоселенні в основному завершився. Народжуваність стала перевищувати смертність, що означало відновлення чисельності депортованих. На початок 1953 року на обліку спецкомендатур перебувало 316 717 чеченців та 83 518 інгушів[104].
Спорожнілі терени Чечено - Інгуської АРСР навесні 1944 року починають заселяти завербовані переселенці. На частину території, де було утворено Грозненску область, до травня 1944 року було переселено 6800 родин із Ставропольського краю, 5982 родини з самого міста Грозний. Також було переселено росіян з Тамбовської, Пензенської, Ульяновської областей[105]. Протягом 1947 -1951 років до Грозненської області прибуло 6 000 родин, з яких на місці лишилось тільки 4000[105].
В південні райони Чечні, що відійшли до Ахалхевського районуГрузинської РСР переселилося 500 грузинських сімей. Це пояснювалося тим що це були гірські райони в яких планувалося зберегти тільки найбільші й найдоступніші села. На решті території було вирішено влаштувати пасовиська для худоби[105].
Східну частину Чечні заселили народи Дагестану: аварці, ногайці, даргинці, лакці та кумики, яких також виселили з їх території. Всього з Дагестану було переселено 65 тисяч людей, з яких 51 тисяча були направлені в райони Грозненської області[106].
Депортація не призвела до суттєвих втрат населення міста Грозний, де росіяни становили більшість: в першій половині 1950 - х чисельність містян складала 233 тисячі осіб, що було на 60 тисяч більше ніж у 1939 році[107].
Натомість у сільській місцевості наслідки депортації призвели до знелюднення й відповідно - економічного занепаду. Так, у 1956 році на території Грозненської області та інших районах колишньої республіки проживало 200 000 переселенців з Центральної Росії, Грузії та Дагестану, що становило менше половини від чисельності населення до 23 лютого 1944 року[107].
Етнічний склад населення Чечено - Інгуської АРСР (1957 - 1989)
У 1957 році чеченцям та інгушам було дозволено повертатись на батьківщину, де було відновлено республіку. До кінця 1950 - х років чеченці становили меншість у Чечено - Інгуській республіці. Так, за даними 1959 року в автономії проживало 243 974 чеченців і 348 343 росіян[108].
Відносини між чеченцями та інгушами, котрі поверталися та переселенцями, котрі були поселені в їх будинки і стали власниками всього майна депортованих були дуже напруженими. Їх проявами стали десятки побутових конфліктів, найбільшим з яких стали масові заворушення в Грозному у 1958 році, спровоковані вбивством у п'яній бійці росіянина молодими чеченцями (за іншими даними інгушами). Учасники заворушень вимагали виселення вайнахів назад до Середньої Азії.
Не сприяли нормалізації міжнаціональних відносин в республіці і умови сегрегації чеченців та інгушів, що повернулися. Їх не брали на пристойну роботу, всіляко перешкоджали селитись у таких містах як Грозний, Гудермес, Малгобек. Основними видами роботи для вайнахів були сільське господарство, будівництво сільськогосподарських об'єктів, вахтова праця на нафтогазових промислах в Ханти - Мансійському автононому окрузі та Тюменській області (в 1970 - ті роки).
На початку 1960-х років процес репатріації чечено - інгушського населення завершився і його чисельність практично зрівнялася із росіянами.
У 1970 році в республіці проживало 508 898 чеченців і 366 959 росіян[108].
Протягом 1970 - 1980- х років відбувається масовий виїзд з Чечено - Інгуської АРСР, в першу чергу слов'янського населення (росіян та українців), але також і вайнахів. Так, чисельність росіян до 1989 року скоротилась до 306 400[78]. Більшість слов'ян виїзджали, головним чином до республік Балтії. Основними причинами еміграції були перенаселення і дефіцит землі, напружені відносини з більш згуртованим корінним населенням, що було характерною ознакою для всіх національних автономій на Північному Кавказі (в Чечні ці процеси були значно глибші й жорсткіші через приховане безробіття яке тільки зростало із поглибленням кризових явищ у радянській економіці).
↑Саламов А. А. Из истории взаимоотношений чеченцев и ингушей с Россией и великим русским народом / XVI—XX вв. // Известия ЧИНИИ. Грозный, 1963. Т. III. Вып. I. С. 22.
↑ абвгдежикАхмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века (Очерки истории социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века). Монография. — Элиста: АПП «Джангар», 2002. — 528 с.
↑Тотоев Ф. В. Общественный строй Чечни: вторая половина XVIII-40-е годы XIX века. — ГП КБР Республиканский полиграфкомбинат им. Революции 1905 г, 2009. — 374 с.
↑История СССР - Ч.2./ под ред. акад. И. А. Федорова (рос.) . Москва: Вьісшая Школа. 1987. с. 132.
↑ абОлейников, Дмитрий. Большая Кавказская война // Родина 2000 N 1-2 (рос.) .
↑ абБушуев С. К. (1939). Борьба горцев Северного Кавказа за независимость под руководством Шамиля (рос.) . Москва - Ленинград: Издательство АН СССР. с. 13, 14, 18.
↑Олейников, Дмитрий. "Возьми, если можешь"//Родина 1994, N 3 - 4 (рос.) . с. 27.
↑Олейников, Дмитрий. Большая Кавказская война // Родина 2000 N 1- 2 (рос.) . с. 53.
↑Олейников Дмитрий. Шамиль // Родина 2000 N 1 - 2 (рос.) . с. 62.
↑Дробижев В. З., Ковальченко И. Д., Муравьев А. В. (1983). Историческая география СССР (рос.) . Москва: Вьісшая Школа. с. 73 - 74.
↑ абСтепанов, Дмитрий. Имам Шамиль // Родина 1994 N 3 - 4 (рос.) . с. 41.
↑Бушуев, С. К. (1939). Борьба горцев Северного Кавказа за независимость под руководством Шамиля (рос.) . Москва - Ленинград: Издательство АН СССР. с. 14.
↑Дьяков, В. А. Исторические реалии Хаджи - Мурата // Вопросьі истории 1973 N 5 (рос.) . с. 142.
↑Доного, Мурат. И бьіло у него пять сьіновей // Родина 1994 N 3 - 4 (рос.) . с. 83.
↑Кухарук, Александр. Барятинский // Родина 2000 N1 - 2 (рос.) . с. 118.
↑Милютин, Дмитрий. Мемуарьі. Гуниб. Пленение Шамиля // Родина 2000 N 1 - 2 (рос.) . с. 131.
↑Коримасов М. Наибьі Шамиля // Родина 1994 N 3 - 4 (рос.) . с. 74 - 75.
↑Прокламация к чеченскому народу Главнокомандующего Кавказской армией А. И. Барятинского // Родина 2000 N 1 - 2 (рос.) . с. 135.
↑Базоркин, М. М. (1965). Дорога заговора и крови. Посвящается 100-летию вьіселения вейнахов в Турцию // История происхождения ингушей. Орджоникидзе.
↑Исмаил - Заде Д. Русские поселення в Закавказье в 30 - 80 годах ХІХ века // Вопросьі истории 1976 N11 (рос.) . с. 26.
↑Добьіча, переработка и исследование грозненской нефти в течении ХІХ - начало ХХ веков/ Х. Х. Ахмадова и др (рос.) . Москва: Издательский дом Академии естествознания. 2018. ISBN978 -5 - 91327 - 6. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: контрольна сума (довідка)
↑Шамбаров, Валерий (2007). Казачество. История Вольной Руси (рос.) . Москва: Алгоритм Експо. ISBN987 - 5 - 699 - 20121 - 1. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний префікс (довідка)
↑ абМеринков А. Г., Сектор А. А. (2004). Всемирная история войн (рос.) . Минск: Харвест. с. 375. ISBN985 - 13 - 1779 - 9.
↑Бугай М. Ф. Гонов А. М. (1998). Кавказ: народьі в ешелонах (20 - 60 - е годьі) (рос.) . Москва: Инсан. с. 86.
↑Нахибашев М. Н. (2009). Узун - Хаджи Салтинский - общественно - политический и религиозньій деятель Дагестана и Чечни (рос.) . Махачкала: Издательский дом "Епоха".
↑ абРоссия и СССР в войнах ХХ века: статистическое исследование / под ред. генерал - полковника Г.Ф.Кривошеева(рос.). Москва: ОЛД-ПРЕСС. 2001. с. 576. ISBN5 - 224 -01515 - 4.
↑ абМендкович, Никита. Хайбахское дело(рос.). Архів оригіналу за 18 березня 2018. Процитовано 26 грудня 2023.
↑Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева(рос.). Москва: ОЛМА - ПРЕСС. 2001. с. 579. ISBN5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
↑Постановление Съезда народных депутатов РСФСР от 02.11.1991 №1847-І. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
↑Указ Президента РСФСР от 7 ноября 1991 № 178 "О введении чрезвычайного положения в Чечено-Ингушской республике".
↑Постановление Верховного Совета РСФСР от 11 ноября 1991 №1855 -І "Об Указе Президента РРФСР от 7 ноября 1991 г."О введении чрезвычайного положения в Чечено-Ингушской республике".
↑Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева(рос.). Москва: ОЛМА-ПРЕСС. 2001. с. 577-578. ISBN5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
↑Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева(рос.). Москва: ОЛМА-ПРЕСС. 2001. с. 577. ISBN5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
↑ абРоссия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистичесское исследование/ под ред. Г. Ф. Кривошеева(рос.). Москва: "ОЛМА-ПРЕСС". 2001. с. 581. ISBN5-224-01515-4.
↑Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева(рос.). Москва: ОЛМА-ПРЕСС. 2001. с. 586. ISBN5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
↑ абНаказанньій народ. Как депортировали чеченцев и ингушей. ria.ru (рос.) . Российское информационное агентство. 22 февраля 2008. {{cite web}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); Пропущений або порожній |url= (довідка)
Istana NasionalPalacio NacionalIstana Nasional di Mexico CityLokasi di Pusat Sejarah Mexico CityInformasi umumLokasiMexico City, MeksikoKoordinat19°25′57″N 99°7′52″W / 19.43250°N 99.13111°W / 19.43250; -99.13111Koordinat: 19°25′57″N 99°7′52″W / 19.43250°N 99.13111°W / 19.43250; -99.13111 Istana Nasional (Spanyol: Palacio Nacional) adalah kursi eksekutif federal di Meksiko. Istana tersebut terletak di lapangan utama Me...
Stasiun Manggarai merupakan salah satu stasiun KRL Commuter Line dan KAI Commuter Soekarno-Hatta paling sibuk dan ramai di Jakarta Selatan. Stasiun Pasar Senen merupakan stasiun KA antarkota dan KRL Commuter Line di Jakarta Pusat. New York City Subway adalah sistem angkutan cepat operator tunggal terbesar di dunia menurut jumlah stasiun metro, yaitu 472. Bagian dari seriPerkeretaapian Sejarah Perusahaan Prasarana Penyelenggara Emplasemen Rel Pemeliharaan Lebar sepur Lebar sepur variabel Konve...
Fictional club in stories by P. G. Wodehouse Buck's clubhouse at 18 Clifford Street, London, one of the clubs on which The Drones was based. The Drones Club is a recurring fictional location in the stories of British humorist P. G. Wodehouse. It is a gentlemen's club in London. Many of Wodehouse's Jeeves and Blandings Castle stories feature the club or its members. Various members of the club appear in stories included in the Drones Club series, which contains stories not already included in ...
منتخب كينيا لكرة القدم للسيدات بلد الرياضة كينيا الفئة كرة القدم للسيدات رمز الفيفا KEN مراتب تصنيف الفيفا 147 ▲ 1 (25 أغسطس 2023)[1] مشاركات تعديل مصدري - تعديل منتخب كينيا الوطني لكرة القدم للسيدات (بالإنجليزية: Kenya women's national football team) هو ممثل كينيا الرسمي في المنا
West Frankfort Plaats in de Verenigde Staten Vlag van Verenigde Staten Locatie van West Frankfort in Illinois Locatie van Illinois in de VS Situering County Franklin County Type plaats City Staat Illinois Coördinaten 37° 54′ NB, 88° 55′ WL Algemeen Oppervlakte 12,3 km² - land 12,3 km² - water 0,0 km² Inwoners (2006) 8.316 Hoogte 132 m Overig FIPS-code 80333 Foto's City Hall Portaal Verenigde Staten West Frankfort is een plaats (city) in de Amerikaanse staat Illi...
Abutilon megapotamicum Classificação científica Reino: Plantae Clado: angiospérmicas Clado: eudicotiledóneas Clado: rosídeas Ordem: Malvales Família: Malvaceae Género: Abutilon Espécie: A. megapotamicum Nome binomial Abutilon megapotamicum(A.Spreng.) St.Hil. & Naudin. Abutilon megapotamicum, comummente conhecida como farolito-do-japão[1][2], é uma espécie botânica de plantas da família das Malváceas, muito cultivada como uma espécie ornamental, sendo que já não se lhe co...
Este artigo não cita fontes confiáveis. Ajude a inserir referências. Conteúdo não verificável pode ser removido.—Encontre fontes: ABW • CAPES • Google (N • L • A) (Agosto de 2021) Lentes fotocromáticas, formadas por material impregnado por substância que possua o fenômeno de fotocromismo. O fotocromismo ou efeito fotocromático é aquele que resulta na modificação da cor do material ou no seu escurecimento (se for tr...
الانتخابات الرئاسية القيرغيزية 2017 →2011 15 أكتوبر 2017 (2017-10-15) 2023← عدد الناخبين 3014434 [1] إجمالي الأصوات 1697868 [1] عدد الأصوات المقبولة 1683958 [1] المرشح سورونباي جينبيكوف عمر بيك بابانوف الحزب الحزب الديمقراطي الاشتراكي القيرغيزي مستقل تصويت&#...
NFL team season 1992 Philadelphia Eagles seasonOwnerNorman BramanHead coachRich KotiteHome fieldVeterans StadiumResultsRecord11–5Division place2nd NFC EastPlayoff finishWon Wild Card Playoffs(at Saints) 36–20Lost Divisional Playoffs(at Cowboys) 10–34Uniform ← 1991 Eagles seasons 1993 → The 1992 Philadelphia Eagles season was their 60th in the National Football League (NFL). The team fought through adversity from the outset and improved upon their previous outp...
Large Millimeter TelescopeAlternative namesLMT Part ofEvent Horizon Telescope Location(s)Sierra NegraCoordinates18°59′09″N 97°18′53″W / 18.985833333333°N 97.314722222222°W / 18.985833333333; -97.314722222222 OrganizationNational Institute of Astrophysics, Optics and ElectronicsUniversity of Massachusetts Amherst Altitude4,640 m (15,220 ft) Built2001–2010 (2001–2010) First light17 June 2011 Telescope styleCass...
Prerana Deshpande Información personalNacimiento Siglo XX Nacionalidad IndiaEducaciónEducación Danza clásica india, matemáticasEducada en Universidad de Savitribai Phule Pune Información profesionalOcupación Bailarina y coreógrafa Sitio web www.preranadeshpande.com Distinciones Premio Nacional Devadasi(ver todos)[editar datos en Wikidata] Prerana Deshpande es una reconocida exponente india de Kathak, una de las danzas clásicas de la India.[1] Comenzó a estudiar kath...
Bi-monthly magazine Canadian YachtingCanadian Yachting, June 2020Managing EditorAndy AdamsOnline EditorJohn MorrisTravel EditorElizabeth KerrCategoriesSport, Leisure, TravelFrequencyBi-monthlyFormat8' x 10 3/4PublisherGreg NicollTotal circulation(2012)30,000[1]Founded1976CompanyAdastra Media Inc. in association with Kerrwil Publications LimitedCountryCanadaBased inMidland, OntarioLanguageEnglishWebsitewww.canadianyachting.caISSN0384-0999OCLC423622220 Canadian Yachting is a bi-monthly ...
American writer Dabb at the 2015 San Diego Comic-Con International. Andrew Dabb (born in Ogden, Utah; currently residing in Los Angeles) is an American writer, working in the field of television, movies, and graphic novels. Career Andrew Dabb's works include Ghostbusters: Legion, Happydale: Devils in the Desert, and Atomika; as well as the G.I. Joe and Dungeons & Dragons series.[citation needed] Dabb wrote the webcomic series Slices for opi8.com.[citation needed] Dabb form...
International airport in Madurai, India Madurai International AirportIATA: IXMICAO: VOMDSummaryAirport typePublicOwnerMinistry of Civil AviationOperatorAirports Authority of IndiaServes Madurai Virudhunagar Dindigul Theni Sivagangai Ramanathapuram LocationMadurai, Tamil Nadu, IndiaOpened1957; 66 years ago (1957)Elevation AMSL136 m / 446 ftCoordinates09°50′01″N 078°05′22″E / 9.83361°N 78.08944°E / 9.83361; 78.08944WebsiteMadu...
Alcoholic beverage made from tree sap For other uses, see Palm wine (disambiguation). Palm wineBottles and a glass of palm wineTypeAlcoholic beverageCountry of origin Worldwide Palm wine, known by several local names, is an alcoholic beverage created from the sap of various species of palm tree such as the palmyra, date palms, and coconut palms.[1][2] It is known by various names in different regions and is common in various parts of Africa, the Caribbean, South America, ...
Former Indonesian police general (born 1973) Ferdy SamboSambo in 2022Head of the Profession and Security Division of the Indonesian National PoliceIn office16 November 2020 – 4 August 2022[1]PresidentJoko WidodoPreceded byIgnatius Sigit WidiatmonoSucceeded bySyahar Diantono Personal detailsBorn (1973-02-09) 9 February 1973 (age 50)Barru, South Sulawesi, IndonesiaSpouse Putri Candrawati (m. 2000)Children4Alma materPolice Academy (1994)Occu...
Species of butterfly Satyrus ferula Female, ventral view Male, ventral view Scientific classification Domain: Eukaryota Kingdom: Animalia Phylum: Arthropoda Class: Insecta Order: Lepidoptera Family: Nymphalidae Genus: Satyrus Species: S. ferula Binomial name Satyrus ferulaFabricius, 1793 Satyrus ferula, the great sooty satyr, is a butterfly of the family Nymphalidae. Description The length of the forewings is 25 to 30 mm. This species shows an evident sexual dimorphism and the males...
For the second-generation tram system in Shenyang, see Shenyang Modern Tram. Shenyang Tramway NetworkShenyang Trams in the 1930sOperationLocaleShenyang, People's Republic of China Open15 August 2013Lines3InfrastructureTrack gauge1,435 mm (4 ft 8+1⁄2 in) standard gauge Horse Tram era Track gauge 1,435 mm (4 ft 8+1⁄2 in) standard gauge Japanese-Owned era: 1925–1973 Track gauge 1,435 mm (4 ft 8+1⁄2 in) standard gauge...
2018 film directed by Brian Metcalf Living Among UsTheatrical release posterDirected byBrian MetcalfWritten byBrian A. MetcalfProduced byBrian A. Metcalf, Thomas Ian Nicholas, Ben ChanStarringJohn Heard, William Sadler, Thomas Ian Nicholas, James Russo, Andrew Keegan, Esme BiancoCinematographyBrian A. MetcalfEdited byBrian A. MetcalfDistributed byVision Films, Sony Pictures Home EntertainmentRelease date 2 February 2018 (2018-02-02) Running time88 minutesCountryUnited StatesLan...
.svg)
.jpg)
.jpg)
