З грецької «Асіа» (грец.'Ασία) утворено у слов'янських мовах «Асія», а сучасний термінАзія утвердився пізніше від нім.Asien (пол.Azja)[2][3]. Відомо, що скіфів давні греки називали «азіани»[4].
Мікролітічна індустрія на ізраїльському місцезнаходженні Еврон (Evron-Quarry) датується віком >1,5 — <2,4 млн років, на ізраїльській стоянці Бізат Рухама — віком бл. 1 млн років[6][7].
Дані люмінесцентної хронології вказують, що 130 тис. років тому Аравійський півострів був відносно спекотніше, кількість дощових опадів була вище, завдяки чому він був покритий рослинністю і придатною для проживання землю. В цей час рівень Червоного моря впав, і ширина його південної частини становила всього 4 км. Це на короткий час створило для людей можливість форсування Баб-ель-Мандебської протоки, через яку вони досягли Аравії і заснували ряд перших стоянок на Близькому Сході — таких, як Джебель Файя[en][17][18]. Ранні мігранти, рятуючись від кліматичних змін в Африці, перейшли через «Врата Скорботи» на територію сучасних Ємену й Оману, а далі через Аравійський півострів в пошуках більш сприятливих кліматичних умов. Між Червоним морем і Джебель-Файя (ОАЕ) — відстань в 2000 км, де нині розташовується непридатна до життя пустеля, проте близько 130 тис. років тому, в епоху закінчення чергового льодовикового періоду, Червоне море було досить дрібним, тому перетинали його вбрід або на невеличкому плоті, а Аравійський півострів на той час являв собою не пустелю, а покриту зеленню місцевість. Друга фаланга середнього пальця руки людини, знайдена в місцезнаходженні Таас-ель-Гадха (Taas al-Ghadha) недалеко від оази «Тайма» (на місті міста Тема) на північному заході Саудівської Аравії, датується віком 90 тис. років[19].
З кінцем льодовикового періоду в Європі клімат став більш жарким і посушливим й Аравія перетворилася на пустелю, погано пристосовану для життя людини.
Кістки Homo sapiens з печери Міслія (Misliya Cave) на горі Кармель датуються віком 194—177 тис. років тому[21]. Кістки з китайського місцезнаходження Суйцзіяо[en] датуються віком 125—104 тис. років тому[22]. Зуби з китайськогоБіцзі, схожі з зубами анатомічно сучасних людей, датуються віком від 112 тис. до 178 тис. років тому (тобто Африка не є прабатьківщиною людства)[23]. Знахідки зубів з китайської печери Фуянь датуються в межах від 120 до 80 тис. років тому, що може бути навіть старше останків з ізраїльських печер Схул і Кафзех[24][25], знахідки передбачуваних «сапієнсів» з китайської печери Чжіжень[ru] датуються віком від 116 до 106 тис. років тому[26].
Homo erectus в Південній Азії (нижній і середній палеоліт)
Людина з Кальяо і людина з Табон[en] на Філіппінських островах жили 66,7 ± 1 тис. років тому і 47 ± 11 тис. років тому відповідно. Останки хлопчика з грота Обі-Рахмат, схожого і на неандертальця, і на кроманьйонця, датуються віком не менше 50 тисяч років[31]. Людина з лаоської печери Там Па Лінг (Печера мавп) датується віком бл. 46 тисяч років тому[32][33]. Усть-Ішимська людина[ru] з Росії датується віком 45 тис. років[34], також як і сопкаргінський мамонт[ru] з Таймиру, на виличній кістці якого вчені виявили пошкодження від важкого списа[35]. Таранна (надп'яткова) кістка людини з Байгари[ru] (Росія) датується віком 43 тис. років[36]. Зуб «Khudji 1»[37] зі стоянки Худжі (Таджикистан) датується віком 42110 + 2440 / — 1870 років тому[38][39]. Людина з китайської печери Тяньюань[en] датується віком 37-42 тис. років[40]. Людина з малайзійської печери Ніа на острові Калмантан (Борнео) датується віком 37-42 тис. років[41][42]. Людина з печери Лігво Гієни (Росія) датується віком бл. 34-34,5 тис. років тому[43]. Людина з місцезнаходження «Покровка II» (Малий Лог II) на березі Красноярського водосховища (Росія) датується віком 27740 ± 150 років[44]. До верхнього палеоліту відносяться архаїчні палеоантропологічні знахідки з вірменських печерних стоянок «Єреван I» і «Лусакерт I»[45].
У печерах Шрі-Ланки виявлені найбільш ранні сліди діяльності людини сучасного типу в Південній Азії, що датуються віком бл. 34 тис. років тому[46].
Знахідки в Белане на півдні штату Уттар-Прадеш датуються радіовуглецевим методом близько 18-17 тис. років тому. Також відомі зразки палеолітичного наскального мистецтва.
У печерах Бхімбетка люди жили у верхньому палеоліті (X—VIII тис. до н. е.) — у них виявлені настінні малюнки, що датуються близько 7000 р. до н. е.. У пакистанських регіонах Сівалік і Потвар[en] знайдено велику кількість останків хребетних тварин і палеолітичних знарядь, які виготовлялися в той час з яшми, кварциту і шерти.
Технології, характерні для мезоліту, в Південній Азії зустрічалися перш за все на Шрі-Ланці, де досить рано з'явилися мікроліти, почалася розчистка місцевості під сільськогосподарські культури. Разом з тим, у місцевому господарстві продовжували домінувати полювання і збирання, житла були сезонними.
Одним з найбільш ранніх неолітичних пам'яток в Індії є Лахурадева[en] в середній частині Гангу. Що датується радіовуглецевим методом близько VII тис. до н. е.[48]. Нещодавно був виявлений ще один пам'ятник (умовна назва Джхусі[en]) біля злиття річок Ганг і Ямуна, неолітичні шари якого датуються близько 7100 р. до н. е.[49].
Докерамічний неоліт (Мергарх, Белуджистан, Пакистан, також відомий як «рання ера харчового виробництва») тривав приблизно з 7000 до 5500 рр. до н. е.. Керамічний неоліт[ru] тривав до 3300 р. до н. е., його пережитки спостерігалися в ранній період існування Харапської цивілізації мідної і ранньої бронзової доби.
У Південній Індіїнеоліт почався не раніше 3000 р. н. е. і тривав приблизно до 1400 р. до н. е.. Археологічні розкопки показують, що Південна частина Індії була заселена людьми найдовше (особливо Таміл Наду)[50]. У Адічаналурі[en], в 24 км від Тхірунелвелі, археологи з Археологічної комісії Індії виявили 169 глиняних урн, що містили людські черепи, скелети і кістки, а також лушпиння і зерна рису, обвуглений рис і неолітичні сокири-кельти, що дозволило віднести поховання в урнах до неолітичної періоду. Вони датуються близько 3800 років тому[51].
Неоліт Південної Індії характеризується курганними похованнями з трупоспаленням починаючи з 2500 року в регіоні Андхра-Карнатака, які поступово поширюються в Таміл Наду. Порівняльні розкопки, проведені в Адічаналурі в окрузі Тхірунелвелі і в Північній Індії, виявили свідоцтва міграції в південному напрямку місцевої мегалітичної культури[52]. Найбільш раннє явне свідчення присутності мегалітичних урнових поховань відноситься приблизно до 1000 р. до н. е., виявлено в кількох місцях у штаті Таміл Наду, і головним чином в Адічаналурі, в 24 км від Тірунелвелі, де археологи виявили 12 урн з написами писемності брахмі на тамільські мові.
У другій половині IV-го тис. до н. е. в Південній Месопотамії з'явилися шумери — народ, який в більш пізніх письмових документах називає себе «чорноголовими» (шумер. «санг-нгіга», аккад. «цальмат-каккаді»). Це був народ етнічно, лінгвістично і культурно чужий семітським племенам, що заселив Північну Месопотамію приблизно в той же час або трохи пізніше. Шумерська мова, з її химерною граматикою, не родинна жодній зі збережених до наших днів мов. Спроби відшукати її первісну батьківщину досі закінчувалися невдачею.
Шумер, розташований на півдні Месопотамії, є найдавнішою в світі цивілізацією, яка існувала з виникнення першого поселення в Еріду під час убейдського періоду (кінець VI тис. до н. е.), продовжувала існувати під час урукського[ru] (IV тис. до н. е.) і династичного періоду (III тис. до н. е.) і прийшла в занепад за часів розквіту Ассирії та Вавилону в кінці III — початку II тис. до н. е. Аккадської імперія, яку заснував Саргон Великий, існувала з XXIV-го до XXI-го століття до н. е., і вважається першою в світі імперією. Аккадські території з часом розпалися на Ассирію і вавилонське царство. Напевно, країна, звідки прийшли шумери (не пізніше IV тисячоліття до н. е.), перебувала десь в Азії в гірській місцевості (штат Ассам в Індії чи Тибет[54]), розташованої таким чином, що її жителі змогли оволодіти мистецтвом мореплавання. Свідченням того, що шумери прийшли з гір, є їх спосіб побудови храмів, що зводилися на штучних насипах або на складених з цегли або глиняних блоків пагорбах-терасах. Чи подібний звичай міг виникнути у мешканців рівнин. Його разом з віруваннями повинні були принести зі своєї прабатьківщини жителі гір, віддавати шану богам на гірських вершинах. І ще одне свідчення — в шумерській мові слова «країна» і «гора» пишуться однаково. Багато що говорить і за те, що шумери прийшли в Месопотамію морським шляхом. По-перше, вони, перш за все, з'явилися в гирлах річок. По-друге, в їх найдавніших віруваннях головну роль відігравали боги Ану, Енліль і Енкі. А ледь поселившись в Дворіччі, шумери відразу ж зайнялися організацією іригаційного господарства, мореплавством і судноплавством по річках та каналах. Перші шумери, що з'явилися в Месопотамії, становили невелику групу людей. Думати про можливість масової міграції морським шляхом в той час не доводиться.
В епосі шумерів згадується їхня батьківщина, яку вони вважали прабатьківщиною всього людства — острів Дільмун, однак гір на цьому острові немає, що свідчить про те, що острів був на шляху міграції. Аналогічно влаштувавшись в гирлах річок, шумери оволоділи містом Еріду. Це було їх перше місто. Тому пізніше вони стали вважати його колискою своєї державності.
Після ряду років шумери рушили вглиб Месопотамської рівнини, зводячи або завойовуючи нові міста. Для найбільш віддалених часів шумерська традиція є настільки легендарною, що не має майже жодного історичного значення. Вже з даних Бероса було відомо, що вавилонськіжерці ділили історію своєї країни на два періоди: «до потопу» і «після потопу». Берос у своїй історичній праці відзначає 10 царів, котрі правили «до потопу», і наводить фантастичні цифри їх правління. Ті ж дані наводить і шумерський текст 21-го століття до н. е., так званий «Царський список». Крім Еріду, як «допотопних» центрів шумерів «Царський список» називає Бад-Тібіру, Ларак (згодом малозначущі поселення), а також Сіпар на півночі і Шурупак в центрі. Цей сторонній народ підпорядкував собі країну, не витіснивши місцеве населення (цього шумери просто не могли), а навпаки вони сприйняли багато досягнення місцевої культури.
Тотожність матеріальної культури, релігійних вірувань, суспільно-політичної організації різних шумерських міст-держав аж ніяк не доводить їхньої політичної спільності. Навпаки, скоріше можна припустити, що з самого початку експансії шумерів вглиб Месопотамії виникло суперництво між окремими містами, як знову заснованими, так і завойованими.
Елам
Еламська держава (виділено червоним) і сусідні території
Древній Елам розташовувався на схід від Шумеру і Аккаду, на крайньому заході та південному заході сучасного Ірану, від низин Хузестана і м. Іламу. У давньоеламський період (близько 3200 р. до н. е.). Він складався з шерегу царств на Іранському плато з центром в м. Аншані. Протоеламська цивілізація[ru] існувала в період 3200-2700 рр. до н. е., коли м. Сузи, пізніше — столиця Еламу, стала набувати вплив над культурами Іранського плато. Ця цивілізація вважається найдавнішою в Ірані, що існувала одночасно з сусідньою шумерською. Протоеламська писемність[ru], яку поки не вдалось дешифрувати, використовувалася короткий час, поки не була замінена новою писемністю — еламським клинописом.
Починаючи з середини II тис. до н. е. центром Еламу стали Сузи в низині Хузестану.
Вавилон, спочатку заснований як аморейське царство, опинився під владою каситів на 435 років. У період каситського панування спостерігався застій, коли Вавилон нерідко потрапляв під вплив Ассирії чи Еламу.
Хурити з'явилися на півночі Месопотамії і на територіях безпосередньо на схід і захід від неї, починаючи приблизно з 2500 р. до н. е.. Їх поява зв'язується з міграцією носіїв Куро-Аракської культури з території Кавказу. Ядром їх первісного розселення був Субарту в долині річки Хабур. Пізніше хурити затвердили свою владу як правителі кількох невеликих царств на півночі Месопотамії й Сирії, з яких найбільшим і найсильнішим було царство Мітанні. Хурити зіграли важливу роль в історії хетів, котрі були сусідами з ними із заходу.
Мітанні було хуритським царством в північній Месопотамії, яке виникло близько 1500 р. до н. е., а в період найвищої могутності в XIV ст. до н. е. включало території південного сходу Анатолії, північ сучасних Сирії та Іраку (територія, приблизно відповідає сучасному етнічному Курдистану) зі столицею Вашуканні, місце розташування якої ще не встановлено археологами. На чолі Мітанні стояла еліта індоарійського походження (індоарійці вторглися в Левант близько XVII ст. до н. е.), з мови яких в документах Мітанні засвідчено про багату лексику (зокрема, пов'язана з кіньми). З їхнім рухом зв'язується поширення в Сирії кераміки, що асоціюють з куро-аракською культурою, хоча в цьому випадку виникають протиріччя з приводу датування.[56]
На крайньому сході Анатолії існувало царство Ішува, назва якого вперше засвідчена в II тис. до н. е.. У класичний період його територія увійшла до складу Вірменії. Раніше, в епоху неоліту, Ішува була одним з перших центрів виникнення сільського господарства. Близько 3500 року до н. е. в долинах верхів'я р. Євфрату виникають міські центри. За ними в III тис. до н. е. виникають перші держави. У самій Ішува виявлені лише нечисленні писемні джерела; велика частина відомостей про неї відома по хетським текстам.
На захід від Ішува знаходилося Хетське царство, що становило загрозу для неї. Хетський цар Хатусила I (близько 1600 р. до н. е.) провів свої війська через р. Євфрат, зруйнувавши міста на своєму шляху, що добре узгоджується з руїнами зі слідами пожеж в археологічних шарах відповідної епохи в Ішува. Після колапсу Хетського царства на початку XII ст. до н. е. в Ішува виникла нова держава. Місто Малатья стало центром одного з сиро-хетських царств[ru]. Можливо, ще до остаточного завоювання ассирійцами Ішува була ослаблена міграціями кочових народів. Занепад, що спостерігався на її території з VII ст. до н. е. і до римського завоювання був, ймовірно, викликаний цими міграціями. Пізніше цю територію заселили вірмени, ймовірно, генетично споріднені з колишнім населенням Ішува.
Лувійська мова — вимерла мова анатолійської групи індоєвропейської сім'ї. Носії лувійських мов поступово поширилися по Анатолії та зіграли вирішальну роль в період існування та після занепаду Хетської імперії в 1180 р. до н. е. на теренах якої їх мова була широко поширена. Також лувійська мова була широко поширена в сиро-хетських царствах[ru] на території Сирії, таких, як Мелід[ru] і Кархеміш, а також в царстві Табал на території центральної Анатолії, яке процвітало близько 900 р. до н. е. лувійська мова збереглася в двох формах: клинописна лувійська й ієрогліфічна лувійська, в яких відрізнялися не тільки писемність, але і низка діалектних особливостей.
Марі був древнім шумерським і аморейським містом, розташованим в 11 км на північний захід від сучасного міста Абу-Камал на західному березі річки Євфрат, приблизно в 120 км на південний схід від Дейр-ез-Зора, Сирія. Вважається, що воно було населене з V тис. до н. е., хоча період його розквіту відноситься до часу між 2900 і 1759 рр. до н. е., коли його розграбував Хамурапі.
Арамеї були західносемітським напівкочовим пастушачим народом, що мешкав у верхній Месопотамії і Арамі (Сирія). Арамеї ніколи не створювали єдиного царства; вони були розбиті на низку незалежних держав по всьому Близькому Сходу. Незважаючи на це, саме арамеям вдалося поширити свою мову і культуру по всьому Близькому Сходу і навіть за його межами, що частково було пов'язано з масовими переміщеннями населення в змінюючих одна одну імперіях, в тому числі Ассирії та Вавилоні. Арамеї, які звикли до кочового способу життя, переносили ці переселення відносно безболісно, тоді як багато інших культур втрачали свою ідентичність під час цього. Зрештою вже в залізній добіарамейська мова стала офіційною мовою Перської імперії[57].
На першому етапі зазначеного періоду майже всі міста між Троєю і Газою (а також деякі за межами цього регіону) були зруйновані і нерідко залишилися після цього безлюдними (наприклад, такі, як Хаттуса, Мікени, Угаріт).
На якісну трансформацію соціокультурної системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій всього людства вплинула саме АзіяI тис. до н. е. відповідно до Карла Ясперса та його «Осьового часу».
Цивілізація долини Інду
З VII тис. до н. е. в долині р. Інду і р. Сарасваті розвивається виробниче господарство. Виділяється особлива ранньоземлеробська культура, яку називають мергарською. У цю епоху людина знайшла ефективний спосіб отримання продуктів харчування, оптимальний для даного регіону розвиток землеробства, мисливського промислу і породжує скотарство. Це створювало необхідні умови для переходу на якісно новий щабель — формування нового культурно-історичного комплексу.
Культура долини Інду була єдиною в своєму регіоні. До прикладу, в Амрі їй передувала місцева оригінальна культура, що деякий час співіснували з харапською. Індська або Харапська цивілізація — одна з трьох найбільш древніхцивілізацій людства, поряд з давньоєгипетською та шумерською. З усіх трьох вона займала найбільшу площу. Харапська цивілізація розвивалася в долині річки Інд в 3300-1300 до н. е.[61]. Найбільш значні центри — Ракхігархі, Хараппа, Лотхал і Мохенджо-Даро. Населення в роки розквіту складало близько 5 мільйонів осіб. У шумерських текстах «Харапська цивілізація» імовірно носила назву «Мелуха».
У харапців було розвиненим монументальне будівництво, металургія бронзи, дрібна скульптура. У зародку перебували приватновласницькі відносини, а в основі сільського господарства знаходилося іригаційне землеробство. У Мохенджо-Даро були виявлені чи не перші відомі археологам громадські туалети, а також система міської каналізації.
Родюча земля, високе зволоження, ботанічна заможність індського центру сприяли ранньому розвиткові землеробства, що було основою господарства й доповнювалося полюванням і рибальством, а на узбережжі — морським промислом.
Поселення харапської культури складалися з цитаделі і нижнього міста, відрізнялися ретельним плануванням, наявністю каналізаційної структури і фортифікації. Житлові будинки імовірно були двоповерховими загальною площею до 355 кв. м. Знаряддя праці виготовлялися переважно з міді та бронзи.
Через вкрай високу ролю іригаційної системи у житті громади, був потрібний добре організований інститут влади. Можливо, що інститут спадкової влади виник з культу предків, а жрецтво виконувало роль посередника між обожнюваною верхівкою політичної ієрархії та іншими верствами суспільства.
Важлива роля відводилася зовнішній торгівлі: у харапській цивілізації було сполучення з Месопотамією, Середньою Азією, прямі торговельні контакти доходили до Шумеру й Аравії. Перші дані про існування доарійської цивілізації в західній Індії опублікував у XIX ст. Олександр Канінгем[ru]. А остаточне існування Індської цивілізації було встановлено в 1921—1922 рр. експедицією на чолі з Джоном Х'юбертом Маршалом[ru].
Кераміка Індської цивілізації, 2500—1900 рр. до н.е.
Писемність
Протоіндійська писемність досі не дешифрована. Завдання ускладнюється відсутністю відомостей про мову і автентичних текстів, а також стислістю виявлених написів. Відповідно до гіпотези Юрія Кнорозова, протоіндійці писали справа наліво. Використовувані ієрогліфічні знаки, ймовірно, були запозичені з піктографії або винайдені за її зразком. Найбільшою популярністю користується дравідська гіпотеза (її підтримують Аско Парпола[ru], Іравадхам Махадеван, Юрій Кнорозов). Наступною за популярністю, з посиланням на міфоісторічні дані «Махабхарати» і «Рігведи», є індоарійська гіпотеза (зокрема, розвивається грецьким вченим Ніколасом Казанасом), котрий вважає, що арії вже жили в Індії до 34 століття до н. е.. Неодноразово відзначалися значні аналогії між матеріальною культурою Харапської цивілізації і артефактами, описаними в пізньоведійській літературі Брахман і Араньяки (зокрема, в «Шатапатха-брахмана»). Вчені прагнуть вияснити передісторію протоіндійської писемності, знайти графічні аналогії ієрогліфічних знаків і встановити, чи є писемність місцева або запозичена з інших регіонів. Існує полемічна точка зору про те, що знайдені таблички є малюнками або піктограмами, а справжня писемність у долині Інду не розвинулася. Останню точку зору підтримує Майкл Вітцель[ru].
У той же час, на уламках Хетської імперії на півночі Сирії і півдні Анатолії в період 1180-близько 700 рр. до н. е. існували Новохеттське царство[ru], жителі яких говорили на лувійською, арамейською і фінікійською. Термін «новохеттське» іноді у вузькому сенсі вживається стосовно розмовляючих лувійською мовою князівств, таких, як Мелід (Малатья) і Каркаміш (Кархеміш), хоча в більш широкому сенсі термін «сиро-хетські царства» нині застосовується по відношенню до всіх держав, що виникли в центральній Анатолії в результаті колапсу Хеттського царства — в тому числі щодо таких, як Табал і Куе — а також до царств північної та прибережної Сирії[65].
Протягом декількох століть, коли Ассирія панувала в регіоні, Вавилон користувався впливовим статусом і бунтувалася при будь-яких ознаках втрати цього статусу. Незважаючи на це, ассирійцям завжди вдавалося відновити лояльність вавилонців, або шляхом збільшення привілеїв, або військовим способом. Ситуація остаточно змінилася в 627 р. до н. е. зі смертю останнього сильного царя Ассирії Ашшурбаніпала, і кілька років по тому вавилоняни на чолі з Набопаласаром повстали проти халдейської династії. У союзі з мідійцями і скіфами вони захопили і пограбували[ru] ассирійську столицю Ніневію в 612 р. до н. е. і Харан в 608 р. до н. е., після чого столиця імперії знову перемістилася у м. Вавилон.
В XI столітті до н. е.державаІнь була завойована нечисленним західним племенем Чжоу, яке до цього перебувало в васальних відносинах зі згаданими іньцями, але поступово зміцнилося і створило союз племен.
Греко-Бактрійського цар Деметрій I вторгся в Індію в 180 р. до н. е. дійшовши до Паталіпутри, і заснував Індо-грецьке царство, що займало різні частини північній Індії аж до кінця I століття до н. е.. При індо-грецьких царях буддизм процвітав, і навіть вважалося, що вторгнення греків до Індії було викликано бажанням надати підтримку імперії Маур'їв, для захисту буддійської віри від переслідувань династії Сунга (185-73 до н. е.).
З початком промислової епохи найбільшою колоніальною державою стає Велика Британія. Завдавши поразки Франції під час тривалої боротьби в XVIII—XIX ст., вона збільшила свої володіння за її рахунок, а також за рахунок Нідерландів, Іспанії та Португалії. Велика Британія підкорила собі Індію. У 1840—1842 рр. і спільно із Францією в 1856—1860 рр. вела так звані «Опіумні війни» проти Китаю, у наслідку чого нав'язав Китаю вигідні для себе договори. Вона заволоділа Сянганом (Гонконг), намагалася підпорядкувати Афганістан, захопила опорні пункти в Перській затоці, Аден. Колоніальна монополія, разом з промисловою монополією, забезпечувала Великій Британії положення найпотужнішої держави впродовж майже всього XIX ст.. Колоніальна експансія здійснювалася й іншими державами. Франція підкорила Алжир (1830—1848), В'єтнам (50-80-і рр. XIX ст.), встановила свій протекторат над Камбоджею (1863), Лаосом (1893). У 1885 р. Конго стає володінням бельгійського короля Леопольда II, у країні встановлюється система примусової праці. На початку XX століттяімперія Цін оголосила про «нову політику» колонізації Тибету і Монголії.
З великими труднощами придбала національну незалежність Індія, багато в чому завдяки розпочатій Ганді кампанії пасивної протидії (інд. «Сатьяграха») і в 1947 р. Індія здобула незалежність, а в 1960 р. ще цілий ряд африканських володінь. Після поразки під Дьєнб'єнфу французи пішли з Французького Індокитаю. Відносно спокійно перетворилася колись могутня імперія Нідерландів.
↑Шуньков М. В., Таймагамбетов Ж. К., Павленок К. К., Анойкин А. А., Рыбалко А. Г., Харевич В. М. Стоянка-мастерская Курчум — новый палеолитический памятник на Южном Алтае // Проблемы археологии, этнографии, антропологии Сибири и сопредельных территорий. Том: XXI Год: 2015.
↑(англ.)(March 2016) «The age of human remains and associated fauna from Zhiren Cave in Guangxi, southern China». Quaternary International. DOI:10.1016/j.quaint.2015.12.088
↑(рос.)Т. А. Чикишева, С. К. Васильев, Л. А. Орлова, «Зуб человека из пещеры Логово гиены (Западный Алтай)»
↑(англ.)Akimova E., Higham T., Stasyuk I., Buzhilova A., Dobrovolskaya M. et Mednikova M. «A new direct radiocarbon AMS date for an Upper Palaeolithic human bone from Siberia» // Archaeometry, 2010, V.52, pp.1122-1130.
↑(англ.)Figure 3.3 from First Farmers: The Origins of Agricultural Societies by Peter Bellwood, 2004
↑(англ.)Fuller, Dorian 2006. «Agricultural Origins and Frontiers in South Asia: A Working Synthesis» in Journal of World Prehistory 20, p.42 «Ganges Neolithic» [Архівовано 17 травня 2011 у Wayback Machine.]
↑(англ.)Tewari, Rakesh et al. 2006. «Second Preliminary Report of the excavations at Lahuradewa, District Sant Kabir Nagar, UP 2002-2003-2004 & 2005-06» in Pragdhara No. 16 «Electronic Version p.28» [Архівовано 2007-11-28 у Wayback Machine.]
↑(англ.)See A. Stoia and the other essays in M.L. Stig Sørensen and R. Thomas, eds., The Bronze Age—Iron Age Transition in Europe (Oxford) 1989, and T.H. Wertime and J.D. Muhly, The Coming of the Age of Iron (New Haven) 1980.
↑(англ.)Tadmor, H. (1994). The Inscriptions of Tiglath-Pileser III, King of Assyria.pp.29.
↑ аб(англ.)Frye R. N. (1992). Assyria and Syria: Synonyms. PhD., Harvard University. Journal of Near Eastern Studies. Архів оригіналу за 7 квітня 2020. Процитовано 23 листопада 2018. І древня Ассирійська імперія була першою справжньою, імперією в історії. Що я маю на увазі, у неї було багато різних народів, що входять до складу імперії, всі говорять арамейською, і стають так званими "ассирійськими громадянами". Це було вперше в історії, що ми маємо це. Наприклад, еламські музиканти були доставлені в Ніневію, і вони були "зроблені ассиріянами", що означає, що Асирія була більш ніж маленькою країною, це була імперія, увесь родючий півмісяць.
↑(англ.)Hawkins John David, 1982a, «Neo-Hittite States in Syria and Anatolia», Cambridge Ancient History (2nd ed.) 3.1: 372—441; Hawkins John David, 1995, «The Political Geography of North Syria and South-East Anatolia in the Neo-Assyrian Period» in Neo-Assyrian Geography, (італ.)Mario Liverani (ed.), Università di Roma «La Sapienza», Dipartimento di Scienze storiche, archeologiche e anthropologiche dell'Antichità, Quaderni di Geografia Storica 5: Roma: Sargon srl, 87-101.
.jpeg)
