Міждержавність

Міждержа́вність, або Інтерговерменталізм (англ. Intergovernmentalism) — це політичний науковий термін, що стосується теорії регіональної інтеграції, яку запропонував Стенлі Гоффманн. Згідно з його трактуванням, головними факторами інтеграції вважається діяльність держав та національних урядів^[1].

Визначення

Поняття «інтерговерменталізм» стосується насамперед національних урядів, які вважаються головними акторами інтеграційного процесу. Першим із дослідників, хто використав теоретичний міжурядовий підхід, став Стенлі Гоффман. Він стверджував, що інтеграція в політичних сферах може мати місце лише тоді, коли вигоди від неї для держави перевищують сумарні витрати. За класичного міжурядового підходу наголошується на ролі державних керівників у процесах інтеграції, але він ґрунтується на тому, що керівники мотивовані переважно інтересами своїх країн. Поки стратегічні або тактичні інтереси різних країн зводяться до «спільного знаменника», інтеграція є можливою. Межі інтеграції досить обмежені й, що є найважливішим, нестабільні^[2]. У працях, написаних і опублікованих у 1964., 1966., 1968. роках, Гоффман мав на меті показати, що національні держави, як і раніше, відіграють ключову роль в інтеграції за плюралістичного характеру чинників інтеграції.

Стенлі Гоффман увів поняття «низької» (економіка) і «високої» (безпека) політик для того, щоб пояснити, чому в певній сфері вдалися співробітництво й інтеграція, а в іншій ні. Він стверджував, що лише у сфері економіки за умов цілковитого збігу інтересів акторів можлива інтеграція, а в політичній інтеграції пріоритет ідеологічних і прагматичних інтересів політичних еліт визначає поступ інтеграційного процесу. Зокрема, у сфері «низької політики» держави готові до інтеграції та співпраці, тоді як у сфері «високої політики» обмеження суверенітету є справою вельми проблематичною^[2].

Міжурядовий підхід був удосконалений і розширений Ендрю Моравчиком^[en], який сформував та розвинув положення ліберального міждержавного підходу. В основі його концепції лежать три твердження:

• головними акторами в політиці є раціональні, самостійні індивіди, що взаємодіють один з одним на основі принципів власних інтересів;
• влада є «підвидом» акторів, що наділені інтересами, що є стримуючими факторами стосовно інтересів інших держав;
• поведінка держави на міжнародній арені характеризує природу державних інтересів.

Національні інтереси держав формуються під впливом різноманітних соціальних груп, політичних партій, органів влади.

Регіональна інтеграція

Європейська інтеграція

Найвідомішим прикладом регіональної інтеграції є Європейський Союз (ЄС), економічна і політична міжурядова організація з 28 держав-членів, усі з яких знаходяться в Європі. ЄС діє через систему наднаціональних незалежних інститутів і міжурядових рішень з боку держав-членів. Інститути ЄС включають: Європейську комісію, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк, Рахункова палата, а також Європейський парламент. Європейський парламент обирається кожні п'ять років громадянами ЄС. Де-факто столицею ЄС Брюссель. ЄС розробив єдиний ринок через стандартизовану систему законів, які застосовуються в усіх державах-членах. У межах Шенгенської зони (яка охоплює 22 ЄС і 4-поза меж ЄС європейські держави) паспортний контроль був скасований. Політика ЄС на користь вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталу в межах своїх кордонів ввела в дію законодавство в юстиції і внутрішніх справ, а також підтримує загальну політику в галузі торгівлі, сільського господарства, рибальства і регіонального розвитку. Валютний союз Єврозони був створений в 1999 році і складається з 17 держав-членів. Завдяки спільній зовнішній політиці та політиці безпеки ЄС отримав вагомішу роль у зовнішніх відносинах і питаннях оборони. Постійні дипломатичні місії були встановлені в усьому світі. ЄС представлений в Організації Об'єднаних Націй, Всесвітньої торгової організації, G8 і G-20. Міждержавність є способом для обмеження наділення повноважень, на наднаціональні інститути, зупинку чи появу загальної політики. У нинішній інституційній системі ЄС, Європейська Рада та загальна Рада відіграють роль інститутів, що мають останнє слово при прийнятті рішень і політиці ЄС, інституціоналізації де-факто міжурядового контролю над ЄС в цілому з можливістю надання більше влади невеликій групі держав. Цей факт може створити умову переваги, коли хтось є «вищим» над кимось, а це своєю чергою порушує принцип «Союз Рівних».

Африканська інтеграція

Африканський союз (АС, або, в інших офіційних мовах, UA) — континентальний союз, подібний до ЄС, але менш інтегрований. Складається з 54 африканських держав. Єдина держава Африки, яка не є членом АС — Марокко. АС було створено 26 травня 2001 року в Аддіс-Абебі, Ефіопія, і запущено, 9 липня 2002 року в Південній Африці, щоб замінити Організацію африканської єдності. Найважливіші рішення АС приймаються у Асамблеї Африканського союзу^[en] щопівроку на зустрічі глав держав і урядів держав-членів. Секретаріат АС в рамках Комісії Африканського союзу^[en], базується в Аддис-Абебі, Ефіопія.

Примітки

1. Teodor Lucian Moga (2009). The Contribution of the Neofunctionalist and Intergovernmentalist Theories to the Evolution of the European Integration Process (PDF). Journal of Alternative Perspectives in the Social Sciences. Архів оригіналу (PDF) за 24 грудня 2012. Процитовано 21 травня 2012.
2. Романюк Н. (2008). Класичний міжурядовий підхід: основні положення та історичний контекст (PDF). Вісник Львів. ун-ту. Сер. «Міжнародні відносини». Вип. 25. – С. 87–96. Архів оригіналу (PDF) за 5 листопада 2013. Процитовано 4 листопада 2013.

Див. також

Європейський союз