Директи́ва (англ.Directive) — нормативно-правовий актЄвропейського Союзу,[1] який вимагає від держав-членів досягнення певної мети, не диктуючи, яким методом держави-члени повинні її досягти. На відміну від регламенту чи рішення, інструментів прямої дії[en], директива запроваджується[en] через національне законодавство. Вона зобов'язує державу-члена у певний термін вжити заходів, спрямованих на досягнення визначених у ній цілей. Директиви — підпорядкований інструмент, вони повинні відображувати положення договорів, але вони так само, як і договори, мають верховенство над національним правом. Тож якщо якась країна не запровадила вчасно відповідну директиву до національного законодавства, вона однаково має силу закону в цій державі, і її порушення може бути оскаржено в Суді Європейського Союзу.[2]
Існують обґрунтування для більш широкого використання саме директиви, а не регламенту: (i) вона відповідає прагненню ЄУ до «субсидіарности»; (ii) вона визнає, що різні держави-члени мають різні правові системи, правові традиції та правові процеси; і (iii) кожна держава-член має свободу вибору власного законодавчого формулювання замість прийняття офіційної брюссельської термінології «європейської мови[en]».
Наприклад, хоча Директива ЄС 2009/20/EC (яка просто вимагає, щоб усі судна, які відвідують порти ЄС, мали захист P&I) могла бути нормативним актом (без вимог до держав-членів імплементувати директиву), прагнення до субсидіарності було першочерговим, тому директиви було обрано транспортний засіб.[3]
Для виконання повноважень інституції Європейського Союзу ухвалюють регламенти, директиви, рішення, рекомендації та висновки.
Регламент має загальне застосування. Він є обов’язковим у повному обсязі та повинен прямо застосовуватися в усіх державах-членах.
Директива є обов’язковою щодо результату, якого необхідно досягти, для кожної держави-члена, якій її адресовано, проте залишає національним органам влади вибір форми та засобів.
Рішення є обов’язковим у повному обсязі. Якщо рішення визначає тих, кому воно адресовано, воно є обов’язковим лише для них.
Рада може делегувати законодавчі повноваження Комісії, і, залежно від сфери та відповідної законодавчої процедури, обидві установи можуть видавати нормативно-правові акти.[5] Є директиви Ради та директиви Комісії. Стаття 288 не проводить чіткого розмежування між законодавчими та адміністративними актами, як це зазвичай робиться в національних правових системах.[6]
Юридична сила
Директиви є обов'язковими лише для держав-членів, яким вони адресовані, якою може бути лише одна держава-член або їх група. Загалом, однак, за винятком директив, пов'язаних зі Спільною сільськогосподарською політикою, директиви адресовані всім державам-членам.
Імплементація
Після прийняття директиви державам-членам надають графік імплементації запланованого результату для цілей. Інколи закони держави-члена вже можуть відповідати цьому результату, і від відповідної держави вимагатиметься лише зберегти свої закони. Частіше держави-члени зобов'язані внести зміни до своїх законів (що зазвичай називають транспозицією[en]), щоб директива була імплементована правильно. Це робиться приблизно в 99 % випадків.[7] Якщо держава-член не приймає необхідного національного законодавства або якщо національне законодавство не відповідає належним чином вимогам директиви, Європейська комісія може порушити позов проти держави-члена в Суді Справедливости. Це також може статися, коли держава-член транспонувала директиву в теорії, але не дотримується її положень на практиці.
Якщо держава-член не імплементує директиву вчасно або належним чином, сама директива стає обов'язковою для держав-членів, тобто сторони у судовому процесі проти держави можуть покладатися на положення невчасно або неправильно транспонованої директиви. Прикладом справи, у якій заявник міг послатися на положення невчасно транспонованої директиви, є справа Verkooijen, у якій Суд Справедливости виніс рішення 6 червня 2000 року (справа № C-35/98).
Незважаючи на те, що спочатку вважалося, що директиви не є обов'язковими до виконання державами-членами, Суд Справедливости розробив доктринупрямої дії[en], коли нереалізовані або погано імплементовані директиви можуть мати пряму юридичну силу. У важливій справі Франкович проти Італії[en]Суд Справедливости розширив принципи зі справи Ван Ґенд ен Лоос[11], аби передбачити, що держави-члени, які не впровадили директиву, можуть нести відповідальність за відшкодування збитків особам і компаніям, які постраждали від її невиконання.
↑European Union law after Maastricht: a practical guide for lawyers outside the common. The Union has two primary types of legislative acts, directives and regulations
↑Christine Fretten; Vaughne Miller (21 липня 2005). The European Union: a guide to terminology procedures and sources(PDF). UK House of Commons Library, International Affairs and Defence Section. с. 8. Standard Note: SN/IA/3689. Архів оригіналу(PDF) за 12 червня 2010. Процитовано 3 вересня 2009. Both the Council of Ministers and the Commission are empowered under the EC Treaty to make laws.
↑Steiner, Josephine; Woods, Lorna; Twigg-Flesner, Christian (2006). EU Law (вид. 9th). Oxford: Oxford University Press. с. 56–60. ISBN978-0-19-927959-3.
.svg){kind=small}
