Загалом рельєф України створює сприятливі можливості для розвитку продуктивних сил та освоєння природних ресурсів країни. Рівнинний характер території дає величезні можливості з економії витрат на спорудження та підтримку транспортної мережі країни. Широке залучення геоморфологічних методів в практику геологічно-інженерних вишуковувань дає змогу звужувати території пошуку корисних копалин і тим здешевлювати процес, скорочувати час і зменшувати затрати виробництва.
Загальна характеристика
Більша частина території України належить до південно-західної окраїни Східноєвропейської рівнини та має рівнинний рельєф; тільки на півдні височать Кримські гори, а на заході — Карпати. Східноєвропейська рівнина в межах України складається з височинних і низинних ділянок, що здебільшого відповідно збігаються з підняттями й опусканнями кристалічного фундаменту платформи. Серед перших найзначніша Волино-Подільська височина, що простягається з північного заходу на південний схід від верхньої течії річки Західний Буг і лівих допливів верхів'я Дністра до долини Південного Бугу[3].
Північну частину України займає південь Поліської низовини з висотами 150—200 м; її рівнинна (місцями ускладнена моренно-горбкуватими, еоловими формами рельєфу й карстом) поверхня складена древніми флювіогляціальними й алювіальними відкладами. На південному сході вона поступово переходить у Придніпровську низовину, що простирається лівобережжюм Дніпра (Славути) в його середній течії. У західній частині низовини добре виражені заплавна й надзаплавна тераси Дніпра; східна частина є рівнинною, розчленованою ярами, балками й асиметричними долинами лівих приток[3].
Для височин України характерно глибоке й густе розчленовування поверхні долинною і ярово-балковою мережею. На Сході України яруги і балки сильніше розвинені, ніж на інших українських землях; їх густота становить 1—2 км на 1 км², а яружне розчленування доходить до 10—30 % площі (найбільше в південно-східній частині між Осколом і Доном з Хопром). Обезліснення і надмірна оранка степів вплинули на зростання балок. На північному сході у межі України заходять відроги Середньоруської височини. На правобережжі Дніпра розташована Придніпровська височина (висоти до 323 м). У південно-східній частині країни є невелика Приазовська височина (Бельмак-Могила, 324 м), тектонічне продовження Українського щита Придніпровської височини. З північного сходу до Придніпровської низовини примикає Донецький кряж (Могила Мечетна, 367 м), на території якого часто трапляються терикони, кар'єри й інші антропогенні форми рельєфу[3].
Приморські низовини поступово на півдні переміняються Кримськими горами з трьома пасмами, з яких найвище — Південне, або Головне Кримське пасмо (Роман-Кош, 1545 м)[3]. Для рельєфу Кримських гір характерні вирівняні поверхні (яйли) із широким розвитком карстових форм.
На заході України розташовані найбільш високі гори в країні — Українські Карпати, що представляють звужену (до 60—100 км) і знижену частину Східних Карпат та складаються з ряду паралельних хребтів, витягнутих із північного заходу на півдненному сході на 270 км (найвища вершина — гора Говерла, 2061 м). У південно-західних передгір'їв Українських Карпат простирається алювіальна Закарпатська низовина (висота 100—120 м)[3].
Загальний нахил поверхні Українського Полісся — із заходу на схід[2]. Рельєф здебільшого рівнинний, часто порушується водно-льодовиковими формами рельєфу — горбоподібними підвищеннями, валами і горбами. Абсолютні висоти рельєфу незначні — 150—200 м, найбільші пов'язані з Словечансько-Овруцьким кряжем (316 м), відносні висоти якого невеликі — 50—60 м; уздовж Дніпра і Прип'яті абсолютні висоти не перевищують 150 м (у Волинській області вище за 200 м)[2]. У межах геоморфологічної області виділяється широкою смугою (30—40 км) долина Прип'яті, найбільшої правої притоки Дніпра. Рельєф заплави Прип'яті, ширина якої коливається в межах 2—20 км, характеризується наявністю великої кількості стариць, приток, невеличких озер, еолових (моренних) горбів і пасм з піску, гальки, валунів[2]. Річкові долини Десни, Стира, Случі, Снова, Горині, Тетеріва, Сейму, Уборті, Ужа широкі, з низькими берегами, двома річковими терасами (зрідка трьома), глибинами 20-50 м (зростають з півночі на південь)[1]. Заплави й реліктові прохідні долини заболочені, у місцях виходу кристалічних порід скелясті береги, річкові пороги й перекати в річищах.
У межах Волинської моренної гряди зустрічаються досить протяжні ози (завдовжки 2-3 км, з відносною заввишки 10—25 м)[2]. У місцях виходу на поверхню кристалічних гірських порід зосереджені друмліни[2]. Для Прип'ятської низовини більш характерними є еолові форми водно-льодовикового рельєфу на межиріччях, що виступають у вигляді барханів і переважно складаються з кварцових пісків, поширені дюни, горби й вали, що закріплені рослинністю[2]. Зруйновані денудацією виходи на земну поверхню кристалічних порід утворюють гранітні поля, пасма, кряжі (Словечансько-Овруцький, Білокоровицько-Топильнянський, Озерянський)[1].
На Волинському Поліссі, де близько від поверхні залягають породи верхньої крейди, розповсюджені карстові форми рельєфу (басейни Турії та Снову), десятки великих озерних улоговини, загальнознаними з яких є Шацькі озера (найбільше озеро Світязь) в північно-західній частині Волинської області. Шацьке поозер'я — важливий курортний регіон країни[2].
Придніпровська низовина розташована в північно-східній частині України, уздовж лівого берегаДніпра, у межах Чернігівської, Київської, Черкаської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської та частково Харківської і Запорізької областей. Фактично вона є північно-східним продовженням Українського Полісся[2][3]. Межі геоморфологічної області проходять на заході і південному заході берегами Дніпра, на північному сході — схилами Середньоруської височини, на півдні — на широті міста Дніпра в південно-східному напрямі, далі повертає на північ і доходить до кордону з Середньоруською височиною, на південний схід від Харкова, північно-східні межі збігаються з державним кордоном України[2]. Пересічні висоти — 50-170 м, найбільші (200 м) — на півдні та сході. Найбільше знижена частина Придніпровської низовини — алювіальна тераса Дніпра на північному сході (50-90 м), що поступово звужується від 125 км в Чернігівській, до 40 км в Полтавській областях.
Придніпровська геоморфологічна область складається з таких підобластей:
Середньодніпровсько-Деснянська на півночі (Придеснянська рівнина). У цій частині значного розвитку набули льодовикові і водно-льодовикові форми, де чималі площі зайняті моренними та моренно-зандровими рівнинами. У цій частині найбільш інтенсивна яружна сітка, в рельєфі якої добре збереглися виступи крейдяних порід. Круті і непротяжні схили цих виступів призвели до формування глибоких, але коротких яруг із значним нахилом їхніх сточищ[2].
Полтавсько-Орельська на півдні та сході. Сильно розвинута яружна сітка, приурочена до схилів долин, сильно звужені пласкі вододіли чергуються з глибокими (70-80 м) широкими (10-15 км) асиметричними річковими долинами лівих приток Дніпра[2][1]. Круті праві схили долин порізані глибокими балками з частими осипами.
Геологічний фундамент Придніпровської низовини складає кристалічний масив на глибинах 4000-8000 м, перекритий потужною товщею осадових порід різного віку (від палеозою до антропогену). Четвертинні відклади на заході представлені пісками, на сході — лесами і лесовими суглинками[1]. У геоструктурному відношенні низовині відповідає Дніпровсько-Донецька западина[3].
Придніпровська геоморфологічна область є пластоподібною низовиною з пересічними абсолютними висотами дещо більшими, ніж на Поліссі. Загальний похил поверхні на південь і південний захід, до Дніпра. У цьому напрямку тече більшість його лівих приток (Ворскла, Оріль, Псел, Самара, Сула)[1]. Головними елементами рельєфу долини Дніпра слугують поверхні терас, густо вкриті старицями, озерними улоговинами та піщаними дюнами та пагорбами на заплавах і борових терасах[1]. Річкові долини приток Дніпра в нижній течії заболочені через підпір водами каскаду водосховищ (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам'янське, Дніпровське). Присутні окремі ізольовані підняття — гори Пивиха (169 м), Хоцький пагорб (151 м), Калитва (145 м); прояви соляної тектоніки у вигляді куполоподібних пагорбів — Золотуха поблизу Ромен, Богачківський і Висачківський пагорби поблизу однойменних селищ[1]. На схилах долин, особливо на крутих схилах правого берега Дніпра, добре розвинута яружно-балкова мережа, хоч загалом вона розміщена територією нерівномірно. Ерозійне розчленування надає рівнинній поверхні хвилястий характер[2]. Для низовини загалом характерні реліктові прохідні долини (вододіли Псла-Ворскли, Псла-Хоролу)[1]. На півдні зустрічаються просадкові степові блюдця, поди.
Дністровсько-Бузька, межиріччя нижніх течій Дністра і Південного Бугу. Найбільші абсолютні висоти на південному заході цієї частини (160 м), де вона поступово переходить в Подільську височину.
Бузько-Дністровська, межиріччя нижніх течій Південного Бугу і Дніпра (правий берег). Характерним є наявність великої кількості солоних річкових лиманів (Хаджибейський, Куяльницький, Тилігульський), пересихаючих річок.
Дніпровсько-Молочнянська, межиріччя нижніх течій Дніпра (лівий берег) і Молочної. Характеризується рівнинністю (плоскістю) поверхні, її безстічністю, невеликими за глибиною і густотою розчленуваннями, наявністю значних за площею подів тощо.
Приазовська низовина, від Молочної і до східного кордону України, уздовж північного берега Азовського моря. Властиві досить різкі перепади поверхні з півночі на південь (від 180 м до 0 м).
Кримська рівнина, лежить на північ від Кримських гір. У її складі Індольська і Присиваська низовини, Центральнокримська рівнина.
Характерними морфологічними особливостями усіх підобластей континентальної частини є слабкий нахил поверхні на південь у бік Чорного та Азовського морів; у той час як Кримська рівнина має нахил на північ, убік Каркінітської затоки Чорного і Сиваської Азовського морів[2]. Для Причорноморської низовини характерний відносно рівнинний рельєф, поступовий перехід низовини до сусідніх підвищених морфоструктур, більше розчленування поверхні в північній, ніж у південній частині (але в межах Кримської рівнини навпаки: розчленування збільшується на півдні)[2]. Спільними для всіх підобластей є наявність водоерозійних та водоакумулятивнихсуфозійнино-просадочних форм рельєфу — подів (Агайманський, Зелений, Чаплійський), степових блюдець[2]. В басейнах Дніпра та Молочної на річкових схилах розвинена яружно-балочна мережа[1]. Річкові долини глибокі, з 3-6 річковими акумулятивними терасами, крутими правими схилами, на яких можливі зсуви та денудаційні тераси. У гирлових ділянках річок Причорноморської низовини через загальне занурення поверхні часто утворюються лимани[1].
Височини займають близько 25 % території країни. Утворення українських височин пов'язане з геологічною будовою і тектонічними рухами земної кори. За генезисом в Україні виділяють такі височини: денудаційні (Волинська), пластово-денудаційні (Середньоруська), структурно-денудаційні (Приазовська), цокольні (Донецька).
У північній частині Західного Поділля виділяється відносно великими висотами Гологоро-Кременецький кряж, рельєф якого часто нагадує сильно розчленоване низькогір'я з відносно високими (150—180 м) окремими крутосхилими масивами зі стовпоподібними останцями (Вороняки), густою яружно-балковою мережа, частими проявами карстової діяльності. Кряж круто обривається на північ у сторону Західнобузько-Стирської низовини[2]. Найбільші висоти — Гологори (471 м), Вороняки (436 м), гора Драбаниха (408 м) у Кременецьких горах.
Опілля — крайня західна частина Поділля, сильно пересічена територія місцями з вузькими глибокими річковими долинами (Гнила і Золота Липа, Стрипа), крутими схилами, мальовничими краєвидами — Дністровський каньйон. У межах Опілля на південний схід від Львова найвища точка Подільської височини — гора Камула (473 м). Опілля має вигляд цілого ряду підвищених з крутими схилами регіонів, які тягнуться вздовж лівих приток Дністра, з лісистими платоподібними плоскими височинами на міжріччях. На заході Опілля поступово зливається з Передкарпатською височиною[2].
Загальний похил височини з півночі на південь і південний схід, до долини Дністра і Причорноморської низовини. Поверхня густо розчленована долинами лівих приток Дністра, глибина яких поступово збільшується за течією, сягаючи 150—200 м біля самого впадіння. Річки часто порожисті, є водоспади. Вододіли звужені. На Подільській височині в гіпсово-ангідритових товщах досить поширені карстові форми — переважно тріщини, колодязі, лійкоподібні заглиблення, що зустрічаються в багатьох місцевостях Опілля, Товтрів, басейнах річок Стрипи, Серету і Збруча та їхніх приток. Широко відомі численні гіпсові печери великої протяжності (Кришталева, Мокра, Оптимістична)[2].
Поверхня височини горбисте платоподібне підняття, що поступово знижується на південь та південний схід, з відносно рівнинними долинами річок[1]. Загалом для рельєфу характерне чергування глибоких (до 90 м) долин (Південний Буг, Соб, Інгул, Інгулець, Саксагань, Гірський Тікич, Синюха) і балок з пласкими широкими вододілами — плакорами, які ближче до Дніпра та Південного Бугу поступово переходять в пологовершинні пасма[3]. Річкові долини мають чітко виражені 3-4 тераси, у річищах трапляються мальовничі пороги і бистрини, що пов'язані з частими виходами кристалічних порід на поверхню (Бузькі пороги, Актівський каньйон)[2][1]. Присутні реліктові прохідні долини завглибшки 15-50 м. Розвинута яружно-балкова мережа, особливо в районах крутосхилів правого берега Дніпра в районі Канева (ерозійні Канівські гори), де максимальна висота сягає 255 м, а глибина яруг доходить до 85—90 м. У районі Старих Петрівців (на північ від Києва), поблизу Канева та в інших місцях трапляються зсуви, конуси виносу. У південно-східній частині зустрічаються невеликі западини та степові блюдця, що пов'язані з просіданням ґрунту в районі розвитку карсту[1].
Запорізька рівнина, як і вся Приазовська височина, генетично пов'язана з Українським кристалічним щитом. Абсолютні висоти становлять тут 190—265 м. Поверхня злегка горбиста, розвинута яружно-балкова мережа. Балки короткі, яружна мережа зустрічається набагато частіше, ніж на Приазовській височині. Характеризується наявністю зсувів[2].
Бахмут-Торецька височина на північному заході. Рельєф представлений великими вододільними масивами, які чергуються з широкими долинами. Розчленування рельєфу досить значне, але помітно менше, ніж на кряжі. Абсолютні висоти сягають 180—270 м; найнижчою частина височини — північно-західна, що переходить в Придніпровську низовину[2].
Південно-західні й південні відроги Середньоруської височини заходять відносно вузькою смугою (40-50 км) на територію України уздовж північно-східного кордону в Сумській, Харківській і Луганській областях (Донське пасмо)[2]. Поверхня Середньоруської височини нахилена в південному і південно-західному напрямках; абсолютні висоти поступово зменшуються на 20—50 м і територія височини плавно переходить у Придніпровську низовину (Полтавська рівнина), на південному сході долиною Сіверського Дінця відокремлені від Донецької височини[3][2]. Рельєф горбистий, міжріччя представлені численними рівнинами, лінії вододілів яких зміщенні до правих берегів річок, переважають ерозійні форми рельєфу (густота долинно-балкової мережі становить 1,1 км/км², значного розвитку набули яруги, які приурочені до крутих схилів річкових долин і сягають декількох кілометрів довжини. Річкові долини широкі, глибоко врізані, з високими правими берегами порізаними короткими й глибокими деревоподібними ярами (Айдар, Оскіл, Красна). Лівобережжя порізане довгими неглибокими пологосхилими балками[1]. Поширені також зсуви, карстові явища, розвіювання піщаних відкладів на річкових терасах (Кицівська пустеля)[2]. У північній частини зустрічаються карстові западини, що утворились в крейдових породах внаслідок обвалів внутрішніх порожнин[1]. Найбільша висота — 236 м, середні висоти — 190—200 м[1].
Балабанівська балка, Харківська область
Яружно-балкова мережа поблизу Рогані на Харківщині
Гірськими формами рельєфу в Україні зайнято 6,8 % території — Українськими Карпатами (33,2 тис. км², включно з 3,3 тис. км² низовинної зони) на заході та Кримськими горами (7,9 тис. км²) на крайньому півдні Кримського півострова. Гірські масиви Карпатської та Кримської геоморфологічних областей сильно впливають на економічне житті мешканців цих регіонів і країни загалом.
У центральній частині, відповідаючи синклінальній зоні, на південний захід паралельно Північно-східній підобласті простягаються завширшки 30 км на північному заході, до 10 км — на південному сході відносно невисокі (800—1200 м) Вододільно-Верховинські Карпати. Тут панує низькогірний рельєф верховин. Через понижені частини цієї гірської смуги проходять відомі Карпатські перевали — Середній Верецький (839 м), Ужоцький (889 м), Яблунецький (931 м) та Воловецький перевали (1014 м), якими прокладені автомобільні та залізничні шляхи, траси газо- і нафтопроводів, високовольтні лінії електропередач. У межах цієї смуги проходить Головний Карпатський вододіл[2]. Далі на південний захід простягається найвища підобласть Українських Карпат, що відповідає антиклінальній зоні — Полонинсько-Чорногірські Карпати з центральними Полонинським хребтом і найвищим масивом між річками Прут і Чорний Черемош, Білою і Чорною Тисою — Чорногорою. Над полонинами здіймаються окремі конусоподібні вершини, найвищими серед них є Говерла (2061 м) — найвища точка гірської системи і України, Бребенескул (2035 м), Піп-Іван (2026 м), Петрос (2022 м), Гутин Томнатик (2017 м), Ребра (2007 м). У межах Полонинсько-Чорногірських Карпат знаходяться цілий ряд гірських масивів — Свидовець (гора Близниця, 1883 м), Чорногора (Говерла), Гринявські гори, Буковинська полонина[2]. На півдні Українських Карпат зосереджені північно-західна частина Мармароського масиву — Рахівські гори (1940 м) та Чивчинські гори, які характеризуються глибокими долинами з крутими схилами, гострими вершинами.
Кримські гори простягнулись дугою на півдні Кримського півострова на 150 км від Балаклави на південному заході до Феодосії на північному сході, з найбільшою завширшки 50 км на заході[1]. Вони складаються з трьох паралельних гірських куестових гряд, що характеризуються крутими уривистими південно-східними і пологими протяжними північно-західними схилами (яйлами)[2]. Висота і розміри куест збільшуються з південного сходу на північний захід[2]:
Кримські гори є важливим кліматотворним фактором для півдня, вони захищають від впливу північних холодних повітряних мас вузьку приморську смугу — Південний берег Криму (ділянка узбережжя від мису Айя до гори Кара-Даг) зі сприятливим для відпочинку та лікування м'яким субтропічним кліматом середземноморського типу, що є винятково важливим приморським рекреаційним районом для всієї Східної Європи[2]. Для Південного узбережжя Криму, особливо між Алуштою і Гурзуфом, характерні куполоподібні підняття — лаколіти (Аюдаг, мис Плака, Кастель).
Територія України на півдні омивається водами двох внутрішніх морів — Чорного (південний захід та південь) і Азовського (південний схід). В акваторію Чорного моря значно видається найбільший півострів країни — Кримський (26,85 тис. км²)[3]. На заході Криму великий Тарханкутський півострів, на сході — Керченський. Західне узбережжя півострова омивають води Каламітської затоки, на південному сході — Феодосійської. На півночі Керченського півострова Арабатська і Казантипська затоки. Керченською протокою, що сполучає Азовське море з Чорним, проходить українсько-російський кордон[3]. На північному сході велике солоне мілководне озеро лагунного типу — Сиваш, води якого відділяє від вод Азовського моря найдовша коса країни — Арабатська Стрілка (115 км). Західне і південне узбережжя Криму абразійне з невеликими акумулятивними ділянками, створеними хвильовими процесами (лагунні); в районі Керченського півострова — абразійно-акумулятивне; на сході — пляж піщаної намивної коси[4].
На північному заході Кримський півострів від материкової частини відділяють води великої Каркінітської затоки (з окремими частинами — Джарилгацька та Перекопська затоки)[3]. Узбережжя затоки абразійно-акумулятивне, вирівняне і бухтове[4].
На західному й північному узбережжі Азовського моря ряд акумулятивних піщано-мушлевих кіс (із заходу на схід) — Арабатська Стрілка, Бирючий Острів, Обитічна, Бердянська, Білосарайська, Крива. Вони відділяють від відкритого моря ряд заток — озеро Сиваш, Утлюцький лиман, Обитічну, Бердянську, відповідно. Узбережжя переважно вирівняне абразійно-акумулятивне, чергування намивних кіс та бухт; в районі Маріуполя — абразійний відмерлий берег[5]. На крайньому сході акваторії Азовського моря, на схід від умовної лінії завдовжки 31 км Білосарайська коса — Довга коса (Росія) лежить найбільша затока України — Таганрозька (5,6 тис. км²)[3][6]. Найбільшою затокою, чия акваторія повністю належить Україні є Каркінітська, завдовжки 118,5 км, з максимальною завглибшки 36 м[6].
Поблизу узбережжя України відносно мало островів. Майже всі вони акумулятивно-намивні, що в минулому поєднувались із суходолом піщаними переймами і з часом поєднаються знов. Ці процеси яскраво відображає топоніміка — коса Бирючий Острів, острів Тендрівська Коса. Навпроти дельти Дунаю в західній частині акваторії Чорного моря невеликий (0,17 км²) скелястий острів — Зміїний[3]. У Керченській протоці ближче до російського півострова Тамань — острів Коса Тузла, єдиний частина території України яку можна розглядати як таку що лежить в Азії[3].
.jpg)
.jpg)
_-_panoramio.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.JPG)
