Латинський квартал (Київ)

Латинський квартал
Київ

Будинок Михайла Грушевського, Паньківська, 9
Загальна інформація
50°26′24″ пн. ш. 30°30′20″ сх. д. / 50.440057° пн. ш. 30.505418° сх. д. / 50.440057; 30.505418
Країна  Україна
Адмінодиниця Київ
Головні вулиці Велика Васильківська, Володимирська, Жилянська, Микільсько-Ботанічна, Паньківська, Саксаганського, Тарасівська.
Заклади освіти
та культури 		Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Парки Ботанічний сад
Транспорт
Метрополітен  «Університет»
Карта
Латинський квартал. Карта розташування: Київ
Латинський квартал
Латинський квартал
Латинський квартал (Київ)
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Латинський квартал.

Лати́нський кварта́л — історична місцевість у Києві, містечко на Паньківщині, яке сформувалося навколо Університету святого Володимира. З 1840-х років у кварталі оселялися студенти, викладачі, науковці, діячі культури тощо. Тут мешкали Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Михайло Грушевський, Максим Рильський та інші.

Розташування

Через квартал пролягають вулиці Велика Васильківська, Жилянська, Микільсько-Ботанічна, Паньківська, Саксаганського, Тарасівська, нижня частина Володимирської. Щоправда, в ХІХ сторіччі межі кварталу визначали більші за територію Паньківщини. Володимир Іконников повідомляв, що, коли 1830 року на Печерську почалося будівництво фортеці, влада звідти переселила мешканців на вільні землі у місцевість Нова Забудова, яку згодом назвали Латинським кварталом[1].

Вацлав Чеховський у довіднику «Київ та його пам'ятні місця» (1901) Латинським кварталом називає все Нове місто, забудоване у ХІХ сторіччі, в якому окрім університету розташовувалося багато навчальних і наукових закладів: колегія Павла Ґалаґана, Перша і Друга міські гімназії, Фундуклеївська та Ольгинська жіночі гімназії, анатомічний театр, комерційне училище (Бульварно-Кудрявська, 24), художня школа Мурашка (Володимирська, 47) і навіть політехніка[2].

Назва

Назва виникла за аналогією з паризьким «Латинським кварталом», який населяло студентство Сорбонни[3].

Історія кварталу

На плані Києва 1833 слобода Паньківщина (вгорі) вже розділена на квартали

Землі до річки Либідь тривалий час належали Софійському монастирю. Паньківщина також була місцем відпочинку викладачів і студентів Київської духовної академії. Один із церковних ієрархів у своєму щоденнику записав, як 31 травня 1819 року він із ректором і вчителями ловив у нижньому ставку на Паньківщині рибу й обідав з ними в альтанці. На горі у гаю, де поставили намет, учні співали «Днесь благодать Духа Святого». Митрополит за це роздав їм пироги, яйця, горіхи, мідні і срібні гроші, а ректора і вчителів запросив до себе на чай, вино і фрукти[4].

На плані Києва, затвердженому 17 січня 1833 року, ще позначений ставок, але саму слобідку Паньківщина вже розділено на квартали.

Головний корпус Київського університету. Акварель, початок 40-х років XIX ст.

Університет святого Володимира в перші роки свого існування спочатку орендував приміщення в домі Корта і сусідніх будинках на Липках[5]. Поблизу протягом 1834—1842 років знімали кімнати студенти й викладачі. Переважно студенти-поляки оселялися у приватних пансіонах. Певна частина мешкала на вулицях Лютеранській, Івана Мазепи та Омеляновича-Павленка (сучасні назви). Незаможні студенти винаймали кімнати у Проваллі, де невеликі хатинки із садами й городами тягнулися до схилів Дніпра. На місяць вони сплачували близько 25 карбованців асигнаціями. В оплату входила також вартість обіду, чаю і прання одягу[6].

31 липня 1837 року розпочали будівництво Університету святого Володимира за проєктом професора архітектури Вікентія Беретті[7]. Університетську споруду, як і будівлі Першої і Другої гімназій та інших закладів, звели з київської цегли, яку виготовляли на цегельні Йоганна-Сигізмунда Ейсмана. Його син Густав Ейсман, мільйонер, міський голова, згодом став професором університету.

Після відкриття Червоного корпусу університету в 1842 році викладачі та студенти перебралися ближче до навчального закладу. Земельні ділянки у Новій Забудові, до якої увійшла і Паньківщина, були дешевими, тому й оселялися тут незаможні мешканці. Власники забудовували свої садиби невеликими будинками, а кімнати недорого здавали викладачам і студентам. У місцевості, нижче університету, поступово сформувалося професорсько-студентське містечко — Латинський квартал.

Квартал втратив своє значення за радянської влади. Після закриття Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1922 році студентів розселили в монастирських келіях, які перетворили на гуртожиток. А на межі 1950-х — 1960-х років побудували дванадцять п'ятиповерхових гуртожитків в університетському містечку в Голосієві[8].

«Український Парнас»

Будинок на Саксаганського, 97, в якому в 1899—1908 роках мешкала Леся Українка

У Латинському кварталі сформувалося осереддя українського життя Києва — «Український Парнас».

Михайло Грушевський та інші стверджували, що українці спромоглися приховати у назвах Тарасівської, Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць імена видатних українських діячів Тараса Шевченка, Панька Куліша і Миколи Костомарова[9]. Максим Рильський додав: «У часи тяжкого переслідування українського слова, української культури, української громадськості, прізвища ці — особливо перше — не могли ніяк бути прийняті міською управою, тому й виникли „компромісні“ назви вулиць не за прізвищами, а за іменами»[10].

1900 року Іван Труш писав портрет Лесі Українки в Музеї старожитностей і мистецтв, куди поетеса ходила пішки з помешкання на Саксаганського, 97

Деякі дослідники висловлювали сумніви щодо цих тверджень[4]. Водночас Орест Левицький запевняв, що ця ініціатива належала священнику Петрові Лебединцеву: «В інтимних розмовах із земляками о. Лебединцев любив хвалитись, либонь за його порадою в новий плян вписані і такі назви вулиць, як Тарасівська, Паньківська й Нікольсько-Ботанічний провулок, немов би то на честь Шевченка, Куліша та Костомарова»[11].

Оскільки назва Паньківської вулиці перегукувалася з назвою місцевості Паньківщина, вдалося приспати пильність міської влади. Грушевський писав, що творці цієї «української маніфестації» свою мету «безперечно осягнули: покоління „свідомих українців“, ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авґурів і почували тихе вдоволення, що мають свої національні вулиці, прозвані йменнями найвизначнійших репрезентантів українства»[9].

Родина Сікорських на Тарасівській, 18. Тут зупинялися Леся Українка та Ігор Сікорський

У Латинському кварталі мешкали найвидатніші представники української інтелігенції тієї доби — Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Михайло Грушевський, Михайло Старицький, Василь Кричевський та інші.

Ігор Сікорський (стоїть в центрі), праворуч від нього сидить Наталія Вишинська-Гроздова. Тарасівська, 18 (1907 рік)

На Тарасівській, 18 або, за словами Лесі Українки, «на Тарасах» стояв будинок Вишинських-Сікорських. З цією родиною дуже добре приятелювали Косачі[12]. Наталія Вишинська-Гроздова (1875—1946), учасниця гуртка «Плеяда», була похресницею Олени Пчілки і подругою Лесі Українки. Поетеса зупинялася у цьому будинку, про що згадувала 15 лютого 1890 року в листі до своєї матері: «Тепер живу у Сікорських у хаті Наталки. У неї дуже велика хата, де вона спить сама, і вона зараз же згодилась, навіть з радістю, жить зо мною сих кілька днів»[13]. У роки навчання в університеті тут мешкав Михайло Косач, Лесин брат. У грудні 1893 року в листі до нього поетеса написала: «Шкода, коли ти не приїдеш на Різдво до мене! ми б разом послухали еолову арфу перед університетом, подивились би на страшні тополі, і я б знову подумала, що мені вісімнадцять літ, що ми живемо на Тарасовській, де у мене на столику проліски стоять, у хаті рожеве світло, а в серці провесна»[14]. У гості на Тарасівську, 18 навідувалися Лисенки, Старицькі, а також Наталчин родич, майбутній видатний авіаконструктор Ігор Сікорський.

Ольга Грушевська біля родинного будинку на Паньківській, 9

Згодом будинок Косачів розташовувався на тогочасній Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (Саксаганського), 97. У ньому мешкали вчений і громадський діяч Михайло Драгоманов, його молодша сестра, матір Лесі Українки, українська письменниця Олена Пчілка і Леся Українка. Поетеса також проживала в будинках № 101 і 115.

У будинку на місці сучасного № 54–56 жили видатні письменники Іван Франко та Михайло Коцюбинський. У садибі, яка розташовувалася на місці сучасного будинку № 67, 1907 року жив видатний український письменник Борис Грінченко.

Приміщення будинку на Саксаганського, 91 займала редакція часопису «Літературно-науковий вісник». Тут мешкав український громадський діяч Євген Чикаленко. Неодноразово сюди навідувався український політичний діяч і письменник Володимир Винниченко.

У 1901—1904 роках у будинку на Саксаганського, 93 мешкав видатний український письменник-драматург Михайло Старицький. У будинку на Саксаганського, 95-Б квартирував український композитор Микола Лисенко. У 1912—1940 роках на Жилянській, 96 проживав визначний український актор, режисер і драматург Панас Саксаганський.

19 березня 1895 року на Тарасівській народився український поет Максим Рильський. У студентські роки він оселився на Саксаганського, 95-Б[15].

Пожежа в будинку Грушевського після обстрілу більшовиками 7 лютого 1918

На розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць розташовувалася садиба, яку 1908 року придбала родина Михайла Грушевського. На її території стояли головний будинок (№ 14) і флігель (№ 9). Частину приміщень здавали в оренду. Деякий час тут мешкали відомі митці і науковці, зокрема українські художники Василь і Федір Кричевські, Анатоль Петрицький, академік Олекса Новицький. До Грушевського навідувалися українські політики і діячі Центральної Ради, науковці з ВУАН і Наукового товариства імені Шевченка[16].

Під час наступу червоних на Київ садибу Грушевського обстріляли з панцирника запальними снарядами. Більшовицький ватажок Міхаіл Муравйов доповів Антонову-Овсієнкові: «Я наказав артилерії бити по висотних і багатих палацах, по церквах і попах… Я спалив великий будинок Грушевського, і він упродовж трьох діб палав яскравим полум'ям»[17]. Під час обстрілу загинув вартовий, що охороняв квартиру Грушевського. Іншою жертвою стала мати Грушевського — Глафіра Захарівна. Хоча її встигли винести і навіть доправити до Тарасівської лікарні, вона за кілька днів померла. У вогні загинула колекція українських старожитностей і значна частина творів Василя Кричевського. Либідська пожежна команда, яка розташовувалася поруч (на Тарасівській, 4), не вжила жодних заходів, щоб погасити пожежу. Натомість мародери виносили скрині і речі з охоплених вогнем квартир[18]. 1921 року будівлю № 14 остаточно знищили[4].

Меморіальний будинок, в якому мешкав Михайло Старицький, вулиця Саксаганського, 93

Музеї в Латинському кварталі

Докладніше: Музей видатних діячів української культури

На території Латинського кварталу розташовано кілька музеїв:

Студентське містечко

Київські студенти Андрій, Григорій та Олексій Сікорські (родичі авіаконструктора Ігоря Сікорського та приятелі Лесі Українки) й учень київської гімназій, майбутній радянський нарком освіти Анатолій Луначарський (ліворуч), близько 1895
Латинський квартал (Паньківщина). Ліворуч — Паньківська вулиця, по центру — Благовіщенська церква і каланча Либідської пожежної частини, за якою — університет

У Латинському кварталі студенти селилися у дерев'яних, одноповерхових будинках «на три вікна». У них були зазвичай три маленькі й низенькі кімнатки та крихітні сіни, схожі на дерев'яний ящик, із виходом на подвір'я. У своїх спогадах один із колишніх студентів університету залишив опис будинку на Великій Васильківській, в якому знімав кімнату в 1850-х роках. Садибу  оперезував довгий дерев'яний паркан із навстіж відчиненою брамою. Хатка з вкритою мохом дерев'яною покрівлею була приземкувата з вкрай простим інтер'єром. На вікнах стояли журавці й китайські ружи. Стіни зазвичай фарбували в яєчно-жовтий колір або сумішшю сажі та крейди, розбовтаною у воді, в брудно-сірий. Стелі часто обсипалися. Повітря було сперте, задушливе. Із сіней тхнуло капустою й брудною помийницею. Узимку студенти в погано опалених хатах часто мерзли[19][20][21][22].

Найважливішою у студентському побуті була організація харчування. Студенти не обідали в готелях і корчмах. По-перше, було дорого, по-друге, університетське керівництво не дозволяло, щоб обереги молодь від негативного впливу з боку відвідувачів тих закладів. Натомість власники приватних будинків влаштовували у себе дешеві «студентські кухмістерські». Молодь, наприклад, з першої до п'ятої їла у міщанки Будераске на розі вулиць Володимирської і Саксаганського. Обід зазвичай складався з двох або трьох страв. Найчастіше подавали борщ, зрази, смажене м'ясо, вареники із сиром, кльоцки, галушки, бабку, вергуни, пончики[23][24].

Однак в інших місцях їдальні не відрізнялися різноманіттям. Наприклад, студенти з Волинської губернії 1859 року сильно скаржилися на страви, які їм подавали на Тарасівській вулиці. Один із них писав, що смажена картопля там тхнула свічковим салом. А щі, зварені з віджатим горохом, бобами або квасолею, були такими гидкими, що годилися лише для худоби[25][26].

Примітки

  1. ↑ Київ у 1654–1855 рр, 1904, с. 157—158.
  2. ↑ Kijów i jego pamiątki, 1901, с. 153—161, 198.
  3. ↑ Музей видатних діячів української культури, 2007, с. 3.
  4. ↑ а б в Сергій Білокінь, 2006, с. 104—134.
  5. ↑ Kijów i jego pamiątki, 1901, с. 167.
  6. ↑ Студентська субкультура університету святого Володимира, 2020, с. 147—148.
  7. ↑ Історія КНУ імені Тараса Шевченка. Інформаційно-обчислювальний центр КНУ імені Тараса Шевченка. Архів оригіналу за 30 квітня 2021. Процитовано 27 травня 2021.
  8. ↑ Комплекс університету імені Тараса Шевченка в Голосієві, 2015.
  9. ↑ а б Михайло Грушевський, 2005, с. 75.
  10. ↑ Рильський М. Із давніх літ, 1946, с. 37—38.
  11. ↑ Орест Левицький, 1913, с. 475.
  12. ↑ Новоград-Волинський і Косачі, 2010, с. 237–276.
  13. ↑ Леся Українка, 2021, с. 97, 479—480.
  14. ↑ Леся Українка, 2021, с. 247.
  15. ↑ Максим Рильський, 1946, с. 37.
  16. ↑ Звід пам'яток історії та культури України, 2003, с. 880—882.
  17. ↑ Авантюристи громадянської війни, 2000.
  18. ↑ Ганна Кондаурова (25.01.2018). Трагедія дому Грушевських. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Архів оригіналу за 7 березня 2021. Процитовано 27 травня 2021.
  19. ↑ Спогади про університетське життя. № 85, 1876, с. 1.
  20. ↑ Спогади про університетське життя. № 87, 1876, с. 1.
  21. ↑ Студентська субкультура університету святого Володимира, 2020, с. 151—152.
  22. ↑ Мала енциклопедія київської старовини, 2005, с. 256.
  23. ↑ Спогади про університетське життя. № 113, 1876, с. 1—2.
  24. ↑ Мала енциклопедія київської старовини, 2005, с. 256—257.
  25. ↑ Спогади від дитинства до смерті, 1917, с. 186.
  26. ↑ Мала енциклопедія київської старовини, 2005, с. 257.

Джерела

Strategi Solo vs Squad di Free Fire: Cara Menang Mudah!