Чортове Беремище

Чортове Беремище
Чортове беремище (обабіч траси фунікулеру).
Країна	Україна
Адміністративна одиниця	Київ
Перша письмова згадка	1672

50°27′26″ пн. ш. 30°31′23″ сх. д.

Чортове беремище (помилково — Хрещатицьке беремище) — давнє урочище в Києві, височина на схилі Михайлівської гори (187,7 м) в районі сучасного парку Володимирська гірка, одна з шістьох київських «Лисих гір».

Історія

Згадка Чортового беремища вперше з'являється у рукопису ігумена Михайловського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича «Хроніка з літописців стародавніх», написаному у 1672—1673 роках. У 10-й главі автор переповідає історію знищення князем Володимиром у 988 році язичницького капища на Перуновому пагорбі з Повісті временних літ (далі — ПВЛ), додавши нові деталі. Згідно з розповіддю, ідола (в «Хроніці» — безіменного, у ПВЛ — Перуна), волочили з гори щоб втопити у Дніпрі, при чому його били, від чого біс в ідолі нібито кричав. Через це шлях (за ПВЛ — Боричів взвоз), що вів від Михайлівського монастиря вниз к Подолу і назвали Чортове беремище — мов на ньому чорту (тобто ідолу) було тяжко (беремя, бремя — тяжкість). За Софоновичем (у перекладі І. Жиленко^[1]): "Повість давня також є, що колись одного ідола тягли з гори до Дніпра і били по череву. Біс у ньому кричав, лементуючи. Звідтіль ту з гори дорогу нижче монастиря Михайлівського назвали здавна «Чортове Беремище», тобто — «тягар чортів», бо слово слов'янське «бремя» означає «тягар»^[2]. З «Хроніці» Софоновича цей фрагмент майже дослівно увійшов^[3] до третього (1680 року) видання «Синопсиса Київського» Інокентія Гізеля^[4].

Максим Берлинський у «Краткому описании Киева» виданому у 1820 році, посилаючись на «Синопсис» вказав на тотожність Чортового беремища та Боричевого взвоза, але в той же час відзначив, що простолюд називаю Чортовим беремищем кут гори біля Трьохсвятительської церкви звернутий до Боричевого взвозу^[5]. Останній проходив приблизно по трасі сучасного фунікулеру.

Місце це довгий час користувалося поганою славою. У середньовіччя вважали, що сюди злітаються на шабаш відьми.

Сучасний стан

Зараз нічого не нагадує тут про загадкове минуле. На місці язичницького капища височіє стародавній Михайлівський Золотоверхий собор — перший храм з позолоченими куполами в Києві. Нижче по схилу Михайлівської гори в XIX був розбитий парк Володимирська гірка. А в яру за яким колись тягли поваленого язичницького бога проходить траса фунікулера, відкритого в 1905 році. Михайлівська гора — один з відрогів Старокиївської гори, який відділявся від неї невеличким яром, що проходив нинішньою Михайлівською площею і відкривався у напрямок Подолу Боричевим узвозом (в районі сучасної траси фунікулеру). На цій горі розміщувався двір Ізяслава (Дмитра) Ярославовича та його родовий — Дмитрівський монастир. Його син — Святополк ІІ (Михайло) Ізяславович збудував поруч з Дмитрівським собором — Михайлівський Золотоверхий собор, який згодом став центральною спорудою гори. А в ХІІІ сторіччі вже і сам монастир став з Дмитрівського Михайлівським. Після татарської навали на горі залишилися лише монастирські споруди. У період розквіту українського бароко монастир відбудовується і розширюється. В середині ХХ сторіччя північні та східні схили гори впорядковують і розбивають тут парк, а у 1853 році — відкривають пам'ятник святому рівноапостольному князю Володимиру, який став композиційною основою східної частини гори. Відтоді східний виступ гори і парк дістали назву Володимирська гірка.

Після руйнації монастиря та перейменування вулиць топонім «Михайлівська гора» почав поступово зникати з вжитку (витіснявся Володимирською гіркою, проте, з відбудовою собору і поверненням назви площі — гору все частіше знову називають Михайлівською.^[6]

Хрещатицьке беремище

Фрагмент Плану міста Києва доданий до книги М. Берлинського «Краткое описание Киева». Чортове беремище позначено червоним колом, Хрещатицьке — жовтим^[7].

Деякі сучасні джерела (таки, як наприклад, «Веб-енциклопедія Києва») вказують на тотожність Чортового та Хрещатицького беремищ^[8]. Але згідно з першоджерелами, це є два різних місця, хоч вони й розташовані зовсім поруч. Додатково плутанину імовірно додав зв'язок обох цих місць з «нечистою силою». В «Краткому описании Киева» Максима Берлинського Хрещатицьке беремище описано як «рос. самый высокий старого Киева наугольный холм, обращенный к Хрещатику»^[9]. З книги М. Закревського, випливає, що мова йде про терасу, що виступає зі схилу Михайловської гори на південний схід, та на який у 1853 році був споруджений памятник Володимиру Святославичу^[10] (М. Берлинський писав свою книгу до спорудження монументу). Це також підтверджується доданою до «Краткого описания Киева» мапою, з позначенням Хрещатицького беремища (і окремо від нього Чортового беремища, на північний захід від Хрещатицького)^[7]. На думку Берлинського, на цьому пагорбі (терасі) в давнину також стояв поганський ідол, пізніше скинутий. Також він вказував, що Хрещатицьке беремище мало іншу назву — Кучинська гора (Кучинская гора), від саду такого-собі Кучинського та мало серед простолюду погану славу місця сбору відьом, перевертней та упирів^[11]. Слід відмітити, що М. Закревський^[10] та сучасні автори, розміщують сад Кучинського «де відьми злітались» дещо в іншому місці — на схилах Михайловської гори.

Інші «Лисі гори» Києва

Згідно з кратким топонімічним словником «Київ», назву «Лиса гора» у Києві мали усього шість підвишень. Окрім Хрещатицького беремища описаного у даній статті, це також були:

1. Дівич-гора в гирлі Либіді.
2. інша назва Юрковиці.
3. інша назва місцевості Западинка, або, за іншими даними, найвища із Западинських піщаних гір.
4. піщане підвищення між Чортороєм і селищем Троєщина та Вигурівщиною на лівому березі Києва.
5. неіснуюче зараз піщане підвищення на Верхній Солом'янці біля Либеді^[12].

В першоджерелах

«Хроніка з літописців стародавніх»:

Повѣстъ теж єсть старых тая, же гды ємного балвана волокли з горы утопити в Нєпръ и били по чєрєву, бѣсь в нєм кричал, лямєнтуючи. Ѡттол тую з горы дорогу нижше монастыря Михаиловского назвали здавна Чортово Бєрємищє, то єсть тяжкость чорту, бо слово славєнскоє „брємя“ значит „тяжкость“.[13]

Див. також

• Київські гори

Примітки

1. СИНОПСИС КИЇВСЬКИЙ (1674). Процитовано 6 травня 2023.
2. Порівняй: І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. Повість временних літ у перекладі Л. Махновця
3. СИНОПСИС КИЇВСЬКИЙ (1674). Процитовано 6 травня 2023. На думку Ю. Мицика, дана вставка потрапила до "Синопсиса" саме з писань Софоновича (Мыцык Ю.А. Влияние "Кройники" Феодосия Софоновича на Киевский "Синопсис"... — С. 134).
4. У перекладі І. Жиленко: «Носиться й така повість, яку [чув] від старих людей: як деякого ідола, коли волочили [його] вірні [християни] з гори, [аби] втопити в Дніпрі, б'ючи його нещадно, [то] біс у тому ідолі кричав, ридаючи сильно. І звідтоді дорогу ту з гори нижнє од монастиря Золотоверхого Михайлівського назвали в давнину: „Чортове беремище“, що означає „Тяжко чорту“; бо слов'янською „бремя“ означає „тяжесть“.»
5. Берлинский, 1820, с. 190.
6. Михайлівська гора [Архівовано 22 серпня 2014 у Wayback Machine.], «Веб-енциклопедія Києва»
7. Берлинский, 1820, План города Киева.
8. Лиса гора. Веб-енциклопедії Києва. Процитовано 10 серпня 2023. Чортове Беремище (Хрещатицьке Беремище; на території парку Володимирська гірка, біля верхньої станції фунікулеру);
9. Берлинский, 1820, с. 191.
10. Закревский, 1868, с. 428.
11. Берлинский, 1820, с. 191—192.
12. Пономаренко, Різник, 2003, с. 40.
13. Софонович, 1992, с. 67—68.

Джерела

• Берлинский М. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города, так же показание достопамятностей и древностей онаго. — СПб. : В типографии Департамента народнаго просвещения, 1820.
• Закревский Н. В. Описание Киева. — М., 1868. — Т. I.
• Пономаренко Л. Київ. Короткий топонімічний довідник / Пономаренко Л., Різник О.. — К. : Павлім, 2003. — ISBN 966-686-050-3.
• Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / Підготовка тексту до друку, передмова, коментарі Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. — К. : Наукова думка, 1992. — ISBN 5-12-002045-3.

Посилання

• Михайлівський собор^{[недоступне посилання з липня 2019]}