Село розташоване на відстані 5 кілометрів на північ від Бірчі, 22 кілометри на захід від Перемишля і 48 кілометрів на південний схід від столиці воєводства — міста Ряшіва.[2]
У 19 столітті Сівчина була власністю графа Адальберта Дембінського (пол.Adalberta hr. Dembińskiego), потім Яна Стресова (пол.Jana Stresów). Йому також належала гута по виробництву скла, передана в 1890 році Людвікові Гейнерові (пол.Ludwikowi Geynerowi). Для працівників цієї гути закладено новий населений пункт — Ясениця-Сівчинська (пол.Jasienica Sufczyńska).
До 1939 року в селі існував фільварок, який був власністю графів Тарновських (пол.hr. Tarnowskich).
Перед початком Другої світової війни в тому ж 1939 році населення Сівчини становило 1 тисячу 95 осіб. Абсолютну більшість з них (близько 87 %) складали українці, або, як вони самі себе називали в пам'ять про Червону русь, русини. В селі проживала також невелика кількість поляків (123 особи, або близько 11 %) та євреїв (23, або приблизно 2 %).
11 квітня 1945 року село стала місцем трагічних подій: підрозділами Армії Крайової, Батальйонів хлопських та селянами-поляками з навколишніх сіл були замордовані 26 українців, мешканців Сівчини.
На греко-католицькому цвинтарі Сівчина знаходиться братська могила кількох десятків українських мешканців села, замордованих 11 квітня 1945 року.
Москва підписала й 16 серпня 1945 року опублікувала офіційно договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та, незважаючи на бажання українців залишитись на рідній землі,[10] про передбачене «добровільне» виселення приблизно одного мільйона українців з «Закерзоння», тобто Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини.[11],[12]
Розпочалося виселення українців з рідної землі. Проводячи депортацію, уряд Польщі, як і уряд СРСР, керувалися Угодою між цими державами, підписаною в Любліні9 вересня 1944 року, але, незважаючи на текст угоди, в якому наголошувалось, що «Евакуації підлягають лише ті з перелічених (…) осіб, які виявили своє бажання евакуюватися і щодо прийняття яких є згода Уряду Української РСР і Польського Комітету Національного Визволення. Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі.»[13], виселення було примусовим і з застосуванням військових підрозділів.[14]
Українське населення села, якому вдалося уникнути депортації до СРСР, попало в 1947 році під етнічну чистку під час проведення Операції «Вісла» і було виселено на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині[15].
В селі знаходилася філіальна греко-католицька мурована церква Введення в Храм Пресвятої Богородиці, побудована в 1879 році на місці старшої дерев'яної церкви. Церква була зруйнована в 1962 році.
У Сівчині знаходиться також римсько-католицька парафія святої Ядвіги, що належить до деканату Бірчі. Парафіяльний костел святої Ядвіги є давньою придворною каплицею з XVIII століття, в яку в XIX столітті добудовано неф, а в 1930 вежу.
↑Згідно з методологією GUS працездатний вік для чоловіків становить 18-64 років, для жінок — 18-59 років GUS. Pojęcia stosowane w statystyce publicznej [Терміни, які використовуються в публічній статистиці]. Процитовано 14 серпня 2018.
