Село розташоване на відстані 6 кілометрів на північний схід від центру гміни села Бірчі, 19 кілометрів на захід від центру повіту міста Перемишля і 50 кілометрів на південний схід від столиці воєводства — міста Ряшіва.[2] Через село протікає річка Березка — притока річки Ступниця.
В 18 столітті в селі Березка збудовано гуту по виробництву скла, працівники якої утворили поряд з селом новий населений пункт — Гута-Березка (пол.Huta Brzuska).
В Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських земель, виданому в Варшаві в 1880–1914 роках, у томі 1 (дозволено цензурою царської Росії 28 листопада 1879 року) село Гута-Березка згадується на сторінці 428 як Brzuska huta, Brzozka huta, але, крім назв, нема ніяких інших доповнень, лише згадка, що мешканці села належали до двох парафій (римо-католицької та греко-католицької) в селі Бірча[3], тобто там проживали й поляки, і українці. Ймовірно, більше даних про село Гута-Березка, що знаходилось в іншій країні (Австро-Угорщина), були недоступно упорядникам словника, або вони були їм нецікаві через малу кількість проживаючих там поляків. Але на сторінці 230 в статті про Бірчу є згадка про наявність там римо-католицькій парафії, яка налічувала 2579 вірних, та бірчанського деканату греко-католицької церкви, який належав до Перемишльської дієцезії, що об'єднував 19 парафій, серед котрих названо і парафію в селі Березка (Brzozka), та налічував 22 тисячі 428 вірних. Парафія в Бірчі налічувала 2 тисячі 067 осіб, тобто на решту 18 парафій припадає 20 тисяч 361 особа, або в середньому — 1 тисячу 131 греко-католик на парафію.[4]
11 квітня1945 року підрозділами Армії Крайової, (ймовірно, з Львівської округи АК), Батальйонів хлопських та селянами-поляками з навколишніх сіл, серед яких сучасники тих подій називають і мешканців села Гута-Березка, здійснено напад на Березку, внаслідок якого були замордовані близько 180 українських мешканців Березки, майже половина з яких були жінки й діти.[10]
Фрагмент на ту тему в спогадах Івана Оліжара з Сівчини — псевдо «Кум»:
« Як раз того часу 14 квітня (тут помилка — 11 квітня) стався напад банди з Гути-Березки, польського села, на Бахів. Вбито 24 особи. Пограбувавши маєток і підпаливши хати, банда рушила на Березку. В Березці вбили 173 особи. На плебанії загинув, забитий сокирами, парох отець Білик разом з родиною. Перейшовши Березку, рушили на Сівчину. Вбили 26 осіб. Від Софії Гутман вимагали 500 злотих. Взяла всі гроші, віддала, й вижила. В Павла Гутмана забракло до суми, яку вимагали, 20 злотих — в зв'язку з тим він не пережив (тієї різні), а гроші все одно забрали. Мешканці втікали в ліс, банда дійшла вже до половини села, коли надійшли наші стрільці з УПА. Поляки повернули. Я перебував в той час на вишколі (навчанні) в котовськомі лісі з новоствореною чотою. Прибіг лісник з Сівчини з повідомленням про безчинства бандитів. Чота рушила негайно, але поляків в селі вже не застала.»
(пол.fragment na ten temat we wspomnieniach Iwana Olijara z Sufczyny - pseudonim "Kum": "Jak raz w tym czasie 14 (?) kwietnia odbył się napad bandy z Huty Brzuski, polskiej wsi, na Bachów. Zabito 184 osoby. Ograbiwszy majątek i podpaliwszy chaty, banda ruszyła na Brzuskę. W Brzusce zabili 173 osoby. Na plebanii zginął, zabity siekierą, proboszcz ojciec Biłyk wraz z rodziną. Przeszedłszy Brzuskę, ruszyli na Sufczynę. Zabili 26 osób. U Sofii Hutman zażądali 500 zł. Zabrała wszystkie pieniądze, dała, i przeżyła. U Pawła Hutman zabrakło do żądanej sumy 20 zł - w związku z tym on nie przeżył, a pieniądze i tak zabrali. Mieszkańcy uciekali w las, banda doszła już do połowy wsi, kiedy nadbiegli nasi striłci z UPA. Polacy zawrócili. Ja przebywałem w tym czasie na szkoleniu w kotowskim lesie z nowopowstałą czotą. Przybiegł łącznik z Sufczyny z wiadomością o bestialstwie bandytów. Czota ruszyła bezwłocznie, ale Polaków we wsi już nie zastała".)[12]
Москва підписала й 16 серпня1945 року опублікувала офіційно договір з Польщею про встановлення по лінії Керзона українсько-польського кордону та, незважаючи на бажання українців залишитись на рідній землі,[13] про передбачене «добровільне» виселення приблизно одного мільйона українців з «Закерзоння», тобто Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини.[14],[15]
Розпочалося виселення українців з рідної землі. Проводячи депортацію, уряд Польщі, як і уряд СРСР, керувалися Угодою між цими державами, підписаною в Любліні9 вересня 1944 року, але, незважаючи на текст угоди, у якому наголошувалось, що «Евакуації підлягають лише ті з перелічених (…) осіб, які виявили своє бажання евакуюватися і щодо прийняття яких є згода Уряду Української РСР і Польського Комітету Національного Визволення. Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі.»[16], виселення було примусовим і з застосуванням військових підрозділів.[17]
Українська Повстанська Армія намагалась захистити мирне українське населення від примусової депортації польською армією та не дати польській владі заселювати звільнені господарства поляками. Вночі з 21 на 22 жовтня1945 року дві сотні УПА сотників «Бурлаки» і «Ластівки» під командою курінного «Коника» виконали акцію на село Гута-Березка і Сівчина, яка упівцям цілком вдалась. Як результат — погромлено ВП та спалено села.
Українське населення села, якому вдалося уникнути депортації до СРСР, попало в 1947 році під етнічну чистку під час проведення Операції «Вісла» і було виселено на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині[18].
↑Згідно з методологією GUS працездатний вік для чоловіків становить 18-64 років, для жінок — 18-59 років GUS. Pojęcia stosowane w statystyce publicznej [Терміни, які використовуються в публічній статистиці]. Архів оригіналу за 20 вересня 2018. Процитовано 14 серпня 2018.
