Море Ясності

Море Ясності
лат. Mare Serenitatis
Мозаїка знімків «Клементини»
Координати центра
27°18′ пн. ш. 18°24′ сх. д. / 27.3° пн. ш. 18.4° сх. д. / 27.3; 18.4
Розмір
700×600 км
Епонім
ясна погода
Назву затверджено1935
Море Ясності. Карта розташування: Місяць, видимий бік
Море Ясності

 Море Ясності на Вікісховищі

Море Ясності (лат. Mare Serenitatis) — море на видимому боці Місяця. Одне з найбільших місячних морів: середній діаметр — 630 км[1], площа — 300-350 тисяч км2. Має круглу форму з виступом на північному заході[1][2][3].

Море Ясності лежить у погано збереженому басейні, але належить до найвиразніших круглих морів[4], відносно глибоке й має значний маскон[5][6]. Примітне контрастними лавовими покривами[⇨], молодим яскравим кратером Лінней[⇨], великим звивистим ланцюжком гряд[⇨], одним із найбільших місячних куполів[⇨] та іншими деталями поверхні[7][1][8].

Назва

Сучасну назву цього моря, як і решти великих місячних морів, запропонував[9] Джованні Річчолі 1651 року. Подібно до назв більшості інших морів східної половини видимого боку Місяця, вона нагадує про позитивне поняття — ясну погоду. Ймовірно, це пов'язано з тодішніми уявленнями про залежність погоди від фаз Місяця[10]. 1935 року цю назву разом із багатьма іншими традиційними місячними найменуваннями затвердив Міжнародний астрономічний союз[11].

В давнину це море мало й інші назви. Разом з морями Спокою, Нектару та Достатку воно утворює фігуру, схожу на чоловічка, і служить йому головою. Це відмітили, зокрема, Альберт Великий, Томас Герріот, Вільям Шекспір та П'єр Гассенді[12]. Останній називав цю фігуру Homuncio («чоловічок») чи Thersite (Терсіт)[13]. Близько 1600 року Вільям Гілберт, який спостерігав Місяць неозброєним оком і бачив Море Ясності та Море Спокою як одне ціле, об'єднав їх під назвою Regio Magna Occidentalis — «Велика Західна область»[14]. 1645 року Міхаель ван Лангрен назвав Море Ясності Mare Eugenianum на честь правительки Іспанських Нідерландів Ізабелли Клари Євгенії, за підтримки якої працював[15][16][17][18]. 1647 року Ян Гевелій, який переносив на Місяць земні топоніми, назвав Море Ясності разом із Морем Спокою Чорним морем (Pontus Euxinus)[19].

Розташування та суміжні об'єкти

Вечір у Морі Ясності. Праворуч видно Зміїний хребет[ru]. Ліворуч унизу — Гемські гори, ліворуч угорі — Кавказькі гори, за ними — Море Дощів.
Частина Гемських гір — південно-західного краю басейну моря. Дрібні долини та хребти, що їх вкривають, з'явилися при падінні викидів басейну Моря Дощів і згодом були частково затоплені лавою. Знімок зонда LRO (ширина — 170 км).

На північному заході Море Ясності межує з Кавказом та Апеннінами, а крізь 70-кілометровий проміжок між ними сполучається з Морем Дощів. На північному сході протока шириною 120 км з'єднує Море Ясності з Озером Сновидінь, а на південному сході протока шириною 190 км — з Морем Спокою. Цю протоку обмежують мис Архерузія на заході та гора Аргей на сході. Зі східного боку море межує з материковою областю, відомою як Таврські гори, а з південно-західного обмежене Гемськими горами, за якими лежать кілька озер (Щастя, Ненависті, Смутку, Радості, Ніжності, Зими) та Море Парів[20][21].

Басейн

Басейн Моря Ясності доволі сильно зруйнований. Його значно пошкодив удар, що створив сусідній басейн Моря Дощів. Це добре видно в Гемських горах, які перетяті численними дрібними хребтами й долинами, створеними викидами від цього удару[22][14][23].

Найкраще виражене кільце басейну Моря Ясності включає Гемські гори й має діаметр близько 660 км. Всередині нього лежить кільце гряд («зморшок» лавового покриву, під якими, за радіолокаційними даними, лежать підвищення дна) із найбільшим діаметром близько 420 км. Надійних ознак існування інших кілець у цього басейну нема (результати дослідження альтиметричних даних зонда LRO 2015 року), але можлива наявність дуже сильно зруйнованого кільця діаметром близько 920 км[24]. У низці попередніх робіт припускали існування й інших кілець діаметром до 1880 км[25][26][27][28]. Яке з них відповідає головному кільцю, а яке — внутрішньому гірському кільцю добре збережених басейнів, точно не відомо. 660-кілометрове кільце, судячи з діаметру області підвищених значень аномалії Буге[ru] (556 ± 64 км), є внутрішнім[прим. 1][24]. Воно може бути залишком краю перехідної порожнини[29]. 920-кілометрове кільце часто інтерпретували як головне[26].

Під північно-західним виступом моря, ймовірно, є рештки окремого невеликого басейну. Його центр лежить на 35°42′ пн. ш. 16°48′ сх. д. / 35.7° пн. ш. 16.8° сх. д. / 35.7; 16.8 (Зруйнований басейн під північним виступом Моря Ясності), а діаметр його кілець (нині зруйнованих) оцінюють у 210 та 420 км[24].

У місці, протилежному Морю Ясності (навколо точки 27°18′ пд. ш. 161°36′ зх. д. / 27.3° пд. ш. 161.6° зх. д. / -27.3; -161.6 (антипод Моря Ясності)), є область із посиленим магнітним полем, притаманні таким областям своєрідні яскраві плями (місячні вири) і, можливо, рештки характерного борозенчастого рельєфу. Такі особливості є й у місць, протилежних деяким іншим великим молодим басейнам, насамперед басейну Моря Дощів; це пояснюють сходженням там сейсмічних хвиль або випаданням викидів від ударів, що створили ці басейни[30][31][32].

Загальний опис

Незважаючи на погану збереженість свого басейну, Море Ясності є виразним круглим морем із чіткими межами[4]. Формою воно нагадує краплину[1]: його максимальний діаметр суттєво більший за середній (630 км) і сягає 700 км[1]. Його площа становить за одними даними 350 000 км2 (у такому разі це четверте за площею місячне море)[2], а за іншими — близько 300 000 км2 (шосте місце)[21][3][1]. Координати центру моря — 27°18′ пн. ш. 18°24′ сх. д. / 27.3° пн. ш. 18.4° сх. д. / 27.3; 18.4[11].

Поверхня Моря Ясності лежить на 2,4—3,0 км нижче за місячний рівень відліку висот. Таким чином, воно знаходиться приблизно на одному рівні з сусіднім Морем Дощів і на 0,5—1 км нижче за інші сусідні морські ділянки — Море Парів, Море Спокою та Озеро Сновидінь[33].

Глибина моря доволі велика. Визначити її за вимірюваннями напівзатоплених кратерів через їх малу кількість проблематично[34]. Виходячи з теоретичної глибини басейну моря, порахованої за його діаметром, найбільшу товщину його заповнення оцінюють у 4,3[35] або 4,5[36] км (ймовірно, друге місце після Моря Дощів)[35][6]. У південній частині Моря Ясності (від кратера Сульпіцій Галл до гори Аргей) «Аполлон-17» виконав радарне зондування, за даними якого шар лави там сягає товщини 2,5 км. Він є подвійним (межа поділу проходить на глибині близько 1 км), що свідчить про заповнення моря лавою принаймні в два етапи. Під великими грядами лежать підвищення дна моря — по всій видимості, хребти, що складають внутрішнє кільце його басейну[37][38][39]. Радіолокація моря з Землі виявила окремі лавові потоки та покриви, що не виявляються при оптичних спостереженнях[40].

Як і інші великі круглі моря, Море Ясності має маскон. Його маса становить 1,4·1015 т, або 1,9·10−5 маси Місяця (другий за масою маскон супутника)[41][5].

Деталі рельєфу Моря Ясності найкраще видно на четвертий — шостий день після нового або повного Місяця, коли море перетинає термінатор[1][42], а деталі альбедо — під час повні.

  • Мозаїка знімків зонда LRO (ширина зображення — 1100 км)
    Мозаїка знімків зонда LRO (ширина зображення — 1100 км)
  • Карта висот цієї ж місцевості (жовте — височини, синє — низовини)
    Карта висот цієї ж місцевості (жовте — височини, синє — низовини)
  • Карта гравітаційного поля цієї ж місцевості за даними GRAIL
    Карта гравітаційного поля цієї ж місцевості за даними GRAIL
Зображення з посиленими кольорами. Море Ясності (праворуч унизу) яскравіше та червоніше за сусіднє Море Спокою (ліворуч угорі), бо містить менше титану та заліза.
Межа світлої та темної лави на півдні Моря Ясності. Знімок «Аполлона-17», ширина — близько 100 км.
Карта Моря Ясності

Деталі поверхні

Деталі альбедо

Світла середина Моря Ясності оточена темним кільцем — так само темним, як сусіднє Море Спокою. Ширина цього кільця найбільша на півночі та сході, де сягає 100—150 км. Це залишок древнього лавового покриву моря. Середина моря стала світлішою через повторне залиття лавою — вже дещо іншого хімічного складу (біднішою на титан та залізо)[43][44][42][45][46].

Море ділить навпіл яскравий промінь викидів із якогось кратера. Він перетинає кратер Бессель і тому відомий як промінь Бесселя (англ. Bessel ray), але йому не належить[47]. Ймовірно, це частина величезної променевої системи кратера Тихо, розташованого за 2000 км на південний захід[48][49][42]. За іншою версією, це промінь яскравого кратера Менелай, що лежить на березі Моря Ясності[48][1][7][47]. Перетнувши море, промінь тягнеться далі на північний схід — до Моря Холоду. Його кінець віддалений від кратера Тихо на 4000 км (3/4 довжини місячного меридіана)[42]. Є в Морі Ясності й багато менших променів від кратерів[1][50].

Кратери

Всередині Моря Ясності є лише дрібні кратери. Найбільший і найпомітніший із них[7] — Бессель[ru] — має діаметр лише 16 км. На берегах моря є кілька більших кратерів: 95-кілометровий Посідоній на північно-східному березі, 61-кілометровий Лемоньє[ru] на східному та 27-кілометровий Менелай на південно-західному[20].

Кратер Посідоній примітний припіднятим і розтрісканим дном. Більша частина його дна складена материковими породами й набагато світліша за море[42], а решта залита темною лавою, причому рівень лави там на 300 м вищий, ніж у морі[51][52]. Затопленою частиною дна тягнеться звивиста борозна довжиною понад 200 км, що виходить із кратера крізь розрив валу і впадає в море. Такі борозни інтерпретують як меандровані русла потоків дуже рідкої лави[53][54].

Кратер Лемоньє залитий лавою, сполучений із морем і виглядає як його затока. Він був місцем роботи «Лунохода-2»[ru][1][55][42].

На заході Моря Ясності лежить маленький (2,2 км) кратер Лінней[ru]. При високому Сонці він завдяки яскравому ореолу викидів стає найпомітнішим об'єктом західної частини моря[56][43]. Але його вигляд надзвичайно сильно залежить від кута освітлення і змінюється протягом місячної доби: при низькому Сонці цей кратер майже не видно[57]. Ці зміни здавна привертали увагу астрономів, і деякий час Лінней був найбільш спостережуваним об'єктом Місяця[58]. Дехто зі спостерігачів припускав, що якісь зміни (виверження, обвалення тощо) відбуваються з самим кратером. Знімки космічних апаратів показали, що Лінней — цілком звичайний, але дуже добре збережений і, вочевидь, дуже молодий кратер[42][7][57]: ймовірно, йому менше 10 млн років[59]. Його своєрідні оптичні властивості спричинені тим, що він ще не зазнав значного космічного вивітрювання. Лінней є еталонним простим морським кратером[60].

  • Кратер Бессель (діаметр — 16 км). Знімок «Аполлона-15».
    Кратер Бессель (діаметр — 16 км).
    Знімок «Аполлона-15».
  • Кратер Посідоній (діаметр — 95 км). Мозаїка знімків LRO.
    Кратер Посідоній (діаметр — 95 км). Мозаїка знімків LRO.
  • Кратер Лінней (діаметр — 2,2 км). Знімок LRO.
    Кратер Лінней (діаметр — 2,2 км). Знімок LRO.
Частина звивистої борозни в кратері Посідоній. Знімок LRO (ширина — 22 км).

Магматичні об'єкти

На заході моря, біля схилів Кавказу (30°51′ пн. ш. 10°04′ сх. д. / 30.85° пн. ш. 10.07° сх. д. / 30.85; 10.07 (купол Валентина (V1))), стоїть один із найбільших місячних куполів — своєрідних округлих височин вулканічного або інтрузивного (у цьому разі, найімовірніше, інтрузивного[61][62]) походження. Він відомий під неофіційною назвою «купол Валентина» (англ. Valentine Dome), отриманою через серцеподібну з погляду деяких спостерігачів форму[8]. Його ширина становить близько 40×30 км, а висота — 130 м; він охоплює кілька дрібних острівців і перетятий двома борознами. Поряд із ним (32°00′ пн. ш. 10°08′ сх. д. / 32.00° пн. ш. 10.13° сх. д. / 32.00; 10.13 (купол V2)) є менший купол (шириною 12×10 км і висотою 80 м), що охоплює два острівці[61][63].

На південному сході Моря Ясності — на межі з Морем Спокою — розташований ланцюжок із 5 конічних вулканів, витягнутий уздовж невеликої прямої борозни. Найбільші з них отримали назви Осіріс[ru] та Ісіс[ru]; їх висота становить близько 90 та 70 м, а діаметр — 2,5 та 2 км відповідно[прим. 2]. Ймовірно, вони утворилися при виверженнях із розлому. Від другого з них тягнеться невелика звивиста борозна, яку інтерпретують як русло лавового потоку[66][61].

На заході моря є своєрідна западина неправильної форми, відома як Арат CA. Її ширина становить 9,5×3 км, а найбільша глибина — 400 м. На північ від неї відходить невелика гряда. Найімовірніше, Арат CA виник через вулканічні виверження та провалювання ґрунту в підземні порожнини[67][68][69].

Крім уже згаданого русла лавового потоку в кратері Посідоній, у Морі Ясності виявлено ще 5 подібних русел. Вони теж розташовані біля східного берега моря, а їх довжина лежить у межах 3—46 км[54].

  • Купол Валентина та сусідній маленький купол. Знімок LRO; розмір — 55×75 км.
    Купол Валентина та сусідній маленький купол. Знімок LRO; розмір — 55×75 км.
  • Конічний вулкан Осіріс. Знімок LRO; ширина — 2,7 км[прим. 3]
    Конічний вулкан Осіріс. Знімок LRO; ширина — 2,7 км[прим. 3]
  • Ймовірний вулканічний кратер Арат CA. Знімок «Аполлона-15»; ширина — 15 км.
    Ймовірний вулканічний кратер Арат CA. Знімок «Аполлона-15»; ширина — 15 км.

По краях моря трапляються плями темних відкладів, що їх інтерпретують як пірокластичні викиди вибухових або фонтаноподібних вивержень. Такі покриви площею в тисячі квадратних кілометрів виявлено поблизу кратерів Сульпіцій Галл і Таке[ru] на південному заході моря, а також в околицях долини Тавр — Літтров[en] на південному сході[70][71][72][55]. Менший за площею покрив оточує частину борозни Каліппа на північному заході моря[40].

Пірокластичні породи в долині Тавр — Літтров були досліджені «Аполлоном-17». Виявилося, що це вулканічне скло, подрібнене на краплі розміром від <1 мкм до близько 1 мм; подекуди ґрунт складається з нього цілком[73][74]. Початковий колір скла — помаранчевий, але багато часток розкристалізовані й у зв'язку з цим стали чорними[прим. 4][74][76].

Місце виверження скла околиць долини Тавр — Літтров точно не відоме; можливо, це якась із сусідніх борозен, а можливо, це місце нині сховане під морською лавою[76]. Джерелом подібних викидів біля Сульпіція Галла може бути розташований там ниркоподібний кратер розміром 5,5 км[77], а викидів біля кратера Таке — грабени, відомі як борозни Менелая (Rimae Menelaus)[78].

  • Область, вкрита темними пірокластичними викидами, на південно-східному краї моря. Світліша область ліворуч угорі вкрита морською лавою. Знімок «Аполлона-17» (ширина — 80 км).
    Область, вкрита темними пірокластичними викидами, на південно-східному краї моря. Світліша область ліворуч угорі вкрита морською лавою. Знімок «Аполлона-17» (ширина — 80 км).
  • Пірокластичні викиди зблизька: помаранчевий ґрунт із мікроскопічних крапель вулканічного скла[74]. Знімок «Аполлона-17».
    Пірокластичні викиди зблизька: помаранчевий ґрунт із мікроскопічних крапель вулканічного скла[74]. Знімок «Аполлона-17».
  • Скляні краплі та їх уламки зі зборів «Аполлона-17». Розмір часток — 20-45 мкм[прим. 5].
    Скляні краплі та їх уламки зі зборів «Аполлона-17». Розмір часток — 20-45 мкм[прим. 5].
Гряди Альдрованді (Dorsa Aldrovandi) та безіменні грабени на сході моря. Знімок «Аполлона-17»; ширина — близько 30 км.

Тектонічні об'єкти

Північна частина Зміїного хребта. Знімок LRO; ширина — близько 270 км.
Перехід гряди в уступ у долині Тавр — Літтров[прим. 6]. Знімок LRO; ширина — 13 км.
Грабени на межі морів Ясності та Спокою (борозни Плінія). Знімок «Аполлона-17»; ширина — близько 160 км.

Гряди

Подібно до інших великих круглих морів, Море Ясності має кільце гряд — «зморшок» лавового покриву. У цьому морі воно проходить на відстані 100-200 км від берегів[20]. Ці та інші тектонічні об'єкти моря є результатом просідання лави під дією власної ваги, при якому поверхня центральної частини моря стискалася з утворенням гряд, а крайової — розтягувалася з утворенням грабенів[79][41]. Дані радарного зондування вказують на те, що кільце гряд пролягло над внутрішнім кільцевим валом басейну Моря Ясності. Над різними нерівностями дна утворилися й деякі інші гряди[39]. Загальна довжина гряд Моря Ясності, виявлених на знімках зонда LRO в ході дослідження 2015 року, становить близько 2700 км, або 11 % загальної довжини виявлених гряд Місяця[80].

Східна частина кільця гряд Моря Ясності є найвидовищнішим ланцюжком гряд усього Місяця[1][81]; вона відома під неофіційною назвою «Зміїний хребет»[ru] (англ. Serpentine Ridge). Його довжина перевищує 400 км, а висота сягає 300-350 м[79]. На півночі хребет роздвоюється. «Вузол» у місці розгалуження примітний яскравим 2-кілометровим кратером Посідоній Y, подібним до Ліннея, і відомий під неофіційною нині назвою Посідоній γ[55][82][83][84][20][прим. 7].

В номенклатурі Міжнародного астрономічного союзу Зміїний хребет не фігурує як одне ціле[85]: північна частина є безіменною, середню названо грядами Смирнова (лат. Dorsa Smirnov), а південну включено до складу гряд Лістера (Dorsa Lister). Південно-західна частина кільця відома як гряда Бакленда (Dorsum Buckland), а західна — як гряда фон Котти (Dorsum von Cotta)[79][55][20].

Ще одна велика система гряд проходить уздовж діаметра моря з півночі на південь. Одна з її частин (біля центру моря) називається грядою Азари (Dorsum Azara), інша (на півдні) входить до складу гряд Лістера, а решта залишились безіменними. Є в морі й низка менших гряд[79][1][20].

Біля східного берега в морі тягнуться гряди Альдрованді (Dorsa Aldrovandi), примітні тим, що з їх зверненого до центра моря боку морська поверхня нижча, ніж із протилежного, на величину до 300 м[39].

Одна маленька безіменна гряда на заході моря виходить на берег, де продовжується уступом. Цей об'єкт надзвичайно молодий — за результатами підрахунку кратерів, тектонічні рухи там закінчилися близько 50 млн років тому[86][прим. 8]. Перехід в уступ спостерігається й у маленької гряди в долині Тавр — Літтров[прим. 6], а також у гряд Альдрованді[39].

Грабени

У крайовій зоні Моря Ясності паралельно берегам тягнеться чимало грабенів[79][41]. На північному сході моря (біля Озера Сновидінь) проходять борозни Даніеля (лат. Rimae Daniell), на південному сході — борозни Літтрова (Rimae Littrow), на півдні (на межі з Морем Спокою) — борозни Плінія (Rimae Plinius) та кілька менших, на південному заході — борозни Менелая (Rimae Menelaus) та борозни Сульпіція Галла (Rimae Sulpicius Gallus). На північно-західному кінці моря лежить борозна Каліппа (Rima Calippus)[20]. У деяких грабенах моря, зокрема в борознах Менелая, борозні Каліппа та борозні Рейко, відбувалися вулканічні виверження[78][40][66].

Геологічна історія

Зразки зі зборів «Аполлона-17»
Брекчія на основі ударного розплаву, який інтерпретують як утворений при появі басейну Моря Ясності[25] (вік — 3,93 млрд років)[91][прим. 9]
Морська базальтова лава віком 3,7 млрд років

Вік басейну Моря Ясності залишається неясним, хоча його визначенню було присвячено багато робіт[23][92]. Радіоізотопне датування низки зразків, доставлених «Аполлоном-17» і інтерпретованих як ударний розплав цього басейну, показало вік 3,87 ± 0,04 млрд років[22][29][93] або, за іншим оглядом, 3,94 ± 0,03 млрд років[94], але згадану інтерпретацію піддавали сумніву[23][95]. За одними роботами, цей вік узгоджується з характером перекриття басейну з іншими деталями рельєфу та кількістю накладених на нього кратерів і він належить до нектарського періоду[22][46][96]; інші дослідження названих ознак вказують на донектарський вік басейну[92][97][95]. У будь-якому разі басейн Моря Ясності старший за сусідній басейн Моря Дощів і молодший за басейн Моря Спокою[92][98]. Старший він чи молодший за басейн Моря Криз, невідомо[92][23].

Форма Моря Ясності та його маскона вказує на існування під північною частиною моря ще одного, меншого, басейну[22][24]. Судячи з його дуже поганої збереженості, він, ймовірно, старший за більший[23][25][29]. Згодом їх значно пошкодив та вкрив викидами астероїдний удар, що створив басейн Моря Дощів[22][23]. За приблизною оцінкою, шар викидів цього удару на ближньому боці басейну Моря Ясності може сягати товщини 600 м, а на дальньому — 100 м[29][4].

Вік лавового покриву різних ділянок моря, за даними підрахунку кратерів, лежить у межах 2,4—3,8 млрд років. Таким чином, вулканічна активність там тривала надзвичайно довго[46] — не менш ніж 1,4 млрд років — хоча (як і в інших морях) більша частина об'єму лави виверглася в перші 0,2 млрд років[41]. На поверхні Моря Ясності вдалося розрізнити близько 30 окремих лавових потоків; серед них найбільше таких, що утворилися 3,4—3,5 млрд років тому. Найстарші з них лежать по краях моря й вирізняються темним кольором. Для ділянки, де сів «Аполлон-17», оцінка віку за підрахунком кратерів становить 3,70 ± 0,04 млрд років, що добре збігається з радіоізотопними даними. Лавовий покрив кратера Лемоньє, де працював «Луноход-2», має вік 2,44 ± 0,17 млрд років і є наймолодшим у Морі Ясності[46]. Пірокластичні породи (подрібнене вулканічне скло), доставлені «Аполлоном-17», виверглися близько 3,48 млрд років тому[71].

Ще до припинення вивержень лава почала просідати під дією власної ваги, що спричинило по краях моря розтягнення поверхні й появу грабенів, а ближче до центра — її стиснення й появу гряд. При подальших виверженнях частину грабенів затопило. Припинення утворення грабенів датують часом близько 3,6 млрд років тому, а основних гряд — 3,0 млрд років тому[41][40]. Втім, дрібні гряди продовжували утворюватися навіть 50 млн років тому[86].

Посадки космічних апаратів

Гаррісон Шмітт у долині Тавр — Літтров

У культурі

У романі-казці М. М. Носова «Незнайко на Місяці» на берег моря Ясності здійснюють посадку Незнайко з Пончиком.

Карти

Карти Моря Ясності та найближчих околиць, видані в 1963—1967 роках (Aeronautical Chart Information Center, United States Air Force)[103]:

Примітки

Коментарі
  1. ↑ Головне кільце імпактних басейнів приблизно вдвічі більше за внутрішнє гірське кільце. У межах внутрішнього кільця аномалія Буге збільшена (там лежить опуклість мантії, близька за діаметром до цього кільця), а між внутрішнім і головним — зменшена[24].
  2. ↑ У номенклатурі Міжнародного астрономічного союзу ці назви стосуються тільки кратерів[64][65], але на практиці їх вживають і для вулканів цілком[66][61].
  3. ↑ Див. знімок разом із сусідніми об'єктами.
  4. ↑ При розкристалізовуванні цього скла в ньому виникають прозорі кристали олівіну, вкриті чорними мікрокристалами ільменіту[74][75].
  5. ↑ Див. також знімок у відбитому світлі.
  6. ↑ а б Цей об'єкт відомий під присвоєною астронавтами назвою «уступ Лі — Лінкольна» (англ. Lee-Lincoln Scarp)[39][87], але офіційно називається просто «Уступ» (Scarp)[88]: правила планетної номенклатури не допускають назви на честь військових та політичних діячів XIX століття й пізніших[89][90].
  7. ↑ Див. знімок Посідонія γ великим планом.
  8. ↑ Див. знімок об'єкта.
  9. ↑ Див. знімок скелі, звідки взято зразок.
Джерела
  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н Grego P. The Moon and How to Observe It. — Springer Science & Business Media, 2006. — P. 108, 111, 125–132, 183. — ISBN 978-1-846-28243-0. (На Google Books).
  2. ↑ а б Whitford-Stark J. L. (May 1982). A preliminary analysis of lunar extra-mare basalts: Distribution, compositions, ages, volumes, and eruption styles. The Moon and the Planets. 23 (3): 323—338. Bibcode:1982M&P....26..323W. doi:10.1007/BF00928015. Архів оригіналу за 13 червня 2015. Процитовано 12 червня 2015. (Список морів за площею).
  3. ↑ а б Шкуратов Ю. Г. Глава 2.2. Вид поверхности для наблюдателя с телескопом // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва : Физматлит, 2009. — С. 70–80. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  4. ↑ а б в Head J. W. (1992). The Serenitatis Basin and the Taurus-Littrow highlands: Geological context and history. Lunar Science Inst., Workshop on Geology of the Apollo 17 Landing Site: 15—17. Bibcode:1992ga17.conf...15H.
  5. ↑ а б Wilhelms D. Chapter 6. Structure // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 117. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архів оригіналу.
  6. ↑ а б Needham D. H., Kring D. A. (2017). Lunar volcanism produced a transient atmosphere around the ancient Moon. Earth and Planetary Science Letters. 478: 175—178. Bibcode:2017E&PSL.478..175N. doi:10.1016/j.epsl.2017.09.002.
  7. ↑ а б в г Siew Meng Chong, Albert Chee Hoon Lim, Poon Seng Ang. The 7th-day Moon // Photographic Atlas of the Moon. — Cambridge University Press, 2002. — P. 32, 36. — ISBN 978-0-521-81392-1.
  8. ↑ а б Wood C. A. (14 лютого 2004). Happy Valentine Dome Day!. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 28 вересня 2015.
  9. ↑ Карта Місяця, складена Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651).
  10. ↑ Родионова Ж. Ф. Глава 5. История лунных карт // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва : Физматлит, 2009. — С. 193–236. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  11. ↑ а б Mare Serenitatis. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 18 жовтня 2010. Архів оригіналу за 29 серпня 2014. Процитовано 31 серпня 2014.
  12. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 5–6, 17. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  13. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 25–35. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  14. ↑ а б Planetary Mapping / R. Greeley, R. M. Batson. — Cambridge University Press, 1990. — P. 25, 219–220. — ISBN 9780521033732.
  15. ↑ Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645).
  16. ↑ van der Krogt P., Ormeling F. (2014). Michiel Florent van Langren and Lunar Naming (PDF). Els noms en la vida quotidiana. Actes del XXIV Congrés Internacional d’ICOS sobre Ciències Onomàstiques. Annex (Biblioteca Tècnica de Política Lingüística; 11): 1851—1868. doi:10.2436/15.8040.01.190. Архів оригіналу (PDF) за 3 січня 2016. Процитовано 12 квітня 2019.
  17. ↑ Westfall R. S. Langren, Michael Florent van. The Galileo Project. Rice University. Архів оригіналу за 26 березня 2019.
  18. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 198. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 191—200).
  19. ↑ Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 234. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Pontus Euxinus — у списку назв на с. 234 [Архівовано 6 серпня 2018 у Wayback Machine.]; та ж книга на Google Books).
  20. ↑ а б в г д е ж Moon 1:10 million-scale Shaded Relief and Color-coded Topography (PDF). International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів (PDF) оригіналу за 12 листопада 2013. Процитовано 31 серпня 2014. Діаметри кратерів наведено за довідником МАС [Архівовано 25 грудня 2018 у Wayback Machine.].
  21. ↑ а б Rükl A. Atlas of the Moon. — Cambridge : Sky Publishing Corp, 2004 (orig. publ. in 1990 in Czech). — P. 52–53, 72–75. — ISBN 1-931559-07-4.
  22. ↑ а б в г д Wilhelms D. Chapter 9. Nectarian System // [1] — 1987. — P. 171–173, 177–178. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 29 вересня 2013
  23. ↑ а б в г д е Evans A. J., Andrews-Hanna J. C., Head J. W., Soderblom J. M., Solomon S. C., Zuber M. T. (2018). Reexamination of Early Lunar Chronology With GRAIL Data: Terranes, Basins, and Impact Fluxes. Journal of Geophysical Research: Planets. 123 (7): 1596—1617. Bibcode:2018JGRE..123.1596E. doi:10.1029/2017JE005421.
  24. ↑ а б в г д Neumann G. A., Zuber M. T., Wieczorek M. A. та ін. (2015). Lunar impact basins revealed by Gravity Recovery and Interior Laboratory measurements (PDF). Science Advances. 1 (9). Bibcode:2015SciA....1E0852N. doi:10.1126/sciadv.1500852. Архів оригіналу (PDF) за 6 серпня 2018. Процитовано 12 квітня 2019. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) Supplements [Архівовано 16 серпня 2017 у Wayback Machine.]; .
  25. ↑ а б в Spudis P. D. 6. A transitional basin: Serenitatis // The Geology of Multi-Ring Impact Basins. — Cambridge University Press, 2005. — P. 109–130. — ISBN 9780521619233. — DOI:10.1017/CBO9780511564581.007.
  26. ↑ а б Spudis P. D., Hawke B. R., Lucey P. G. (1993). Geology and deposits of the Serenitatis basin. Twenty-Fourth Lunar and Planetary Science Conference. Part 3: N-Z: 1341—1342. Bibcode:1993LPI....24.1341S.
  27. ↑ Wilhelms D. E., McCauley J. F. (1971). I-703: Geologic Map of the Near Side of the Moon. Department of the Interior, United States Geological Survey. Архів оригіналу за 22 січня 2019. (Description; archive).
  28. ↑ Wood C. A. (14 серпня 2004). Impact Basin Database. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 7 серпня 2014. Процитовано 31 серпня 2014.
  29. ↑ а б в г Head J. W. III (1979). Serenitatis multi-ringed basin - Regional geology and basin ring interpretation. Moon and the Planets. 21: 439—462. Bibcode:1979M&P....21..439H. doi:10.1007/BF00897836.
  30. ↑ Hood L. L., Richmond N. C., Spudis P. D. (2013). Origin of strong lunar magnetic anomalies: Further mapping and examinations of LROC imagery in regions antipodal to young large impact basins. Journal of Geophysical Research: Planets. 118 (6): 1265—1284. Bibcode:2013JGRE..118.1265H. doi:10.1002/jgre.20078.
  31. ↑ Blewett D. T., Coman E. I., Hawke B. R., Gillis-Davis J. J., Purucker M. E., Hughes C. G. (2011). Lunar swirls: Examining crustal magnetic anomalies and space weathering trends. Journal of Geophysical Research. 116 (E2). Bibcode:2011JGRE..116.2002B. doi:10.1029/2010JE003656. Архів оригіналу за 1 січня 2020. Процитовано 12 квітня 2019.
  32. ↑ Lue C., Futaana Y., Barabash S., Wieser M., Holmström M., Bhardwaj A., Dhanya M. B., Wurz P. (2011). Strong influence of lunar crustal fields on the solar wind flow. Geophysical Research Letters. 38 (3). Bibcode:2011GeoRL..38.3202L. doi:10.1029/2010GL046215.
  33. ↑ За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS [Архівовано 22 січня 2019 у Wayback Machine.].
  34. ↑ De Hon R. A., Waskom J. A. [2] — University of Arkansas at Monticello, 1975. — P. 13–14, fig. 7, 8. — Bibcode:1975STIN...7617001D. Архівовано з джерела 18 лютого 2017
  35. ↑ а б Williams K. K., Zuber M. T. (1998). Measurement and Analysis of Lunar Basin Depths from Clementine Altimetry (PDF). Icarus. 131 (1): 107—122. Bibcode:1998Icar..131..107W. doi:10.1006/icar.1997.5856. Архів оригіналу (PDF) за 28 січня 2019. Процитовано 12 квітня 2019.
  36. ↑ Dibb S. D., Kiefer W. S. (2015). The Depth-Diameter Relationship for Large Lunar Impact Basins and the Implications for Mare Basalt Thickness (PDF). 46th Lunar and Planetary Science Conference, held March 16-20, 2015 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1832, p.1677. Bibcode:2015LPI....46.1677D. Архів оригіналу (PDF) за 20 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2019.
  37. ↑ Peeples W. J., Sill W. R., May T. W., Ward S. H., Phillips R. J., Jordan R. L., Abbott E. A., Killpack T. J. (1978). Orbital radar evidence for lunar subsurface layering in Maria Serenitatis and Crisium. Journal of Geophysical Research. 83 (B7): 3459—3468. Bibcode:1978JGR....83.3459P. doi:10.1029/JB083iB07p03459.
  38. ↑ Sharpton V. L., Head J. W. (1982). Stratigraphy and structural evolution of southern Mare Serenitatis: A reinterpretation based on Apollo Lunar Sounder Experiment data (PDF). Journal of Geophysical Research. 87 (B13): 10983—10998. Bibcode:1982JGR....8710983S. doi:10.1029/JB087iB13p10983. Архів оригіналу (PDF) за 21 липня 2018. Процитовано 12 квітня 2019.
  39. ↑ а б в г д Watters T. R., Johnson C. L. Lunar Tectonics // Planetary Tectonics / T. R. Watters, R. A. Schultz. — Cambridge University Press, 2010. — P. 134–149. — ISBN 978-0-521-76573-2.
  40. ↑ а б в г Campbell B. A., Ray Hawke B., Morgan G. A., Carter L. M., Campbell D. B., Nolan M. (2014). Improved discrimination of volcanic complexes, tectonic features, and regolith properties in Mare Serenitatis from Earth-based radar mapping. Journal of Geophysical Research: Planets. 119 (2): 313—330. Bibcode:2014JGRE..119..313C. doi:10.1002/2013JE004486.
  41. ↑ а б в г д Solomon S. C., Head J. W. (1980). Lunar mascon basins - Lava filling, tectonics, and evolution of the lithosphere. Reviews of Geophysics and Space Physics. 18 (1): 107—141. Bibcode:1980RvGSP..18..107S. doi:10.1029/RG018i001p00107.
  42. ↑ а б в г д е ж Чикмачев В. И. Глава 3.4. Следы в Море Ясности // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — М. : Физматлит, 2009. — С. 104–110. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  43. ↑ а б Wood C. (27 серпня 2004). Serenitatis in Black and White and Gray. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 15 червня 2011.
  44. ↑ Bhatt M., Mall U., Woehler C., Bhardwaj A., Grumpe A., Rommel D. (2017). Spectral Characterization of Mare Serenitatis Using Chandrayaan-1 Data (PDF). 48th Lunar and Planetary Science Conference, held 20-24 March 2017, at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1964, id.1541. Bibcode:2017LPI....48.1541B. Архів оригіналу (PDF) за 16 червня 2022. Процитовано 12 квітня 2019.
  45. ↑ Чикмачев В. И. Глава 3.11. Море Спокойствия // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — М. : Физматлит, 2009. — С. 154–160. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  46. ↑ а б в г Hiesinger H., Head J. W., Wolf U., Jaumann R., Neukum G. Ages and stratigraphy of lunar mare basalts: A synthesis //  / W. A. Ambrose, D. A. Williams. — Geological Society of America, 2011. — P. 18–21. — (Geological Society of America Special Paper 477) — ISBN 978-0-8137-2477-5. — DOI:10.1130/2011.2477(01). Архівовано з джерела 29 січня 2013 (На Google Books).
  47. ↑ а б Campbell B. A., Hawke B. R., Bell J. F. III, Zisk S. H. (1989). The Bessel Ray Region: Preliminary Analysis of Remote Sensing Data. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference: 139—140. Bibcode:1989LPI....20..139C.
  48. ↑ а б Wood C. A. (28 травня 2004). Whence the Bessel Ray?. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 28 вересня 2015.
  49. ↑ Чикмачев В. И. Глава 3.13. Тихо и его окрестности // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — М. : Физматлит, 2009. — С. 166–175. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  50. ↑ Wood C. (29 червня 2008). Bright Moon. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 2 квітня 2019.
  51. ↑ Chapter 6: Rimae (part 2). Sinuous Rimae // Apollo over the Moon: a view from orbit / H. Masursky, G. W. Colton, F. El-Baz. — NASA Scientific and Technical Information Office, 1978. — (NASA Special Publication 362) Архів оригіналу.
  52. ↑ Plescia J. (5 лютого 2013). Meanders in Posidonius. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 30 січня 2018.
  53. ↑ Ostrach L. (1 грудня 2010). Rimae Posidonius. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 31 травня 2018.
  54. ↑ а б Hurwitz, D. M.; Head, J. W.; Hiesinger, H. (2013). Lunar sinuous rilles: Distribution, characteristics, and implications for their origin (PDF). Planetary and Space Science. 79: 1—38. Bibcode:2013P&SS...79....1H. doi:10.1016/j.pss.2012.10.019. Архів оригіналу (PDF) за 18 грудня 2013. Процитовано 12 квітня 2019. (Інтерактивна карта звивистих борозен Місяця за даними цієї роботи [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]; ).
  55. ↑ а б в г Chu A., Paech W., Weigand M. Mare Serenitatis // The Cambridge Photographic Moon Atlas. — Cambridge University Press, 2012. — P. 78–81. — ISBN 9781107019737. — DOI:10.1017/CBO9781139095709.006.
  56. ↑ Joyson J., Williams G. (1869). The Mare Serenitatis. The Astronomical Register. 7: 33—35. Bibcode:1869AReg....7...33J. (У цій статті за тодішньою термінологією схід на Місяці зветься заходом і навпаки).
  57. ↑ а б Wlasuk P. T. Observing the Moon. — Springer Science & Business Media, 2000. — Vol. 1. — P. 49. — ISBN 978-1-852-33193-1.
  58. ↑ Cook J. A. (1913). The Lunar Crater Linné. Popular Astronomy. 21: 129—130. Bibcode:1913PA.....21..129C.
  59. ↑ Robinson M. (6 липня 2010). Linné Crater. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 31 травня 2018.
  60. ↑ Garvin J. B., Robinson M. S., Frawley J., Tran T., Mazarico E., Neumann G. (2011). Linne: Simple Lunar Mare Crater Geometry from LRO Observations (PDF). 42nd Lunar and Planetary Science Conference, held March 7-11, 2011 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1608, p.2063. Bibcode:2011LPI....42.2063G. Архів оригіналу (PDF) за 31 травня 2018. Процитовано 12 квітня 2019.
  61. ↑ а б в г Lena R., Wöhler C., Phillips J., Chiocchetta M. T. Lunar Domes: Properties and Formation Processes. — Springer Science & Business Media, 2013. — P. 6, 8, 137. — ISBN 9788847026377. — DOI:10.1007/978-88-470-2637-7. (Appendix A: Lunar dome images [Архівовано 28 березня 2019 у Wayback Machine.]).
  62. ↑ Douglass E. (2004). The Valentine dome. The Strolling Astronomer. 46 (1): 21—23. Bibcode:2004JALPO..46a..21D. (The whole issue).
  63. ↑ Wood C. A. (3 липня 2007). Utterly Awesome. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 22 вересня 2015.
  64. ↑ Osiris. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
  65. ↑ Isis. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
  66. ↑ а б в Weitz C. M., Head J. W. (1999). Spectral properties of the Marius Hills volcanic complex and implications for the formation of lunar domes and cones. Journal of Geophysical Research. 104 (E8): 18933—18956. Bibcode:1999JGR...10418933W. doi:10.1029/1998JE000630. Архів оригіналу за 28 березня 2019. Процитовано 12 квітня 2019.
  67. ↑ Braden S. (2 жовтня 2009). Aratus CA. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 31 травня 2018.
  68. ↑ Featured Image - 06/10/2008. A Mysterious Depression: Aratus CA. Apollo Image Archive. School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. 6 жовтня 2008. Архів оригіналу за 31 травня 2018.
  69. ↑ Greeley R. (1976). Photogeology of Aratus CA, Mare Serenitatis. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference. 7: 331—333. Bibcode:1976LPI.....7..331G.
  70. ↑ Gaddis L. R., Staid M. I., Tyburczy J. A., Hawke B. R., Petro N. E. (2003). Compositional analyses of lunar pyroclastic deposits (PDF). Icarus. 161 (2): 262—280. Bibcode:2003Icar..161..262G. doi:10.1016/S0019-1035(02)00036-2. Архів оригіналу (PDF) за 24 січня 2019. Процитовано 12 квітня 2019.
  71. ↑ а б Gustafson J. O., Bell J. F. III, Gaddis L. R., Hawke B. R., Giguere T. A. (2012). Characterization of previously unidentified lunar pyroclastic deposits using Lunar Reconnaissance Orbiter Camera data. Journal of Geophysical Research. 117 (E12). Bibcode:2012JGRE..117.0H25G. doi:10.1029/2011JE003893. Архів оригіналу за 12 вересня 2015. Процитовано 12 квітня 2019.
  72. ↑ Carter L. M., Campbell B. A., Hawke B. R., Campbell D. B., Nolan M. C. (2009). Radar remote sensing of pyroclastic deposits in the southern Mare Serenitatis and Mare Vaporum regions of the Moon (PDF). Journal of Geophysical Research. 114 (E11). Bibcode:2009JGRE..11411004C. doi:10.1029/2009JE003406. Архів оригіналу (PDF) за 20 липня 2018. Процитовано 12 квітня 2019.
  73. ↑ Heiken G. H., McKay D. S., Brown R. W. (1974). Lunar deposits of possible pyroclastic origin. Geochimica et Cosmochimica Acta. 38: 1703—1718. Bibcode:1974GeCoA..38.1703H. doi:10.1016/0016-7037(74)90187-2.
  74. ↑ а б в г Meyer C. 74220. Soil (or clod). 1180 grams // The Lunar Sample Compendium. — 2010. Архів оригіналу.
  75. ↑ Hollocher K. Orange soil, lunar thin section 74220. Union College. Архів оригіналу за 19 березня 2019. Процитовано 1 квітня 2019.
  76. ↑ а б McBride M. J., Bennett K. A., Gaddis L. R., Horgan B. H. N., Glaspie L. M. (2019). Volcanic Glass Distribution and Potential Source Vents for the Taurus-Littrow Pyroclastic Deposit at the Apollo 17 Landing Site Region (PDF). 50th Lunar and Planetary Science Conference, held 18-22 March, 2019 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 2132, id.3039. Bibcode:2019LPI....50.3039M.
  77. ↑ Gaddis L. (22 липня 2010). A Dark Cascade at Sulpicius Gallus. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 31 травня 2018.
  78. ↑ а б Petrycki J. A., Wilson L. (1999). Volcanic Features and Age Relationships Associated with Lunar Graben (PDF). 30th Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 15-29, 1999, Houston, TX, abstract no. 1335. Bibcode:1999LPI....30.1335P. Архів оригіналу (PDF) за 18 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2019.
  79. ↑ а б в г д Westfall J. E. Atlas of the Lunar Terminator. — Cambridge University Press, 2000. — P. 43–44, 53, 202. — ISBN 978-0-521-59002-0.
  80. ↑ Yue Z., Li W., Di K., Liu Z., Liu J. (2015). Global mapping and analysis of lunar wrinkle ridges. Journal of Geophysical Research: Planets. 120 (5): 978—994. Bibcode:2015JGRE..120..978Y. doi:10.1002/2014JE004777.
  81. ↑ Planck A. (26 листопада 2018). Serpentine Ridge: The Moon’s Best Example of a Wrinkle Ridge. Архів оригіналу за 12 квітня 2019.
  82. ↑ Ashbrook J. (1963). Dimensions of the Linné Craterlet. The Strolling Astronomer. 17 (1-2): 26—28. Bibcode:1963StAst..17...26A. (The whole issue).
  83. ↑ Braden S. (25 жовтня 2011). Posidonius Y. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 5 жовтня 2017.
  84. ↑ Elger T. G. The Moon. A Full Description and Map of its Principal Physical Features. — London : Georg Philip & Son, 1895. — P. 160. (У цій книзі за тодішньою термінологією схід на Місяці зветься заходом і навпаки).
  85. ↑ Wood C. (17 листопада 2004). A Glorious Serpentine Ridge. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 28 вересня 2015. Процитовано 31 серпня 2014.
  86. ↑ а б Clark J. D., van der Bogert C. H., Hiesinger H., Bernhardt H. (2017). Wrinkle Ridge-Lobate Scarp Transition of West Serenitatis: Indications for Recent Tectonic Activity (PDF). 48th Lunar and Planetary Science Conference, held 20-24 March 2017, at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1964, id.1001. Bibcode:2017LPI....48.1001C. Архів оригіналу (PDF) за 10 квітня 2019. Процитовано 12 квітня 2019.
  87. ↑ The Valley of Taurus-Littrow. NASA. 13 листопада 2009. Архів оригіналу за 30 травня 2018.
  88. ↑ Scarp. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program. Див. карти 43D1S1 [Архівовано 30 травня 2018 у Wayback Machine.] 43D1S2 [Архівовано 30 травня 2018 у Wayback Machine.].
  89. ↑ IAU Rules and Conventions. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 23 березня 2019.
  90. ↑ Scarp. The Moon-Wiki. Архів оригіналу за 10 квітня 2019.
  91. ↑ Meyer C. 76015. Vesicular Micropoikilitic Impact Melt Breccia. 2819 grams // The Lunar Sample Compendium. — 2010. Архів оригіналу.
  92. ↑ а б в г Fassett C. I., Head J. W., Kadish S. J., Mazarico E., Neumann G. A., Smith D. E., Zuber M. T. (2012). Lunar impact basins: Stratigraphy, sequence and ages from superposed impact crater populations measured from Lunar Orbiter Laser Altimeter (LOLA) data. Journal of Geophysical Research. 117 (E12). Bibcode:2012JGRE..117.0H06F. doi:10.1029/2011JE003951. Архів оригіналу за 23 серпня 2017. Процитовано 12 червня 2015.
  93. ↑ Spudis P. D., Wilhelms D. E., Robinson M. S. (2011). Sculptured Hills: Implications for the Relative Age of Serenitatis, Basin Chronologies, and the Cratering History of the Moon (PDF). 42nd Lunar and Planetary Science Conference, held March 7-11, 2011 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1608, p.1365. Bibcode:2011LPI....42.1365S. Архів оригіналу (PDF) за 4 вересня 2018. Процитовано 12 квітня 2019.
  94. ↑ Grange M. L., Nemchin A. A., Jourdan F. (2010). Review of Ages of Lunar Impact Rocks: Implication to the Timing of Serenitatis and Imbrium Impacts and the LHB Model (PDF). 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.1275. Bibcode:2010LPI....41.1275G. Архів оригіналу (PDF) за 21 січня 2022. Процитовано 12 квітня 2019.
  95. ↑ а б Zhang B., Lin Y., Moser D. E., Shieh S. R., Bouvier A. (2018). Imbrium Zircon Age for Apollo 73155 Serenitatis Impact Melt Breccia: Implications for the Lunar Bombardment History (PDF). The First Billion Years: Bombardment, proceedings of the conference held September 30-October 2, 2018 in Flagstaff, Arizona. LPI Contribution No. 2107, id.2021. Bibcode:2018LPICo2107.2021Z.
  96. ↑ Tanaka K.L., Hartmann W.K. Chapter 15 – The Planetary Time Scale // The Geologic Time Scale / F. M. Gradstein, J. G. Ogg, M. D. Schmitz, G. M. Ogg. — Elsevier Science Limited, 2012. — P. 275–298. — ISBN 978-0-444-59425-9. — DOI:10.1016/B978-0-444-59425-9.00015-9.
  97. ↑ Byrne C. J. The Moon's Largest Craters and Basins: Images and Topographic Maps from LRO, GRAIL, and Kaguya. — Springer, 2015. — P. 110, 174, 198. — ISBN 9783319220321. — DOI:10.1007/978-3-319-22032-1.
  98. ↑ Wilhelms D. Chapter 8. Pre-Nectarian System // [3] — 1987. — P. 148. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 14 травня 2013
  99. ↑ Apollo 17 Command and Service Module (CSM). NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 9 квітня 2019. Процитовано 9 квітня 2019.
  100. ↑ Apollo 17 Lunar Module /ALSEP. NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 9 квітня 2019. Процитовано 9 квітня 2019.
  101. ↑ Luna 21/Lunokhod 2. NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 9 квітня 2019. Процитовано 9 квітня 2019.
  102. ↑ Greshko M. (11 квітня 2019). First privately funded moon lander crash-lands. National Geographic. Архів оригіналу за 11 квітня 2019.
  103. ↑ The Lunar Cartographic Dossier. Series: NASA-CR 1464000 (PDF). Defense Mapping Agency, Aerospace Center; edited by Lawrence A. Schimerman. 1973. Архів оригіналу (PDF) за 31 липня 2010. Процитовано 27 січня 2015.

Посилання

Карти
Знімки з орбіти
Знімки з поверхні

Strategi Solo vs Squad di Free Fire: Cara Menang Mudah!