Океан Бур (лат.Oceanus Procellarum) — найбільше місячнеморе. Лежить на заході видимого боку. Має неправильну форму й витягнутий із північного заходу на південний схід. На сході зливається з численними іншими морями та затоками. Найбільший розмір — 2500 км (із прилеглими морями — 3000 км), а площа — понад 2 млн км2[1].
Назва
Сучасну назву цього океану, як і більшості місячних морів, запропонував Джованні Річчолі в 1651 році[2][3]. Як і назви деяких інших морів західної половини видимого боку Місяця, вона пов'язана з похмурою погодою — ймовірно, внаслідок тодішніх уявлень про вплив Місяця на погоду[3]. 1935 року її разом із багатьма іншими традиційними місячними назвами затвердив Міжнародний астрономічний союз[4].
В давнину Океан Бур мав кілька інших назв. Близько 1600 року англійський фізик Вільям Гілберт — автор першої відомої карти Місяця, де було запропоновані назви для деталей його поверхні, — назвав основну частину цього океану Довгим островом (лат.Insula Longa)[прим. 1][6][3]. 1645 року Міхаель ван Лангрен, який працював при дворі іспанського короля Філіппа IV, назвав його Oceanus Philippicus, його західний берег — Littus Philippicum, а один із найпримітніших його кратерів — Philippi IV[7][8][9][5]. 1647 року Ян Гевелій назвав східну частину океану разом із морями Дощів та ХмарСередземним морем (Mare Mediterraneum), а західну — Східним морем (Mare Eoum). Окремі назви він дав і деяким меншим його частинам[10][11].
На заході океану з ним сполучаються кілька «криптоморів» — морських ділянок, вкритих викидами кратерів (насамперед басейну Моря Східного) і тому таких же світлих, як материки[12][13].
Загальний опис
Переплетіння гряд на півночі океану. Знімок LRO(100×160 км)
Меран T — маленький вулкан із материкових порід на північному сході океану. Ширина знімка — 10 км.
Товщина лави в Океані Бур, за даними вимірювання напівзатоплених кратерів, відносно невелика. На більшій частині площі вона менша за 500 м, а в кількох місцях на півдні та в одному місці на півночі перевищує кілометр і може сягати близько 1500 м[14][15]. Поверхня океану на півдні вища, ніж на півночі (1,5–2 км проти 2–2,5 км під місячним рівнем відліку висот)[16]. Значних масконів Океан Бур не має[1].
Деталі поверхні
Найпомітніші кратери Океану Бур — молоді яскраві променясті Коперник, Кеплер та Аристарх (останній — найяскравіший серед великих місячних кратерів[1]). Західна частина океану перетята ще й променями недалекого кратера Глушко, далекого кратера Ом та слабшими променями деяких інших кратерів.
В Океані Бур трапляються й височини, деякі з яких отримали власні назви. На сході океану, на межі з Морем Дощів, тягнуться Карпати та стоїть чимало окремих гір, зокрема, гора Виноградова та гора Деліля. Дещо західніше стоять гори Харбінгер, а ще західніше — височина під неофіційною назвою «плато Аристарха». На ній знаходяться яскравий кратер Аристарх, невелика гора Вітрувія, а поблизу неї — гори Агріколи. На півночі Океану Бур височіє гора Рюмкера, на південному сході (на краю Моря Пізнаного) — Рифейські гори, поблизу них (у самому морі) — гора Моро, а на південно-західному березі океану — гора Ханстена. Крім того, океан перетинають численні гряди, що тягнуться переважно з північного заходу на південний схід[17].
На заході океану, біля кратера Рейнер, лежить своєрідний об'єкт, що отримав назву Рейнер-Гамма. Це яскрава ділянка в формі пуголовка, складеного звивистими стрічками з розмитими межами. В рельєфі вона не вирізняється. Подібні об'єкти (місячні вири) трапляються і в інших місцях Місяця; їх походження загадкове[1].
Вулканічні об'єкти
Крім лавових рівнин, в Океані Бур є й інші сліди вулканізму. Вони сконцентровані переважно в трьох районах[18][19][20].
Найбільший вулканічний регіон лежить на сході океану. Його основною частиною є плато Аристарха — ромбічне узвишшя розміром 200×170 км. Там тягнеться кілька звивистих борозен, у тому числі найширша й найглибша на Місяці — долина Шретера (Vallis Schröteri; довжина — 176 км, середня ширина — 4,3 км, середня глибина — 534 м). Її дном тягнеться вужча борозна довжиною 261 км, що виходить за її межі[21]. Ймовірно, такі борозни прорізані потоками лави. Плато вкрите червонуватими породами, що інтерпретуються як пірокластичні викиди[18][1].
Дещо менший вулканічний район лежить у центрі океану, біля кратера Маріус, і має розмір 250×150 км. Це скупчення численних невеликих куполоподібних та конічних вулканів під неофіційною назвою «пагорби Маріуса». Їх діаметр сягає 25 км, а висота — кількасот метрів. Там теж є звивисті борозни та пірокластичні породи. Крім того, регіон примітний дуже високим вмістом оксиду заліза та позитивною гравітаційною аномалією[18][1][19].
Ще менший вулканічний об'єкт знаходиться на півночі океану й відомий як гора Рюмкера (Mons Rümker). Це округла височина діаметром близько 70 км і висотою 1,3 км, всіяна вулканічними куполами[22][23].
Всього в Океані Бур розташовано близько 90 звивистих борозен (48 % усіх виявлених на Місяці; результати дослідження знімків апаратів LRO та SELENE 2013 року). Більшість із них пов'язані з плато Аристарха та пагорбами Маріуса. На північному сході океану окремо від інших лежить найдовша звивиста борозна Місяця — 566-кілометрова борозна Шарпа (Rima Sharp), що починається в Затоці Роси[прим. 2][21][23].
Геологічна історія
Карта концентрації торію. Видно її збільшення в області гіпотетичного басейну Океану Бур (на видимому боці Місяця, ліворуч) та в басейні Південний полюс — Ейткен (на зворотному боці, праворуч).
Походження Океану Бур, ймовірно, пов'язане з походженням наймасштабнішої особливості поверхні Місяця — різкої відмінності його видимого та зворотного боку. На видимому боці значно тонша кора, і тому там лежать і океан, і майже всі моря[14]. На цьому боці, особливо в північно-західній частині, є й особливості хімічного складу ґрунту: зокрема, там сильно підвищений вміст заліза, титану, торію та елементів групи KREEP (калій (K), рідкісноземельні елементи (REE) та фосфор (P))[24][25]. Є кілька гіпотез, що пояснюють ці відмінності.
За однією версією, більша частина видимого боку Місяця охоплена слідом гігантського зіткнення, який називають басейном Океану Бур чи басейном Гаргантюа. Його діаметр оцінюють у 3200 км, що робить його найбільшим кратером Місяця та одним із найбільших — усієї Сонячної системи. Окрім головного 3200-кілометрового кільця, для нього припускають наявність двох внутрішніх. Центр цього басейну лежить у Морі Дощів, західна межа збігається з західною межею Океану Бур, що пояснює її округлість, південна проходить по краю морів Хмар та Вологості, а східна — по Морю Спокою. При його утворенні на поверхні опинилися породи з великої глибини, що й спричинило своєрідний хімічний склад ґрунту. На існування цього басейну вказує не тільки розташування морів, а й деякі інші особливості рельєфу в цьому районі[26]. Басейн Океану Бур разом із басейном Південний полюс — Ейткен належить до найстарших деталей поверхні Місяця, що збереглися досі[14][26][27]. Тому він настільки зруйнований пізнішими зіткненнями та виверженнями, що його існування є сумнівним[28][29][30].
Інша гіпотеза пояснює особливості видимого боку Місяця наявністю вдвічі більшого басейну з центром у Морі Спокою[31][32]. Є й думка, що западина, в якій з'явився океан, є частиною зовнішньої зони басейну Моря Дощів[29].
Згідно з іще однією версією, різниця між місячними півкулями — наслідок падіння космічного тіла на зворотний, а не на видимий бік супутника. В моделях утворення Місяця разом із ним нерідко утворюються менші супутники Землі. Згодом вони можуть впасти на Місяць із дуже малою швидкістю — 2–3 км/с. При такому падінні замість кратера має з'явитися горб[33].
Існують і інші пояснення відмінності місячних півкуль. Можливо, це результат внутрішніх процесів — наприклад, неоднорідності нагріву надр припливним тертям, особливостей конвекції в надрах чи асиметричного застигання океану магми[33][34].
Сучасний лавовий покрив Океану Бур з'явився значно пізніше за його гіпотетичний басейн. Вік різних ділянок цього покриву, визначений за підрахунком кратерів, лежить у межах 1,2–3,9 млрд років. Серед них є наймолодші морські ділянки Місяця[15]. Після застигання лави в океані з'явилися гряди та деякі з його кратерів — зокрема, променясті.
↑Oceanus Procellarum. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 18 жовтня 2010. Архів оригіналу за 16 серпня 2013. Процитовано 2015-05-59.
↑ абWatters T. R., Johnson C. L.Lunar Tectonics // Planetary Tectonics / T. R. Watters, R. A. Schultz. — Cambridge University Press, 2010. — P. 167–168. — ISBN 978-0-521-76573-2.
↑Mare Cognitum. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
↑Planitia Descensus. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
↑Chang'e 5. NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 10 грудня 2020. Процитовано 5 грудня 2020.
↑Robinson M. (4 грудня 2020). First Look: Chang'e 5. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 8 грудня 2020.
.png)
.png)
.png)
.png)
.png)
