Постколоніалі́зм,постколоніа́льна тео́рія — напрям мислення в філософії, теології, політології, історії а також літературі, починаючи з другої половини XX століття, спрямований на осмислення наслідків колоніального правління. Як ідейна течія, постколоніалізм займається вивченням ідентичності, культури та літератури — у сенсі культурного конфлікту між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами.
Теоретичні засади
Колоніалізм був представлений як «продовження цивілізації», яке ідеологічно виправдовувало самоприписувану расову і культурну перевагу західного світу над світом не західним. Ця концепція була підтримана Жозефом-Ернестом Ренаном в роботі La Réforme intellectuelle et morale (1871 г.), відповідно до якої вважалося, що імперське управління впливає на інтелектуальне та моральне перетворення народів нижчих культур. За його словами, така божественно встановлена природна гармонія між людськими расами світу була б можлива, тому що кожному призначена культурна ідентичність, соціальне місце і економічна роль в імперській колонії.
З середини до кінця ХІХ століття ця теорія виправдовувала колонізацію, особливо Далекого Сходу та Африки. Бельгія, Велика Британія, Франція та Німеччина висунули теорії національної переваги, які виправдовували колоніалізм як просвітництво неосвічених народів. Так, la mission civilisatrice, («цивілізаційна місія») Французької імперії, передбачала, що деякі раси і культури мають вищу мету в житті, внаслідок чого могутніші, розвиненіші і цивілізованіші раси мають право колонізувати їх.[1][2]
Постколоніальна теорія розглядає культурні аспекти, які утворилися внаслідок європейської колонізації. Ера колонізації спричинила специфічне самовизначення як колонізаторів, так і колонізованих. Колонізатори створили власний імідж просвічених і правих. Серед американських авторів вживається термін «критична білість» (англ.critical whiteness). З іншого боку у колонізованих розвивається колоніальна ментальність та згодом культурне плазування по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав'язує колонізованій нації свою месіанську культуроносну функцію. Деколонізовані люди розвивають постколоніальну ідентичність, яка базується на культурних взаємодіях між різними ідентичностями (культурними, національними, етнічними, а також ґендерними та класовими), яким колоніальне суспільство призначає різну ступінь соціальної влади.
За словами індійського академіка Джайдіп Сарангі, одна з глибинних практик постколоніального дискурсу — це прославлення «місцевого». Аргументуючи ідею позначення кордону / периферії (далітів), у введенні до своєї книги «Уявлення постколоніалізму англійською мовою: нові орієнтації» він посилається на маорі і аборигенів.
Неоколоніальний дискурс геополітичної однорідності, переносить деколонізовані народи, їх культури і їх країни в уявне місце, так званий «Третій світ» — надмірно всеосяжний термін, який зазвичай включає континенти і моря, тобто Африку, Азію, Латинську Америку, і Океанію. Постколоніальна критика аналізує самовиправдовувальний дискурс неоколоніалізму і функції (філософські та політичні) його надмірно всеосяжних термінів, щоб встановити фактичну і культурну неточність однорідних концепцій, таких як «араби», «перший світ», «християнський світ» — насправді ці терміни включають різнорідні народи, культури і географію.
Постколоніалізм в різних країнах
Теорії постколоніалізму розвинені для країн, які перебували у залежності від європейських держав, особливо Великої Британії, Франції та Іспанії.
Близький Схід
Постколоніальна література Близького Сходу досліджує і аналізує західні дискурси про формування ідентичності, існування і суперечливу природу постколоніальної національної ідентичності серед народів сучасного Близького Сходу. Незалежність і кінець колоніалізму не поклали кінець соціальній фрагментації і війнам (цивільним і міжнародним) на Близькому Сході. У «Пошуках арабської демократії: дискурси і контр-дискурси» (2004) Ларбі Садік говорить, що проблеми національної ідентичності на Близькому Сході є наслідком орієнталістської байдужості європейських імперій. Коли вони визначали політичні кордони своїх колоній, то ігнорували місцеву історію, а також географічні і племінні кордони, яких дотримувались тубільці.
Азія
У 1924 році Нгуєн Ай Куок (він же Хо Ші Мін) написав перший критичний текст проти французької колонізації: Le Procès de la Colonization française («Французька колонізація під судом»). Трін Мінь-ха розвиває свої новаторські теорії про постколоніалізм в різних засобах вираження — в літературі, фільмах. Вона найбільш знана своїм документальним фільмом «Повторна збірка» (1982), в якому намагається деконструювати антропологію як «західну чоловічу гегемоністську ідеологію».
Африка
Про Східну Африкукенійський письменник Нгугі ва Тхіонго написав книгу «Не плач, дитя» (1964) — перший постколоніальний роман про східноафриканський досвід колоніального імперіалізму; а також «Деколонізація розуму: політика мови в африканській літературі» (1986). В «Між річкою» (1965), політичним фоном якого послужило повстання Мау-Мау (1952-1960), він звертається до постколоніальних питань африканських релігійних культур і до наслідків нав'язування християнства та чужої культури Кенії і більшості інших країн Африки.
Східна Європа
Розділ Польщі (1772-1918 рр.) та окупація східноєвропейських країн Радянським Союзом після Другої світової війни були формами «білого» колоніалізму, які довгий час ігнорувалися постколоніальними теоретиками. Домінування європейських імперій (Прусської, Австрійської, Російської, а пізніше і Радянської) над сусідніми територіями (Білорусь,Україна, Болгарія, Чехословаччина, Угорщина, Литва, Молдова, Польща, Румунія), що полягала в військовому вторгненні, експлуатації людських і природних ресурсів, руйнуванні культури та спробах по перевихованню місцевого населення, багато в чому нагадували насильницьке завоювання заморських територій західноєвропейськими державами, попри такі фактори, як географічна близькість і відсутність расових відмінностей.[3]
Постколоніальні дослідження в Центральній і Східній Європі були відкриті основоположною книгою Еви М. Томпсон «Імперські знання: російська література і колоніалізм» (2000), за якою вийшли роботи Олександра Фюта, Ханна Госк, Віолетти Келертас,[4] Дороти Колодзейчік,[5] Януша Корека,[6] Даріуша Скурчевського,[7] , Богдана Штефенеску[8] і Томаша Зарицького.[9]
Україна
Після розпаду СРСР з'явилися також дослідження постімперської ситуації в колишніх радянських республіках.[10][11][12] Дослідженням постколоніальної ситуації у пострадянських державах присвячений науковий журнал Ab Imperio.
Постколоніальні підходи до аналізу української культури застосовувалися західними (переважно діаспорними) та українськими науковцями. Зокрема Оксана Грабович досліджувала культурну спадщину колоніалізму в Україні[13]. Постколоніальне прочитання текстів української літератури проводили літературознавці Мирослав Шкандрій та Марко Павлишин, а також філософ Вахтанг Кебуладзе. В Україні твори присвячені постколоніальним особливостям сучасного українського суспільства писали Оксана Забужко та Микола Рябчук. Роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» у якому висвітлюється постколоніальна ситуація в українській культурі набув великого суспільного розголосу та став бестселером в 1990-ті роки.
Теоретики постколоніалізму
Основою цієї течії багато критиків вважають книгу Едварда Саїда «Орієнталізм». До інших важливих теоретичних робіт належать:
Ґаятрі Чакраворті Співак: In Other Worlds: Essays in Cultural Politics (1987); A Critique of Postcolonial Reason: Towards a History of the Vanishing Present (1999).
↑Korek, Janusz (ed.) (2007). From Sovietology to Postcoloniality: Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective. Huddinge, Sweden: Södertörns högskola. ISBN9789189315723.
↑Skórczewski, Dariusz (2020). Polish Literature and National Identity: A Postcolonial Perspective. Rochester: University of Rochester Press - Boydell & Brewer. ISBN9781580469784.
↑Ştefănescu, Bogdan (2012). Reluctant Siblings: Notes on the Analogy between Post- communist and Postcolonial Subalterns. Word and Text: A Journal of Literary Studies and Linguistics. 2:1: 13—25.
↑Zarycki, Tomasz (2014). Ideologies of Eastness in Central and Eastern Europe. London: Routledge. ISBN9780415625890.
↑Шкандрій Мирослав. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби. — К. : Факт, 2004. — ISBN 966-8408-45-4.
↑Томпсон Ева М. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Марія Корчинська (пер.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. — ISBN 966-500-265-1.
↑Korek, Janusz (ed.). From Sovietology to Postcoloniality: Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective. Stockholm: Södertörn Academic Studies 32, 2007.
↑О. Грабович. «Колоніалізм і його спадщина в сучасній Україні» // «Арка», 1994, № 1(3).
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 12 липня 2011. Процитовано 27 квітня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Оксана Грабович. «Колоніалізм і його спадщина в сучасній Україні» // «Арка», 1994, № 1(3).
Ева М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Марія Корчинська (пер.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. — ISBN 966-500-265-1.
Korek, Janusz (ed.). From Sovietology to Postcoloniality: Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective. Stockholm: Södertörn Academic Studies 32, 2007.
_-_The_Motherland_(1883).jpg)
