Корінні народи (або тубільці) — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів.[1]
Корінним народом вважається етнічна спільнота, яка складає меншість у структурі населення країни, тісно пов'язана своїм походженням з певною територією і головне — на відміну від національної меншини не має етнічно спорідненого державного утворення, тобто немає власної держави[2].
Щодо місцевого населення тієї чи іншої країни використовують терміни аборигени, автохтони, тубільці чи корінне населення, однак у юридичних документах не використовуються. Аборигени (від лат.aborigients; ab origine — від початку) — корінні жителі певної території, які мешкають на ній з давніх-давен, тобто від початку її існування. Автохтони (від гр. autos — сам і chthon — земля) — первісне населення тієї чи іншої землі. Тубільці — загальна назва будь-якої тубільної місцевої популяції, етносу чи нації, яка володіла конкретною територією раніше за прийшлі панівні популяції, етноси чи нації, і має соціальну систему, відмінну від аналогічних систем сусідніх чи прийшлих-панівних популяцій, етносів і націй.[1]
За даними ООН, у світі до корінних народів належать 370 мільйонів осіб у більш ніж 70 країнах, багато хто з яких перебуває на межі зникнення. Суттєвою характеристикою корінних народів є також і те, що вони, незалежно від правового стану, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні і політичні інститути. Обов'язковою ознакою приналежності до корінних народів є самоусвідомлення самих народів як корінних на цій території.[1]
Історія
У ході колонізації світу, що почалася у XV столітті та тривала до XX століття, більшість корінних народів, особливо корінних нечисленних народів планети, виявилися під загрозою зникнення. Корінні народи, як сказано у резолюції 61/295 Генеральної Асамблеї ООН від 13 вересня 2007 року, «стали жертвами історичних несправедливостей у результаті, серед іншого, їх колонізації та позбавлення їх своїх земель, територій і ресурсів, що перешкоджає здійсненню ними, зокрема, свого права на розвиток згідно з їх потребами й інтересами…»[3]
Навіть коли не йшлося про фізичне зникнення корінних народів, їхні автохтонні мови у переважній більшості випадків піддавалися загрозі суттєвої деформації або навіть вимиранню — як у формі спонтанної асиміляції, так і навмисного лінгвоциду з боку мов (найчастіше — з боку так званих світових мов), які є державними у тих країнах, до складу яких потрапили території корінних народів. Загрозі суттєвої деформації або зникнення піддавалися і досі піддаються всі автохтонні культури — як через тиск з боку культур титульних націй, так і з причини стихійної глобалізації.
Початок міжнародного визнання особливих прав у корінного населення було покладено у 1957 році, коли було прийнято Конвенцію Міжнародної організації праці (МОП) № 107 «Про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах»[4].
Права
За права корінних народів раніше виступали в основному екологічні організації. З середини 1970-х років корінні народи почали самостійно відстоювати свої права на національному та міжнародному рівнях.
На даний час представники корінних народів регулярно беруть участь у роботі Організації Об'єднаних Націй та багатьох інших міжнародних органів, як, наприклад, Арктичної ради.
Л. Нагорна. Корінні народи // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.367 ISBN 978-966-611-818-2.
