Пек — бог пекла, а також війни, кривавих бійок, кровопролить та всілякої біди. Син Чорнобога і Мари. Згідно з повір'ям — кровожерний, страхітливий, підступний, нещадний, але лякливий, надто боявся Чура (Щура) — звідси давнє українське прислів'я: «Чур тобі, Пек!» (За Д. Зеленіним).
У писемних джерелах
Пек згадується у витязі із караїмської хроніки про прибуття з Криму в Галич близько 1243 або 1246 року караїмів і надання їм князем Данилом грамоти, згідно з якою він дарує землі, дозволяє виробництво і вільну торгівлю напоями. Їм побудували будинки навпроти королівського замку, що стояв на горі, на березі річки Лукви, від північного боку замку, де містився мурований храм русинів і де раніше здійснювалося богослужіння Пеку-осині («gdzie stoi murowana boznica tychze, gdzie dawniey odprawiały sluzbę Pek Ossynę»)[1].
На думку Антонія Петрушевича, малася на увазі сучасна йому церква Різдва Христового у Галичі[2].
Володимир Вислоцький фіксує також приказки: «Пек-пеком, нема що їсти», «Пек за пек», «Пек ти осина — ги на тя — пропав бись, не снив бись ся»[4]. В якості заклинання від чортів на Галичині у загальному вжитку побутували вислови: «Тьфу! Тьфу! Тьфу! Пек! Пек! Пекъ тобі!»[5]. Музикознавець Порфирій Бажаньский 1892 року відзначав: «В Галичині Пек (ти) а до того ще й оссена!»[6].
Петро Гулак-Артемовський1819 року писав, звертаючись до редактора часопису «Украинский вестник» Євграфа Филомафитського: «Бодай вони так на світі були, як мене кортіло з ними гризтись: цур їм, пек їм, осина їм, марина!»[8].
В обрядовості
За даними Григорія Ількевича, на другий день Різдва кожен господар збирав солому й сіно, якими було заслано в хаті під час першого дня свята, виносив на свій город, за ним ішли сім'яни чоловічої статі й там запалювали ту солому. Всі скакали через вогонь і приказували: «Пек, осина, од нас щезай; Сьвіст, сьвіст, у нас пробувай». Згадували часом і божество Перуна. Жіноцтво це теж мало робити, але дослідникові не доводилося цього бачити. Це все називалося: «дідухи палити»[9].
Галицькі письменники говорили про язичництво як про часи, коли «гнали пек-запеком злих духів, а умилостивлювали добрих»[10].
Атрибути
На думку Каленика Шейковського, Пекові присвячувалася калина, подібно до того, як Плутонові присвячувався кипарис. З часом повір'я про калину узагальнилося в повір'я про дерево взагалі: «Як на могилі росте дерево, душі лекше»[11].
Паралелі в інших міфологіях
Каленик Шейковський звав Пека «південноруським Плутоном» і відзначав його схожість із литовським Поклусом, якого звали також Поколе, Пікол і Праґартіс від pragarta 'пекло'[12].
Порфирій Бажанський намагався пов'язати Пека з хорватським (морлакським) божеством Піком[6].
У мистецтві
У літературі
Пек фігурує в епічній поемі Василя Пачовського «Князь Лаборець» (1923)[13]. Саме Пек вирвав з рук Лаборця подарований Дажбогом чарівний перстень-огнецвіт, камінь всезнання, що дає можливість людям зрівнятися з богами:
У примітках до поеми Іллі Тьороха «Сварог» пояснюється, що «під куполом Сірого Світла, відокремленого від нього Смоляними Горами і Чорним (Дігтярним) Потоком, висіло, також перекинутою банею і також духовне і невидиме ЧОРНЕ СВІТЛО або ПЕК, а також ПЕКЛО з твердю-зрубами з Чорної Пітьми замість сонця, що вічно затьмарювало Чорне Світло непроглядною тьмою („темрявою“), і з ПЕКОМ або ПЕКЛОМ у самому низу (верху) бані, де горів вічний пекельний вогонь, в якому плавилися спадаючі зі Зрубних Смоляних Гір скелі»[15].
Стецько стидкий! Стецько бридкий! Цур тобі, не в'яжися! Пек тобі, відчепися! Божевільний!
Не дурна я і не п'яна, Щоб пішла я за Степана. В мене думка не така, Щоб пішла я за Стецька.
Стецько стидкий! Стецько бридкий! Цур тобі, не в'яжися! Пек тобі, відчепися! Божевільний!
Лучче впасти мені з дубу, Чим йти заміж за Кандзюбу.
Стецько стидкий! Стецько бридкий! Цур тобі, не в'яжися! Пек тобі, відчепися! Божевільний!
Лучче мені з мосту в воду, Чим достатися уроду!
Стецько стидкий! Стецько бридкий! Цур тобі, не в'яжися! Пек тобі, відчепися! Божевільний!
Примітки
↑Купчинський Олег. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть: Дослідження. Тексти. — Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2004. — С. 1111.
↑Петрушевич Антоний. Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве с половины XII. до конца XIII. века // Зоря Галицкая: Лст повременный, посвященный литературному, общеполезному и забавному чтению. — Львов, 1854. — Год VII. — Число 11. — 3 марта. — С. 124.
↑Франко Іван. Галицько-руські народнї приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. Том ІІ. Випуск II (Кравець — Пять) // Етноґрафічний збірник Етнографічної комісиї Наукового Товариства імени Шевченка. — Львів: друкарня Наукового Товариства імени Шевченка, 1908. — Т. XXIV. — С. 482.
↑Вислоцкий В. С. Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси // Записки Императорского Русского географического общества по отделению этнографии. — Санкт-Петербург: типография Майкова, 1869. — Том второй. — С. 318.
↑Тёрох И. И. Карпаты и Славяне. Предание. Отрывок из соч. «Сварог». — Нью-Йорк: Издание Общества ревнителей русской старины, 1941. — С. 93.
↑ абБажаньскій Порфирій. Малоруска народна мельодика. — Львів: з друкарні Пиллера и Спілки, 1892. — С. 50.
↑[[[Бессараба Іван Венедиктович|Бессараба И. В.]]]. Материалы для этнографии Херсонской губернии, собрал И. В. Бессараба. — Петроград: типография Императорской Академии наук, 1916. — С. 515.
↑Сиповський Василь. Україна в російському письменстві. — Київ: Українська академія наук, 1928. — Частина I. 1801—1850 рр. — С. 384.
↑Mirosław. Zabobony istniejące między ludem prostym w Galicji // Rozmaitości: pismo dodatkowe do Gazety Lwowskiej. — Lwów: Drukarnia Józefa Pillera, 1836, № 27. — S. 217.
.png)
