Імпера́тор Свяще́нної Ри́мської імпе́рії (лат. Imperator Romanus Sacer) — титул виборного монарха Священної Римської імперії. Для зручності першим імператором вважається Карл I Великий, що був коронований папою Левом III у 800 році, як імператор Заходу. Імператори Священної Римської імперії коронувалися папою Римським до XVI століття, а останній імператор — Франц II відрікся в 1806 році, під час Наполеонівських воєн. Слово «Римський» в титулі імператора є вираженням ідеї translatio imperii, згідно з якою імператори Священної Римської імперії були спадкоємцями імператорів Західної, а то і всієї Римської імперії. З 1772 по 1835 рік до повного титулу Імператора Священної Римської імперії серед переліку королівств було додано титул Король Галичини та Володимирії. Офіційна назва — імпера́тор ри́млян (лат. Romanorum Imperator), римський імператор; в німецькій історіографії — римсько-німецький імператор (нім. Römisch-deutscher Kaiser).
Наслідування престолу Священної Римської імперії супроводжувалось великою кількістю особливостей. Імператорський престол, через вибори, був лише частково спадковим. Але часто імператорське звання залишалося довгий час в одній династії, та виборність вимагала від кандидатів робити поступки виборцям (так звані — Wahlkapitulationen, виборні капітуляції). Згідно із Золотою буллою 1356 року імператора обирала Колегія, що складалася з семи осіб (курфюрстів) і призначалася правлячим імператором. Але в 1623 році, під час Тридцятирічної війни, кількість курфюрстів зросла.
Формально обраним міг бути будь-який католик-чоловік.
З 1452 року королями Німеччини (а отже й імператорами Священної Римської імперії) завжди були представники дому Габсбурґів (з короткою перервою у 1742—1745 роках). Постійно, після 1556 року, король вступав на посаду обраного імператора для того, щоб не робити тривалої подорожі до Риму.
Цей перелік включає як коронованих, так і обраних імператорів. Нумерація подається із врахуванням королів Німеччини.