PROFILBARU.COM

Тимченко Марфа Ксенофонтівна
Тимченко Марфа Ксенофонтівна
Народження	25 березня 1922; Петриківка, Новомосковський повіт, Катеринославська губернія, Українська СРР
Смерть	26 березня 2009 (87 років)
	Київ, Україна
Країна	СРСР; Україна
Діяльність	художниця
Вчитель	Пата Тетяна Якимівна, Статива Олександр Феодосійович, Рокицький Микола Андрійович і Кулик Олександра Василівна
Відомі учні	Кожевникова Тетяна Анатоліївна
Працівник	Київський експериментальний кераміко-художній завод і Коростенський порцеляновий завод
Член	Спілка архітекторів України, Спілка радянських художників України і Спілка майстрів народного мистецтва України
У шлюбі з	Скицюк Іван Степанович
Діти	Скицюк Олена Іванівна
Нагороди	; Премія імені Катерини Білокур (1990)

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Тимченко.

Ма́рфа Ксенофо́нтівна Ти́мченко (нар. 25 березня 1922, Петриківка — пом. 26 березня 2009, Київ) — українська художниця; член Спілки архітекторів України з 1947 року, Спілки радянських художників України з 1950 року та Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1994 року. Дружина художника Івана Скицюка, мати художниці Олени Скицюк, бабуся художниці Олени Кулик.

Життєпис

Народилась 25 березня 1922 року у селі Петриківці (нині селище міського типу у Дніпровському районі Дніпропетровської області, Україна) в селянській сім'ї. Мати, Олександра Медяник, була відомою у селі вишивальницею. Навчалась у початковій місцевій школі, де її першим педагогом став учитель малювання, креслення і каліграфії Олександр Статива, що сприяв відкриттю Петриківської художньої школи, в якій Марфа навчалась протягом 1936—1938 років. Її наставницею була майстриня петриківського розпису Тетяна Пата^[1]. Після школи вступила до Київської школи майстрів народного мистецтва, де навчалася протягом 1938—1940-х років, зокрема у таких майстрів як Олександра Кулик, Микола Рокицький, Тетяна Флору.

Через нестатки змушена була йти працювати, не закінчивши навчання. Влаштувалася на роботу у Київський експериментальний кераміко-художній завод, але тоді отримала там лише посаду технічної працівниці з виготовлення барвників. Через незначну зарплатню, перейшла на роботу у Коростенський порцеляновий завод, де почала оздоблювати петриківкою порцеляну. Пропрацювала на цьому виробництві півроку: завод закрився через початок війни. З великими труднощами повернулася у Петриківку, де працювала у колгоспі. Кілька разів утікала під час вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини, зокрема, зі збірного пункту в Дніпропетровську разом з іншою відомою у майбутньому майстринею, Вірою Клименко.

З 1944 року знову в Києві, працювала в кількох художніх закладах, перш за все в Інституті художньої промисловості Академії архітектури Української РСР. З 1954 по 1977 рік працювала художницею порцеляни на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі^[2]. Жила у Києві, в будинку на провулку Академіка Філатова, № 3/1, квартира № 44 та на вулиці Курганівській, № 3, квартира № 46^[3]. Померла у Києві 26 березня 2009 року.

Творчість

Працювала в галузі декоративного мистецтва (розписи на порцеляні), монументального живопису, підлакового розпису на дереві (дитячі меблі, скриньки), книжкової графіки, створювала плакати, художні листівки. Серед робіт:

декоративне блюдо «Багатство» (1970);
плакат «Володимир Ленін»;

декоративні панно

присвячене 30-річчю Великого Жовтня (1947);
з силуетом Тараса Шевченка (1961, у співавторстві з Олександрою Ружонковою);
«Тече вода з-під явора» (1964);
«Ювілейне» (1967);

вази

«Хлюпочуться качаточка» (1964);
«Тарас Шевченко. 1864—1964» (1964, у співавторстві з Ярославою Козловою);
«І вітряки на полі… І долом геть собі село» (1964, у співавторстві з Галиною Зак);
ювілейна ваза з портретом Тараса Шевченка (1964, у співавторстві з Олександром Сорокіним і В. Полевою);
«Коло млину, коло броду» (1972);
«Моя квітуча Україна» (1985);
«Квітчає весна землю» (1989);

розписи

каюти пароплавів «Тарас Шевченко» та «Микола Гоголь»;
настінні розписи магазину іграшок «Казка» (1979, у співаторстві);
бібліотека для дітей у Білій Церкві (1983—1984)^[3].

Розписані нею порцелянові вази радянські діячі дарували лідерам інших країн — Річарду Ніксону, Мао Цзедуну, Фіделю Кастро, Йосипу Тіто^[4].

З початку 1970-х років, продовжуючи оздоблювати порцеляну у традиційному петриківському стилі, одночасно почала писати сюжетні пейзажі^[1] у цілком оригінальному стилі, заснованому на принципах петриківського розпису. Усе подальше життя, до 2009 року включно, продовжувала виконувати такі картини, розвиваючи та урізноманітнюючи свій оригінальний стиль живопису. Серед живописних робіт:

«У морі» (1963);
«Сині птахи» (1966);
«Курінь» (1970);
«Ведмежа сім'я» (1972—1973);
«Квіти»;
«Квітка з ягодами»;
«Помідори»;
«Пляж у Седневі»;
«Стоїть гора»;
«Чорноморка»;
«Дощ у Седневі» (1975);
«Ведмідь лізе по мед»;
«На лузі»;
«Спогад про дитинство»;
«Свято Івана Купала»;
«Біля хати в Сорочинцях»;
«Бабуся залишилась одна»;
«Явір над водою» (1989);
«Квітуча садиба» (1990);
«Вулики» (1994).

Окрему вагому серію становлять тематичні розписи на фарфорових виробах (декоративні вази, тарелі, кубки тощо), виконані за мотивами творів Шевченка. У різні роки створила композиції:

«Люди навідують Шевченка» (1997);
«Реве та стогне Дніпр широкий» (1998);
«Сім'я вечеря коло хати» (1999);
«Мені тринадцятий минало» (1999);
«Ще треті півні не співали» (2002);
«Село Лебедин, де бував Шевченко» (2006);
«Катерина» —серія з чотирьох творів:
- «Аж гульк, зима впала» (1998);
- «Подивись на мене» (2002);
- «Прийми, Боже, мою душу» (2002);
- «Батьки сидять журяться, а Катерина просить прощення» (2002);
«Шевченківська липа в Седневі» (1985—1992).

Твори шевчківської серії репродуктувалися у багатьох виданнях, друкувалися у вигляді комплектів листівок, календарів, плакатів. Неабиякий успіх мав твір «Сім'я вечеря коло хати», виданий як плакат.

Брала участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках з 1949 року.

Окремі роботи художниці зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві.