Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі кресов'яків — поляків, що попри усвідомлення своєї окремішності чудово володіли українською мовою та знали місцеву культуру і звичаї[3]. Рід Липинських гербу Бродзиць, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Серед них — молодший брат Станіслав (нар. 1884), доктор філософії, агроном-селекціонер.
Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.
Перебування у Києві, де він був учнем 1-ї Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що
«там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям — любов’ю до України».
Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».
Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від 1-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість він став членом православної учнівської Громади.
Після закінчення гімназії в 1902 відбував військову службу в Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (фактично все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопрусську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі й, нарешті, в Полтаві.
З 1909 перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські ЧагариУманськогоповіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.
Після початку Першої світової війни став резервним старшиною 4-го Драгунського Новотроїцько-Екатеринославського полку, де пройшов східно-пруську компанію.
Завдяки документу, де зазначався перелік боїв у яких він брав участь, документ зберігся, можна побачити, що за компанію 1914 року він пройшов 6 боїв, як у дивізії, так і в переслідуванні супротивника. Через рік, у 1914, через хворобу перенесений в кінні резерви, де служив в різних містах, зустрівши Лютневу революцію 1917 року, перебуваючи у Полтаві.
В початку революції я, як офіцер російської кінноти, мав під своєю командою більше сотні щиро мені відданих людей та мав у своїй роспорядимости пару сот прекрасних коней. Національний рух захопив розуміється й мій відділ, що складався майже виключно з саміх Українців. В Полтаві, де ми тоді стояли, вишито нами чудовий синьо-жовтий Штандардт, на якому було написано: «В своїй хаті своя сила і правда і воля.»
У 1917, на початку визвольних змагань, звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом із Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виданої у жовтні 1917.
Після визволення України від більшовиків, навесні 1918, зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня1918 Центральну Раду повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.
Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнівний — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.
Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів
Послом залишався після повалення Гетьманату. Хоча був «переконаним прибічником гетьманської форми правління», вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 передав справи посольства своєму заступникові, після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау — гірському містечку в Нижній Австрії.
У Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921. На ці роки припала його найінтенсивніша наукова та громадська діяльність: опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656—1659», звідти керував діяльністю створеного в 1920Українського союзу хліборобів-державників. Також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920—1925), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий в 1926).
У листопаді 1926 за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському науковому інституті як його дійсний член. Берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся в 1928 до Австрійської республіки, де оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца.
Хронічна легенева недуга загострилася, навесні 1931 хворобою вражене серце. Під час хвороби остерігався, що його можуть поховати живцем у стані каталепсії. Після серцевого нападу26 квітня1931 перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня1931. За його волею, було зроблено посмертний прокол серця.[5]
Поховання
Похований 2 липня 1931 на католицькому кладовищі у с. Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою В'ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою. У перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на його символічній могилі.
Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва, на його думку, було встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав історик, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають за одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки.
Історик розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:
демократія з республікою;
охлократія з диктатурою;
класократія з правовою, обмеженою законом монархією.
Найбільш придатною для України Липинський вважав останню форму. Пояснював це тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.
В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності — це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями. Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Історик стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду і кривавої анархії. Основна орієнтація В. Липинського — ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі собі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не схочемо бути. Відповідно власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народові України свої висновки як світогляд, здатний перетворити пасивний народ у політичне активний організм. Ідеологія розглядалася як рушійна сила національного відродження. Коли відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й незалежності націй, що йде в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст.
Отже, за концепцією В. Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку науковця, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави.
Основні праці
В'ячеслав Липинський є автором таких праць:
«Данило Братковський» (1909)
«Генерал артилерії Великого Князівства Литовського» (1909)
Владислав Свідовський, який є одним з провідних біографістів, проводив дослідження його життєпису і охарактеризував як:
одним з найвидатніших діячів української держави та еміграції.
Також використовуючи новий підхід до тлумачення та аналізу робіт — історик зміг сформулював коректнішу трактовку «територіального принципу» В. Липинського:
Територіальний принцип за Липинським – тобто любов усіх націй, які проживають на території України неважливо: яка у них нація, соціальне положення чи віросповідання.
↑Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, видавнича фірма «Олір», 1995. — с. 27.
↑Карась А. Волинь повертає борг Липинському // Волинь, 25 серпня 2011, с. 5
Джерела
В'ячеслав Липинський — ідеолог українського державотворення: Зб. наук. праць / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. досліджень та ін.; Ред. Б. Ярош. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2001. — 188 с.
Гришко В. В'ячеслав Липинський і його творчість. — Нью-Йорк: Булава, 1961. — 87 с.
Жадько В. Маньківщина. Не забуваймо рідного порогу. — К., 2006. — С. 39–43.
О. Калакура. Липинський В'ячеслав Казимирович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.400 ISBN 978-966-611-818-2
Корновенко С. В. Українська революція: Історичні портрети: навчальний посібник для студ. іст. фак-тів вищ. навч. закл. України / С. В. Корновенко, А. Г. Морозов, О. П. Реєнт. — Вінниця: Фоліант,2004. — С. 111—118.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Богуславський О. Думки В.Липинського про роль та місце української інтелігенції в житті нації // Acta Universitatis Palackianæ Olomucensis. Facultas Philosophica Philologica. – 2008. – T. 97: Ucrainica III. Současná ukrajinistika. Problémy jazyka, literatury a kultury. 2. část. Sborník článků IV. Olomouсké sympozium ukrajinistů 28.-30. srpna 2008. – С. 693-698.
Валентин Малиновський. «Ніхто з нас не зробить нації…» // Волинь. — 2012. — 19 квіт. — С. 6.
Посилання
Липинський В'ячеслав Казимирович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.254-256