Навчався в унійній василіянській школі Мінська, ректором якої був майбутній єпископ Унійної церквиЯків (Суша) — із цим архієреєм Павло Тетеря згодом підтримував тісні зв'язки. Добре знав латину, у Мінську, певне, опанував ораторське мистецтво. 1639 перебував у Пражмуві — родинному «гнізді» магнатів Пражмовських — як магнатський слуга — шляхтич-компаньйон Миколая Пражмовського — майбутнього примаса Речі Посполитої та Коронного Канцлера. Імовірно перебував у Італії разом із ним.[8]
Наприкінці 1640-х розпочав кар'єру канцеляриста як підписок Луцького гродського суду (його начальник — писар Станіслав Казімеж Беневський[9] гербу Радван). У Луцьку познайомився з майбутніим гетьманом Іваном Виговським.[5]
У серпні у 1648 під час взяття армією України Луцька став на бік Гетьманату. У козацькому реєстрі 1649 записаний як Павло Мошковський.[4] 1649, певне, став писарем (канцлером) Переяславського адміністративного полку, очолив посольство до Дьйордя Ракоці (можна назвати одним з тих, хто заклав підвалини козацько-трансільванської дипломатії). Для нього як дипломата було характерним вміння вести вишукану подвійну гру, що оцінив гетьман Богдан Хмельницький.
Весною 1651, разом із осавулом Переяславського полку Демком, козаками і татарами, облягав Кам'янець на Поділлі. Павло Тетеря супроводжував Тимоша Хмельницького в дорозі до Яс з метою укладення династичного шлюбу (1 вересня1652) з Розандою, дочкою молдавського господаря Василія Лупу. Влітку (перша згадка — 13 липня) 1653 р. Тетеря став Переяславським полковником.
1658 добився припинення походу королівських військ в Україну (перемовини почались у березні, тривали півроку, партнером був С. Бєнєвський). В основному перебував на Поліссі та Волині[10], у Межирічі та Корці, їздив до Чигирина. Певний час тоді проживав поруч зі своїм покровителем з луцьких часів волинським каштеляном С. Беневським, з яким погоджував певні пункти Гадяцького договору. У Гощі5 липня1658 були датовані «пункти Тетері» до Гадяцького договору. 28 жовтня 1658 року мав авдієнцію у короля та королеви Марії Людвіки. Присутній на ній посол П'єр де Нуає (Нуає П'єр де) писав до Людовика XIV, що «Тетеря — поставний, гарних манер, убраний… в сукню з зеленого оксамиту з золотими ґудзиками»[11]. У 1658–1661 роках зміцнив серед поляків думку про себе як про знавця справ в Україні,[12] у якій перебував недовгими наїздами.
У листопаді 1660 — генеральний писар в уряді Гетьмана Юрія Хмельницького[12]. У лютому 1662 виїхав з Варшави до Чигирина як посол короля й сенату із завданням не допустити зв'язків Гетьмана із московськими людьми і татарами[13].
1661 перебував на Підляшші або у Варшаві[12]. Як свідчать записи сейму 1661 року, був зарахований до числа «польського лицарства»[6]. Згодом Павло Тетеря став відвертим прихильником польської орієнтації й виступав як агент Речі Посполитої: спільно із сеймовим комісаром Станіславом Беневським намагався окреслити в Гадяцькому договорі основну концепцію Великого князівства Руського. При його гетьманування за причетність до повстання поляки стратили Івана Виговського, але у складеній перед смертю духівниці Виговський не звинувачував Тетерю.
Гетьман України
Гетьманом став після зречення Юрія Хмельницького або у його присутності в середині чи другій половині жовтня 1662 року. У листі від 15 листопада 1662 року козацькі делегації титулують його гетьманом.[14] У грудні 1662 року у листі до короля заперечував факт обрання. 21 січня1663 року написав королю нового листа, в якому визнав факт обрання, але проти його волі (лист передав посол Григорій Гуляницький)[15].
Поява Павла Тетері на посаді гетьмана стала великою несподіванкою для королівського двору. Тетеря поставив перед королем кілька вимог, зокрема:
шанувати привілеї та гідність козацтва, звільнити Івана Богуна та ув'язнених козацьких старшин
повернути православним захоплені уніатами церкви
дозволити самостійні дипломатичні стосунки з Молдавією, Волощиною
розпочати мирні перемовини РП з Московією, вимагати від Москви звільнення ув'язнених козацьких старшин
гарантувати допомогу кримських та буджацьких татар.
Усі вимоги, крім церковної, були виконані.[16] Павло Тетеря відіслав назад гетьманські клейноди, прислані королем у березні 1663 через гінця Івана Мазепу (згідно статусу, їх мав привезти посол).
В 1663–1665 роках, як гетьман Правобережної України, брав участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, а потім допомагав річпосполитській армії на чолі зі Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти козацьких повстань на Правобережжі. Зокрема, на початку 1665 року розбив Івана Сербина біля Умані (полковник загинув[17]).
Десь на початку червня[17]1665 року ватажок повстанців Василь Дрозденко розбив урядове військо Павла Тетері під Брацлавом. Опоненти гетьмана захопили чималі скарби та знищили гетьманський архів, що, може, раніше зробив Іван Сірко[17]. Гетьман розпустив вірних козаків, з невеликим почтом через Бар, Кам'янець пішов на захід. За одними даними, був змушений зректися гетьманства (але Я. Дашкевич стверджував, що «гетьманства … не зрікся і булави не поклав»), захопивши військову скарбницю, державний архів і гетьманські клейноди. Виїхав до Речі Посполитої, де перейшов у католицтво й дістав звання стольника у білоруському Полоцьку та старости брацлавського (попередник Стефан Чарнецький; з правом передачі власності у випадку смерті дружині Олені[16]), ніжинського, чигиринського.
У жовтні 1665 року Ян Собеський писав дружині, що в Тетері у Варшаві можна купити кілька сороків прекрасних соболів. Юрій Хмельницький та Блаженнійший митрополит Київський та всієї Руси Йосип Тукальський, яких звільняли з ув'язнення, 29 листопада 1665 склали присягу на вірність королю, що було умовою звільнення, а також погодились, що місце перебування в Україні їм вкаже гетьман Павло Тетеря[19].
Вироком Люблінського трибуналу 1669 року став банітою та інфамом, але зміг добитися відкладення вироку на півроку. З невеликим гуртом людей перейшов кордон Молдавії в першій половині липня 1669 року, серед яких сестрінок Василь Іскрицький[20].
Османський період
Пограбований єзуїтами у Варшаві (в еміграції, щоб відплатити Стефану[21] Пісочинському, ведучи подвійну гру, підтвердив дарування варшавським єзуїтам маєтку у Висоцьку) і не діставши підтримки уряду Речі Посполитої, Тетеря схилився на бік Османської імперії, виїхав до Молдови (Ясси), де його приймав молдовський господар Георгій Дука та Молдовський митрополит, звідти — до Адріанополя, де, мабуть, готував якусь антипольську акцію на боці Османської імперії, але незабаром помер — був отруєний на початку квітня 1670 року. Іскрицький та Піроцький, які були біля нього в еміграції, звинуватили у смерті Пісочинського, який не заперечував вбивства, але казав, що то зробив не він.[22]. За іншою версією, Тетеря помер від хвороби, яку надбав під час мандрівки, при чому він устиг висповідатися у православного священика, що відкидає версію про його католицтво. Поховали Павла Тетерю, можливо, в одній із грецьких православних церков Едірне, а самого місця поховання ніхто спеціально не розшукував.
Від султана отримував щоденну пенсію 200 аспрів (або 40 флоринів), у Ларіссі (Тессалійські гори) — санджак (султанський прапор, що означало затвердження протекції)[22].
Власність
«Збирати маєтки» почав бл.1652 року, купив у Сулимів Демидів[23] яким володів спільно з сестрою Євою, а потім подарував сестрінку Василю Іскрицькому, майбутньому тестю гетьмана Данила Апостола[24]. До цього маєтку приєднав розташовану неподалік Литурівку[25]. 1654 року від московського монарха, васала Кримського хана, отримав малозначущі документи на місто Сміла. 1656 мав млин на Попівцях поблизу Переяслава. Пізніше отримав Козаровичі, Глібівку, Ясногороди, які подарував Києво-Межигірському монастирю[24]. Варшавський сейм у березні 1659 року затвердив його шляхетство та надав маєтки у Берестейській економії (з королівських столових маєтностей) — у волостях Київець, Мелешичі та містечку Піщатичі з правом дідича[6][24]. Того ж року польський король Ян Казимир дарув Павлові Тетері у вічне володіння Демидів з прилеглими селами[23]. Також мав села Абрагамівка, Раківка, Вороньківка[6], право на володіння якими (також Литурівкою) затвердив сейм 1661 року[12].
1665 вислав на сейм свого шваґра Іскрицького з настановою, в якій змушував його просити про надання у власність Ольховця з Гуляйполем, «…котрі він, Гетьман запорозький, за привілеєм королівським тримає через право по життєве… на шляхах тих самих сидить татарських; до Дикого Поля належить, і перед цим там помешкання були, бо люди займалися ловінням риби і звірів на луках»[26].
Позичив коронному стражнику Самуелю Лещинському[28] понад 42000 золотих, контракт уклали в Любліні 12 вересня 1665, в ньому П. Тетеря названий, зокрема, чигиринським старостою[19].
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 23 квітня 2016. Процитовано 15 квітня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К. : Варта, 1994. — 560 с. — С. 253—283. — ISBN 5-203-01639-9.
Коваленко С. Тетеря Павло // Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. — К. : Стікс, 2009. — Т. 3.
Чухліб Т. Тетеря (Моржковський) Павло Іванович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 708. — ISBN 978-966-611-818-2.
Тетеря (Моржковський, Мошковський) Павло Іванович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.239-240
Михайлів Т. В., Михайлів Т. А. Павло Тетеря (Тетеря Моржковський) Павло Іванович) // Видатні постаті українського державотворення. Довідник. — Харків: Основа, 2014. — 128 с. — (Б-ка журн. «Історія та правознавство». Вип. 1 (121)). — С. 36.