Станісла́в Микола́йович Нікола́єнко (нар. 9 лютого 1956, Богданівка, Кіровоградщина) — український політик та громадський діяч. Президент, голова Вченої ради Національного університету біоресурсів і природокористування України. Міністр освіти і науки України (2005—2007), професор, доктор педагогічних наук, академік Національної академії педагогічних наук України та Національної академії аграрних наук України. Лідер лівоцентристської партії «Справедливість». Голова Всеукраїнської громадської організації "Громадська Рада освітян і науковців України". Перший заступник Громадської організації "Спілка ректорів закладів вищої освіти України". Голова Асоціації працівників закладів вищої аграрної освіти "Агроосвіта".[1]
Народився на Кіровоградщині. Закінчив Українську сільськогосподарську академію (інженер-механік, викладач-інженер) та Одеський інститут політології і соціального управління за спеціальністю політолог.
Трудову діяльність розпочав викладачем Кіровоградського сільськогосподарського технікуму. З 1980 року життя пов'язане з Херсонщиною. Працював секретарем Каховського міськкому комсомолу, директором Красноперекопського профтехучилища, інструктором відділу науки і навчальних закладів і завідувачем оргвідділу Херсонського обкому партії, головою ради народних депутатів Нижньосірогозького району. У 1991–1994 роках — заступник начальника Херсонського обласного управління освіти, викладач, доцент, професор педагогічного інституту.
Народний депутат України кількох скликань, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, у 2005–2007 роках Міністр освіти і науки України, голова Громадської Ради освітян і науковців України, голова партії «Справедливість». Розробник і автор ряду законів щодо інноваційного розвитку держави, обов'язкової середньої освіти, збереження і розвитку профтехосвіти і вищої школи. Багато зробив для соціального захисту вчителя і науковця, студента.
2 червня 2014 призначений виконуючим обов'язки ректора Національного університету біоресурсів і природокористування України[2]. З 29 серпня 2014 року по 13 червня 2024 року — ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України. Продовжує працювати Президентом, головою Вченої ради Національного університету біоресурсів і природокористування України.
У 1991–2009 роки — член Соціалістичної партії України.
Народний депутат України 2-го скликання з квітня 1994 року (2-й тур) до квітня 1998 р., висунутий СПУ. Секретар Комітету з питань науки та народної освіти. Член фракції СПУ і СелПУ.
Народний депутат України 3 скликання з березня 1998 року Уповноважений представник фракції Соціалістичної партії і Селянської партії України («Лівий центр») (з травня 1998 року, пізніше — фракція СПУ; секретар Комітету з питань науки і освіти (з липня 1998 року).
Народний депутат України 4 скликання з квітня 2002 року, висунутий СПУ.
З травня 2002 року — уповноважений представник фракції СПУ, голова Комітету з питань науки і освіти з червня 2002 року. Під час роботи в комітеті очолював Всеукраїнську асоціацію працівників професійної освіти.
У 2007–2009 роки — секретар Політради СПУ з ідеологічної роботи, член Політради Соціалістичної партії України.
З січня 2005 року — голова Громадської Ради освітян і науковців України (ГРОНУ).
4 квітня 2009 року колишні члени СПУ Станіслав Ніколаєнко та Олександр Баранівський звернулись до всіх членів СПУ із закликом вийти з СПУ і об‘єднатися із політичною партією «Справедливість» з метою реалізації в Україні програмних принципів європейського демократичного соціалізму.
15 квітня 2009 очолив політичну партію «Справедливість». У грудні 2011 був обраний головою партії «Об'єднані ліві і селяни», яка у червні 2014 року повернулася до своєї попередньої назви — «Справедливість».
У 2012 році балотувався у народні депутати України по 185 округу (Херсонщина) як представник партії «Об'єднані ліві та селяни», отримавши на виборах третій результат після Михайла Опанащенка та Сергія Хланя та набравши 16,18% голосів виборців. [3]
З початку 2005 р. призначений на посаду Міністра освіти і науки України[4], де і пропрацював до кінця 2007. У 2005 в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України.
У 2005 році за ініціативи студентів, Станіслав Ніколаєнко підтримав ідею створення Всеукраїнської студентської ради при Міністерстві освіти і науки України, як консультативно-дорадчого органу з питань студентського самоврядування. У 2007 році за ініціативи Станіслава Ніколаєнка створено державну програму упорядкування студентських гуртожитків «Студентський та учнівський гуртожиток».
Фінансування освіти зросло з 5 % до 7 % ВВП. Суттєво переглянуто принципи формування держзамовлення до вищих навчальних закладів. За три роки кількість студентів, що навчаються на стаціонарі за рахунок бюджету і зараховані на перший курс, зросла із 40 % до 59 % і склало майже 150 тис. осіб. На сьогодні в Україні нараховується більше 560 студентів на 10 тис. населення, що відповідає середньоєвропейському показнику.
За керівництва Станіслава Ніколаєнка у 2008 році ініційовані нові державні програми в освіті і науці:
Автор понад 150 науково-методичних праць та 13 книг[5].
Співпрацює з журналом «Інтелектуальна власність»[6].
У 2009 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України», дисертацією була монографія. Пізніше стало відомо, що дисертація містить десятки сторінок плагіату.[7] Станіслав Ніколаєнко визнав запозичення, але не вважає їх плагіатом[8]. На його думку борці з плагіатом наносять шкоду українській освіті[9].
Біографії Україна Політологія