PROFILBARU.COM

Андрій Васильович Ніковський
Андрій Васильович Ніковський
	Андрій Ніковський, 1920
Псевдонім	А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А., А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо
Народився	26 жовтня 1885; Малий Буялик, Одеський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	1942; Ленінград, Російська РФСР, СРСР
Поховання	невідоме
Громадянство	Російська імперія→УНР→СРСР
Діяльність	громадський і політичний діяч, літературознавець, мовознавець, журналіст
Мова творів	українська
Партія	Українська партія соціалістів-федералістів
	Ніковський Андрій Васильович у Вікісховищі
	Роботи у Вікіджерелах

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ніковський.

Андрі́й Васи́льович Ніко́вський (псевдоніми: А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А.; криптоніми: А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо 14 (26) жовтня 1885(18851026), Малий Буялик Херсонської губернії — 1942, Ленінград) — український громадський і політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст.

Біографія

Андрій Ніковський народився 3 жовтня 1885 року в селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер село Іванове Лиманського району Одеської області)^[1].

Мати — селянка з-над Березані Одеського повіту, батько писався очаківським міщанином, а походив з якихось дрібних панів з Київщини^[1].

Учився Андрій Васильович у народній школі, яку скінчив 1897 року. Випадком вступив до гімназії, а до того служив хлопчиком при лазні Ісаковича в Одесі^[1].

Скінчив одеську 5-ту гімназію року 1905 і вступив до Новоросійського Університету на природничий факультет. Перейшовши на історично-філологічний факультет, вибрав слов'яноруський відділ, де працював, головним чином, під керівництвом професора В. М. Ляпунова. Бувши студентом, їздив на діалектологічні студії в Хотинщину, де поробив записи в селах Кулішівці та Вітрянці (поблизу станції Романкауци) і в селі Кельменцях (коло Ларги). Ці матеріали залишились у рукопису. В університеті ж почав ширшу працю над мовою Квітки-Основ'яненка, але станом на 1918 рік вона не була скінчена^[1].

Писати почав року 1907-го дописами в газетах «Рідний Край» і «Рада». З 1908 року зробився постійним співробітником і дописувачем до газети «Рада»^[1].

Року 1912-го, по скінченню університету, був запрошений на посаду вчителя російської мови і літератури у старші класи жіночих міністерських гімназій Белен-де-Баллю і Висковатової. Учителював один шкільний рік^[1].

Року 1913-го переїхав до Києва на посаду редактора газети «Рада». Редагування провадилося з 1-го липня 1913 року по 20-те липня 1914 року, коли в день оповіщення війни з Німеччиною генерал Іванов закрив газету «Рада» на весь час війни^[1].

З вересня по листопад 1914-го року був редактором «Літературно-наукового вістника», а тоді, по закриттю цього журналу, був обраний на редактора журналу «Основа» в Одесі, що його вийшло 3 книжки, а по закриттю і цього часопису — І книжки альманаху «Степ» (1916 року). В «Літературно-Науковому Вістникові» почав писати з року 1913-го. Писав також у «Світлі», в «Україні», «Основі», «Степові», «Украинской Жизни», «Громаді», «Кооперативній Зорі», тощо^[1].

Бувши секретарем одеської «Просвіти», книгарем і бібліотекарем її, опорядив бібліотеку Леоніда Смоленського (котра потім перейшла до Одеської Публічної Бібліотеки). Читав у «Просвіті» реферати про Винниченка, Олеся, Вороного, Заньковецьку та інше, У Науковім Товаристві в Києві робив доповіді на теми: 1) Драматизм і екзотичність сюжету в творах Лесі Українки; 2) Теорія Шахматова про походження і розселення слов'янства східного; 3) Рукописний словник Я. Головацького^[1].

З початком революції відновив (25 березня 1917 року) видання газети під назвою «Нова Рада», що її закривали під час першого приходу большевиків у Київ (в січні 1918 року), під час гетьманського перевороту (квітень 1918 р,), під час повстання Директорії (з наказу кн. Долгорукова в листопаді 1918 р.) і в лютім 1919 р. з приходом совітського правительства у Київ. Всі ці перерви, виключаючи останню, були недовгі^[1].

У середині травня 1918 року частина опозиційних до гетьманського уряд українських сил утворила Український національно-державний союз (УНДС), на чолі якого став Андрій Ніковський. Це об'єднання згуртувало такі партії, як УПСФ, УПСС, УДХП, Українську трудову партію, а також Поштово-телеграфну спілку та Раду залізниць. Уже в серпні до союзу долучилися дві найсильніші українські політичні партії — соціалісти-революціонери та соціал-демократи, внаслідок чого з назви УНДС прибрали слово «державний». А в вересні замість Андрія Ніковського союз очолив Володимир Винниченко, після чого почалася підготовка до збройного повстання проти Гетьманату Павла Скоропадського.^[2]

В час української державності 1917—1919 років співпрацював з Сергієм Єфремовим у громадському й літературному житті України. Разом із ним працював у київській «Раді», головним редактором щоденника «Нова Рада». У середині вересня 1919 року в Києві відновлено призупинене за радянського часу видання газети «Рада» під редакцією А. Ніковського та за участю С. Єфремова. Включившись активно в будівництво української державності, Ніковський член Центральної Ради і заступником її голови, головою протинімецького Українського Національного Союзу під час німецької окупації в 1918 р.

Емігрував разом з урядом УНР до Польської республіки, де в 1920 році займав пост міністра закордонних справ в уряді Прокоповича. 30 серпня 1920 в Тарнові (Польська республіка) відбулося засідання РНМ УНР, на якому ухвалено утворити комісію для розробки проекту Конституції УНР на чолі з міністром закордонних справ А. Ніковським; за основу для подальшого обговорення (від 2 вересня до 1 жовтня) взято проект конституції Всеукраїнської Національної Ради.

12 травня 1922 р. у Варшаві заснував серед українських емігрантів, що співчували радянській владі, групу «поворотівців» — тих, хто бажав повернутися в Україну.^[3]

Прибувши 1923 р. в Українську СРР, зосередився на науковій роботі як мовознавець і літературний критик. Активно співпрацював з ВУАН як член комісії для складання словника живої української мови і як член Історично-літературного товариства, виголошуючи в 1925 р. в рамках прилюдних доповідей Історично філологічного відділу ВУАН доповіді про проблеми української літературної мови, про роботу Б. Грінченка над словником української мови, про мову в творах О. Олеся та інших. Водночас вів далі свою літературно-критичну діяльність, виявлену ще 1919 року книжкою критичних нарисів «Vita Nova» про тодішніх поетів-новаторів Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка і Максима Рильського, беручи участь з 1927 р. у роботі над виданням творів Лесі Українки (за ред. Б. Якубського) і пишучи вступні статті до видань «Бурлачки» І. Нечуя-Левицького (1926), його ж «Миколи Джері» (1927), «Ніоби» О. Кобилянської (1927), «Оповідань» Т. Бордуляка (1927), «Конотопська відьма» Квітки-Основ'яненка (1927), «Гамлета» В. Шекспіра (1928) та ін. Перекладав М. Гоголя, Джека Лондона, писав статті до українських видань творів цих митців.

Офіційна радянська критика вбачала в ньому представника «внутрішньої еміграції» в Україні. 1929 року разом з Єфремовим ув'язнений, засуджений у 1930 р. як один із імовірних керівників Спілки визволення України. Попри абсурдність звинувачень, А. Ніковський змушений «признатися», що свою прихильну рецензію на відомий роман В. Підмогильного «Місто» він написав з метою завербувати Підмогильного в члени СВУ. Смертний вирок Ніковському, оголошений на процесі, замінено на вісім років ув'язнення. Покарання відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою Управління НКВС вирок було скасовано і справу закрито. Звільнений 21 квітня 1940, після чого жив у доньки в Ленінграді. Помер 1942 року в блокадному Ленінграді, місце поховання невідоме.

Доробок

Vita nova: критичні нариси [Архівовано 5 листопада 2021 у Wayback Machine.]. П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський. — Київ, 1919. — 143 с.

Окремі статті^[4]

Українська література в 1913 році // ЛНВ, 1914. ч. 1 [Архівовано 31 жовтня 2021 у Wayback Machine.]. с. 151—163.

Вшанування пам'яті

В Києві існує вулиця Андрія Ніковського^[5].
Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 130 років із дня народження відзначалося на державному рівні.^[6]^[7]

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и ^к ^л Додатки до протоколів. Андрія Ніковського життєпис і список праць // Записки історично-філологічного відділу ВУАН : у 26 кн. / редкол. — К. : ВУАН, 1919—1931. — С. 94-108.
↑ Тишкевич, Марися (26 жовтня 2020). Андрій Ніковський – трагічна доля діяча Української революції. Український інтерес. Архів оригіналу за 8 листопада 2020. Процитовано 12 листопада 2020.
↑ Інститут історії України (12 травня). Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 12 травня 2013.
↑ Детальніше див. Реєстр праць А. В. Ніковського [Архівовано 5 листопада 2021 у Wayback Machine.]. Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — 1923. — Книга 2-3.
↑ Рішення Київської міської ради від 12 жовтня 2017 року № 181/3188 «Про найменування нових вулиць у Голосіївському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2017. — № 114 (5027). — 3 листопада. — С. 6. [Архівовано з першоджерела 28 жовтня 2019.]
↑ Політика / Голос України. — К., № 29 (6033) від 18 лютого 2015. — С. 4
↑ Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2015 році. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 24 квітня 2020.

Джерела та література

Т. С. Осташко. Ніковський Андрій Васильович [Архівовано 10 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 400. — ISBN 978-966-00-1061-1.
А. В. Ніковський. Словник українсько-російський. — К.,: видавництво Горно, 1927. — 864 с.

Література

Біляїв В. «На неокраянім крилі…» — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с. — ISBN 966-7804-57-7.
Власенко В. До епістолярію Костя Мацієвича й Андрія Ніковського у 1920—1921 рр. // Сумська старовина. — 2022. — № LX. — С. 5—47.
Горбатюк М. Андрій Ніковський як активний діяч українського товариства «Просвіта» та Українського клубу в Одесі (1906—1912 рр.) // Українська біографістика. — 2011. — Вип. 8. — С. 191—207.
Горбатюк М. А. Ніковський як співробітник і редактор газети «Рада» // Історичний журнал. — 2008. — № 4. — С. 44—57.
Горбатюк М. Взаємини Андрія Ніковського з Петром Стебницьким // Миронець Н., Піскун В., Старовойтенко І. та ін. Петро Стебницький в українському національному житті (до 150-річчя від дня народження): Монографія. — К., 2013. — С. 170—184.
Горбатюк М. Громадсько-політична діяльність А. Ніковського: історіографія проблеми // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Вип. XIV. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. — Вінниця, 2008. — C. 51—58.
Горбатюк М. Діяльність А. Ніковського на посаді міністра закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича (26 травня — 14 жовтня 1920 р.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Вип. ХІІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. — Вінниця, 2007. — С. 37—43 [Архівовано 14 червня 2015 у Wayback Machine.].
Горбатюк М. Документи до біографії А. Ніковського, що зберігаються у державних архівах України // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею / Мін. культури України, Одеськ. іст.-краєзн. музей; В. Солодова (гол. ред.) та ін. — Одеса: Астропринт. — 2011. — Вип. 10. — С. 15—22 [Архівовано 13 червня 2015 у Wayback Machine.].
Горбатюк М. Листи Андрія Ніковського до Миколи Аркаса як джерело до вивчення історії одеської і миколаївської «Просвіт» // Пам'ятки: археографічний щорічник / Держ. архів. служба України, УНДІАСД ; редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) та ін.. — К., 2011. — Т. 12. — С. 246—256 [Архівовано 15 червня 2015 у Wayback Machine.].
Горбатюк М. Листи Андрія Ніковського до Симона Петлюри (1920—1921 рр.) // Пам'ятки: археографічний щорічник / редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) та ін. — К., 2010. — Т. 11. — С. 68—101.
Життєпис А. В. Ніковського. Реєстр праць А. В. Ніковського. «Зап. істор.-філол. відділу ВУАН», 1923, кн. 2—3.
В. М. Матвієнко. Ніковський Андрій Васильович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
Репресоване «відродження». — К.: «Україна», 1993, с. 133.
Василь Яременко. Феномени Андрія Ніковського // Українська газета 1, 2, 3
Василь Яременко. Літературознавчий феномен Андрія Ніковського Українська літературна газета Nr 6(64) 23.03.2012
Ольга Кирієнко. Трагедія Андрія Ніковського [Архівовано 1 лютого 2014 у Wayback Machine.], Хрещатик, 18.02.2004
Українська мова (енциклопедія)
Ніковський А. Vita nova: критич. нариси: П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський / Андрій Ніковський. — Київ : 1919. — 143 с. [Архівовано 27 вересня 2018 у Wayback Machine.]

Посилання

Ніковський Андрій Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 560.
Ніковський Андрій Васильович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.24-27
Ніковський [Архівовано 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
Ніковський Андрій // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1143. — 1000 екз.