Схема культур та їхніх зв'язків з утворенням слов'янських народів
Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 р. та 1901 р. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі ЧерняхівКиївської губерніїВікентій Хвойка провів розкопки «полів поховань», друге з яких і дало назву типу пам'яток. У 1898—1899 рр. польський археологК. Гадачек розкопав поселення Неслухів у верхів'ях Західного Бугу. Невдовзі, у 1903 р., І. Ковач дослідив могильник Марошсентана (сучасна назва Синтана-де-Муреш) у Трансильванії.
Керамічний посуд, знайдений у Черняхові (Національний музей історії України)
Пам'яткичерняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобо-скотарськіплеменачерняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях.
Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.
Вироби черняхівських ремісників (Національний музей історії України)
Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів[джерело?] в кінці IV ст..
Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.
В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.
Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки[3], виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран).
Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовніскіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор'ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов'янські антські племена, пов'язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем'я, сліди перебування яких виявлено в Західній Волині, верхів'ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор'я.
Поселення мають характерні особливості. Порівняно з передскіфською і скіфською добою, коли городища були укріплені, майже неприступні, громади настільки відчували себе у безпеці, що укріплення, у тому числі воєнізовані, зникають повністю: селища відкриті з усіх боків. Жоден могильник чоловічого поховання не містить меча чи іншої зброї. Це свідчить про те, що мирне життя не диктувало потреби мати зброю у потойбічному світі. Натомість його забезпечували їжею, посудом, вівцею і поруч з нею залишали ножа, аби можна було врізати собі шмат м'яса та добре поїсти. Ми не знаходимо мечів і в музейних збірках, що розповідають про цей період, відсутні згадки про зброю і в літературних пам'ятках. Напевно, у той час воїни як соціальна група не відігравали домінуючої ролі в суспільстві. Різко збільшується заселеність території. Поселення розташовані на відстані 3—5 км.
Усе це характерно для північної частини України: Київщини, Полісся, середнього Дніпра, лісової та лісостепової смуги. У степовій зоні частіше зустрічаються городища-бугри, оточені міцними стінами, глибокими ровами, а на півдні — поселення міського типу з високими кам'яними вежами, складеними з місцевого вапняку (Бизюкове городище, містечко Миколаївка та ін.).
Розрізнені угруповання створювали майже єдину топографічну нерозчленовану цілість і культурно-топологічну єдність. Це зумовлюється істотним збільшенням чисельності населення, щільністю розселення і технічним прогресом: гончарний круг, всебічний розвиток металургії, диференціація ремесел, орне хліборобство, формування товарного господарства, а також великих виробничих центрів. Наприклад, Іголом'я, злиття розчленованих племінних територій в одну спільну територію — ознаки часу. У таких самих формах ці процеси відбувались і в Центральній Європі.
Баран В. Д., Баран Я. В., Черняхівська культура[недоступне посилання з жовтня 2019], Історичні витоки українського народу. — Київ, 2005. − 208 с.
Магомедов Борис, Готи і гепіди в культурах римського часу[недоступне посилання з жовтня 2019], Українська наука: минуле, сучасне майбутнє. Археологія Тернопільщини. — Тернопіль, 2003. — С.155—161.
