Лівицький Андрій Миколайович

Андрій Миколайович Лівицький
Андрій Миколайович Лівицький
3-й Голова Директорії УНР
25 травня 1926 — 10 липня 1948
Попередник	Симон Васильович Петлюра
Наступник	він сам як Президент УНР в екзилі
1-й Президент УНР в екзилі
10 липня 1948 — 17 січня 1954
Попередник	він сам як Голова Директорії УНР
Наступник	Степан Витвицький
Голова уряду УНР в екзилі
14 жовтня 1920 — 24 березня 1921
Президент	Симон Петлюра
Попередник	В'ячеслав Прокопович
Наступник	Пилип Пилипчук
14 січня 1922 — 25 травня 1926
Президент	Симон Петлюра
Попередник	Пилип Пилипчук
Наступник	В'ячеслав Прокопович
Міністр юстиції Директорії УНР
квітень 1919 — 23 вересня[1] 1920
Попередник	Дмитро Маркович
Наступник	посада скасована
Народився	31 березня (12 квітня) 1879[2] х. Красний Кут, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер	17 січня 1954(1954-01-17)[3][4] (74 роки) Карлсруе, Баден-Вюртемберг, ФРН
Похований	Цвинтар святого Андрія
Відомий як	дипломат, політик
Громадянство	Російська імперія  УНР
Національність	українець
Alma mater	Юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Політична партія	Українська соціал-демократична робітнича партія
У шлюбі з	Лівицька Марія Варфоломіївна
Діти	Лівицький Микола Андрійович і Лівицька-Холодна Наталя Андріївна
Нагороди	Хрест Симона Петлюри
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Андрі́й Микола́йович Ліви́цький (31 березня (12 квітня) 1879(18790412)^[5], хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве, Золотоніський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 17 січня 1954, Карлсруе, Баден-Вюртемберг, ФРН) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926—1954).

Відповідно до українського законодавства може бути зарахований до борців за незалежність України у ХХ сторіччі.^[6]

Життєпис

Народився Андрій Лівицький 12 квітня (31 березня — за старим стилем) 1879 року на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії в дворянській родині корнета Миколи Івановича Лівицького та його дружини Наталії Петрівни. Рід Лівицьких мав козацько-старшинське походження, і був споріднений із нащадками гетьмана Павла Полуботка^[7].

Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві. У 1896 році вступив до Київського університету святого Володимира. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався в Лук'янівській тюрмі (1897, 1899) та висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913), мировим суддею Золотоніського повіту (1913—1917).

Початок партійної діяльності (РУП, УСДРП)

Як один із засновників Революційної української партії (РУП), протягом 1902—1903 років належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 роках очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 року — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 року був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався з шести бойових дружин. На початку січня 1906 року заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 року під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував ув'язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.

Член Центральної Ради

У березні 1917 року призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради (УЦР). Від серпня 1917 по травень 1918 року був гласним (депутатом) Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Період Гетьманату Павла Скоропадського

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 року, працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Доба Директорії

Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)

За доби Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Бориса Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті Ісаака Мазепи. У жовтні 1919 року, як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.

11 лютого 1920 року був арештований у Кам'янці-Подільському разом із представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві^[8]. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір із Польщею. В уряді УНР на чолі з В'ячеславом Прокоповичем з травня 1920 року залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 року відстояв тезу про продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Діяльність в еміграції

Андрі́й Лівицький з родиною (Варшава, 1920).

Могила на кладовищі в Баунд-Бруці.

Разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 років — виконувач обов'язків голови уряду УНР, в 1922—1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 1926—1954 років очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвом уряд в еміграції з травня 1945 року активізував діяльність і обновив свій склад. У 1948 році ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Родина

• Дружина — Лівицька Марія Варфоломіївна
• Син — Лівицький Микола Андрійович
• Донька — Лівицька-Холодна Наталя Андріївна.

Вшанування пам'яті

Пам'ятна монета НБУ

• 27 березня 2009 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» (серія «Видатні особистості України»).
• Одна з вулиць міста Канева носить ім'я Андрія Лівицького.
• Рішенням 22-ої сесії 8-го скликання Лубенської міської ради 20 жовтня 2022 року вулицю Суворова у Лубнах перейменували на вулицю Андрія Лівицького.
• 5 квітня 2018 року в місті Прилуки відкрили меморіальну дошку Андрію Лівицькому.

Див. також

• Декларація дипломатичної місії УНР 1919

Примітки

1. Газета «Свобода» Число 128 / Джерсі Сіті, 23 жовтня 1920. — 1 с.
2. https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/andriy-livyckyy-lystuvannya-1919-1953-roky/andriy-livyckyy-lystuvannya-1919-1953-roky/andriy-livyckyy-lystuvannya-1919-1953-roky
3. Енциклопедія історії України — Київ: Наукова думка, 2003. — ISBN 966-00-0632-2
   d:Track:Q1032143d:Track:Q1899d:Track:Q6981212
4. Munzinger Personen
   d:Track:Q107343683
5. Андрій Лівицький. Листування (1919—1953 роки) / Упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна. — Український інститут національної пам'яті. — Київ: Фенікс, 2019. — С. 4. Архів оригіналу за 28 січня 2021. Процитовано 19 січня 2021.
6. Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 1 травня 2022.
7. Лівицький Андрій. Листування (1919—1953 роки) / Упорядкув., вступ. ст., заг. ред. Я. Файзуліна. — Український інститут національної пам'яті. — Київ: Фенікс, 2019. — 688 с. ISBN 978-966-136-661-8]
8. Сайт Інституту історії. 11 лютого 1920 р. Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 20 січня 2014.

Посилання

• Лівицький Андрій Миколайович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.258-261
• Лівицький Андрій [Архівовано 14 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1960. — Т. 4, кн. VII : Літери Ле — Ме. — С. 844-845. — 1000 екз.
• До 125-ти річниці від дня народження Президента УНР Андрія Лівицького^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Інститут історії України [Архівовано 27 березня 2013 у Wayback Machine.]

Джерела

• Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003.
• Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини: Підручник для 10 кл. загальноосвітньої школи. — Полтава: Оріяна; 2005. — 312 с.
• Гальчевський (Войнаровський) Я. З воєнного нотатника [Архівовано 18 січня 2017 у Wayback Machine.] — К. : Діокор, 2006. — С. 191. — ISBN 966-8331-22-2.
• Лівицький Андрій // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Т. 4. — С. 1306—1307.
• Лівицький Андрій Миколайович // Довідник з історії України. — 2-ге видання. — К., 2001. — С. 415.
• Прилуцький В. І. Лівицький (Левицький) Андрій Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 199. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
• Солдатенко В. Ф. Лівицький Андрій Миколайович // Українська дипломатична енциклопедія: у 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004 — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-X.

Попередник Симон Петлюра

3-й Голова Директорії УНР 1926–1948

Наступник  — він сам як 1-й Президент УНР

Попередник  — він сам як 3-й Голова Директорії УНР

1-й Президент УНР 1948–1954

Наступник Степан Витвицький