Ди́бинці — село в Обухівському районіКиївської області, у 17-20 століттях — осередок українського народного гончарства. Розташовано над річкою Рось, за 10 км від районного центру і за 12 км від залізничної станції Карапиші.[1]
В околицях Дибинців здавна існувало гончарство, про що свідчить виявлене поблизу села поселення доби бронзи із залишками кераміки[2]. З місцевих глин тут починаючи з 17 століття виробляється мальований гончарний посуд.[3] Наприкінці 17 століття тут існувало цехове братство гончарів (об'єднувало гончарів навколишніх сіл).[2][4]
У 1807-1850-х роках в Дибинцях діяла фаянсова фабрика графів Браницьких, на якій працювали 105 місцевих майстрів-кріпаків та вільнонаймані фахівці-іноземці. Головним майстром виробництва був поляк дворянського походження Григорій Новицький, що попередньо працював на Києво-Межигірській фаянсовій фабриці.[5]
У 1812 році на фаянсовому виробництві було 7 печей та 106 робітників. Річний обсяг виробництва склав 203 328 шт.[6]
Дибинці, село на правому боці Росі, навпроти села Чайки. Жителів обох статей 1380. У 1790 році налічувалося 1002 у 131 дворі. Дибинці відомі значним виробництвом глиняного посуду, що збувається на околишніх ярмарках і вивозиться у Херсонську губернію, а також вогнетривкої цегли, що заготовлюється тут для фабрик і заводів. На південний захід від села на підвищеній місцині, розташовується до 10 могил, з вершини яких видніються околиці верст на 60, і урочище Караїмівка.
Церква дерев'яна в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці, 5-го класу; землі має 87 десятин; спершу побудована у 1742 році. Нинішня же у 1782. Про священика Дибинецього зроблено такий запис у візиті за 1790 рік: «при тій церкві пароха актуального немає, тільки священик презентований, але не інституйований. В. Х. Ян Бялошидський, від біскупа закордонного, а потім через апостасію і клятву през В. І. Х. Михайла Примовича, представника генерального Київського дня 14 жовтня 1776 року абсольований, і за винесенням нунціатури Апостольської постанови через суспенси і непридатність усунули і звільнили, у якому стані він і по цей день залишається. Дяк при тій церкві Максим Помазаненко…… простої кондиції……" Втім, за народними переказами, до побудови описаної церкви 1742 року, або ще до руїн, у Дибинцях було дві церкви, знищених татарами і поляками.
У 1928 році у Дибинцях створено колгосп «Надія». У 1932—1933 роках населення села постраждало від голодомору. Встановлено імена 244 жітелів села, з них 16 дітей, які в той час померли від голоду.[8]
На початку 1970-х років село було центром сільської Ради, якій було підпорядковане також село Бородані. Населення Дибинців в цей час становило 1670 чоловік. У селі містилася центральна садиба колгоспу ім. Жданова, за яким було закріплено 3328 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 2885 га орної землі. Виробничий напрям господарства був зерново-буряковий, було також м'ясо-молочне тваринництво й овочівництво.[1]
Асортимент виробів дибинецьких гончарів у період розквіту промислу був надзвичайно широким і різноманітним — столовий та кухонний посуд (горщики, макітри, глечики, тикви, миски, полумиски, барила, баклаги тощо), зооморфний фігурний посуд, іграшка, скульптура.[2]
Люди
Вовченко Олексій Анатолійович (1976—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017.
↑[1] [Архівовано 11 червня 2021 у Wayback Machine.], Руденко Олександра Олександрівна. Мистецтво дибинецької кераміки в художній культурі Київщини ХІХ–ХХ століть: дис. … канд. мист. / НАКККіМ; НМАУ імені П. І. Чайковського. Київ, 2020. с.140.
↑ абДибинці. // Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Київська область. — К.: Буква, 2008. — С. 140—142. ISBN 978-966-7195-95-3
