Новослобідський (Новокозацький) полк й Нова Сербія. Автентична мапа.
Новослобідський козацький полк (Слобідський полк, Новослобідське козацьке поселення, Новокозацький полк) — адміністративно-територіальна та військова одиниця України, козацьке з'єднання створене у межиріччі Дніпра й Південного Бугу на межі Нової Сербії і володінь Запорожжя. Полк сформований за ініціативою російського уряду для приборкання запорожців та був підконтрольний йому. Існував упродовж 1753-1764 років. Полковий центр — Фортеця Святої Єлисавети, заснована 1754 (нині місто Кропивницький). Полк мав деяку автономію (на зразок Слобідських полків). У 1760 році нараховував 6536 особового складу (у тому числі 213 старшин і 6165 козаків). У 1764 році перетворений на Єлисаветградський пікінерний полк.
Історія
Задніпров'я (російською «Задніпровські місця») увійшло до Російської імперії 1732 року. Тоді заселення цього регіону відчутно пожвавилось на поч. 18 ст. вихідцями з Гетьманщини та «Польської України». Відомо, що вже у 1710 існувало м. Крилів. Це було виключно українське землеробське населення, здебільшого особисто вільне. З 1734 року тут була утворена Бугогардівська паланка Запорожжя. Після Белградського миру1739 всі ці землі увійшли до складу Миргородського та Полтавського полків. За переписом 1745, на території «Задніпрянщини» у 2 містах, 13 слободах, 29 селах та 133 хуторах вже мешкало близько 20 тис. осіб. Але населення їх мешкало там без законних на те підстав. Це дало російському урядові змогу у 1752 включити ці землі, вже заселені в основному українцями, до складу Нової Сербії. Українському населенню було наказано залишити рідні місця у 6-місячний термін. Спроби гетьмана Кирила Розумовського захистити потерпілих не дали очікуваного результату — українців було принесено у жертву новій політиці царату. Тим же наказом місцевому населенню було дозволено, починаючи з 1753, селитися поруч із Новою Сербією, на 20 верст углиб запорозьких земель або повернутися назад у Гетьманщину. Більшість мешканців Задніпров'я (2836 дворів) погодились на перше. Так було покладено початок Новослобідського козацького полку.
Виселення українців за межі Нової Сербії почалося тільки у 1754, коли мешканці Крилівської та Цибулівської сотень підшукали придатні для оселення місця, і відбувалося поступово. Подекуди це переселення набувало форми справжньої депортації. Для приборкання тих, хто не бажав переселятися, було надіслано військові команди. Вже на 1 липня1754 з населення полку зросло до 6246 осіб чоловічої статі, а на 1 червня1755 воно становило 9644 особи. Такий високий темпи залюднення території полку став можливим і за рахунок втікачів із Польщі та Молдавії: на 1 січня1763 до складу новослобідського козацтва входило 19625 осіб чоловічої статі. Переселенців розмістили у 38 населених пунктах.
Верховне командування військового поселення перебувало у фортеці Св. Єлисавети. Територію полку було поділено на сотні, на чолі яких стояли сотенні отамани. До складу сотні входило від 1 до 4-5 населених пунктів (залежно від кількості мешканців). Землю під поселення козакам та членам їхніх родин уряд надавав за умови несення військової служби.
Територія полку не входила до жодної губернії, тому що формально входила до Запорожжя. Проте полк і його земля підпорядковувалася Сенату і Військовій колегії Росії.
За час існування полк зарекомендував себе як боєздатне формування. Військовослужбовці полку взяли участь у Семирічній війні. Незважаючи на переважно український склад населення, Новослобідський козацький полк використовувався урядом як провідник російської політики у регіоні: боротьба з гайдамацтвом, постійна конфронтація із Запорожжям, на землях якого було оселено полк, — такими були дії полку.
