Собор св. Юрія Переможця у Видубицькому чоловічому монастирі
Монастир (грец.μοναστήριον — «обитель») — релігійна громада ченців або черниць, що володіє належними їм землями та капіталами і є релігійно-господарською організацією. Іншими словами, це резиденція монахів чи монахинь, які живуть разом.
Загальні відомості
Відповідно до статуту, життя в монастирі бувало суворо спільне (спільножитні монастирі), напівспільне (в окремих келіях зі спільною трапезою та відправою) і пустельниче. Крім ченців у монастирі жили послушники — світські особи, що готувалися стати ченцями. Монастирі очолювали настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, «старші», «строїтелі» тощо) і при них монастирський собор, який звичайно обирав настоятеля. Релігійним осередком монастиря був монастирський храм. Великі монастирі мали також дзвіниці, додаткові храми, каплиці, трапезні. На території монастиря, крім церковних і житлових будинків, були ще різні адміністративно-господарські будови, майстерні, іноді шпиталі, школи, друкарні тощо. Монастирські споруди були обведені тином або муром.
Деякі монастирі розросталися до великих будівельних комплексів, а в давні часи були справжніми фортецями з оборонними мурами, баштами та ровами. Монастирі засновували подвижники-ченці, князі, аристократи. Засновники-ктитори (та їх нащадки) піклувалися про розбудову і добробут монастирів, для чого дарували їм маєтки й великі суми грошей. Це забезпечувало фундаторам певні права та вплив на організацію та хід монастирського життя (ухвалення статуту, призначення настоятелів тощо). Вони мали там родові усипальниці. Монастирі були важливими осередками церковно-релігійного, науково-освітнього та культурно-мистецького життя. Монастирі грали велику роль в колонізації незайманих земель, а оборонні споруди міських монастирів мали неабияке військове значення.
Християнство
Католицизм
Життя в католицькому монастирі відповідає законам певного чернечого ордену. Вони створювалися за конкретних обставин та для виконання специфічної діяльності. Зокрема, до жіночих орденів, утворених до Тридентського собору 1545–1563 рр. відносимо норбертанок, що були засновані 1120 року, орден духовниць — 1198 р., домініканок — 1206 р., клариски — 1212 р., кармеліток босих — 1452 р., бернардинок — 1454 р., урсулинок — 1535 р. Після Триденського собору постали августинки у 1583 р., візитки — 1610 р., шаритки (дочки милосердя) — 1617 р., дарувальниці — 1621 р., служниці Старого міста — 1850 р., феліціанки — 1855 р., згромадження сестер милосердя Матері Божої — 1862 р., дочки Божої Любові — 1868 р., назаретанки — 1875 р., серафимки — 1881 р., альбертинки — 1891 р., служниці найсвятішого серця Ісуса — 1894 р. та інші.
Як правило, щоб стати монахом чи монахинею потібно пройти 4 етапи духовного становлення, які в загальному можуть займати до 12 років. Переважно усі кандидати приймаються з молодого, юного віку. Склад сестер колись підбирався за правилами. Наприклад, щоб стати монахинею-бернардинкою потрібно було принести посаг та мати шляхетне походження, а кандидат в монахи повинен був бути сином міщанина чи шляхтича. До босих кармеліток приєднувалися кандидатки з родин інтелектуалів, аристократів та знатних землевласників. Але усі вони повинні були мати елементарні релігійні знання, бути фізично і морально здоровими, мати свідоме бажання цілком посвятити своє життя Богу та виявляти готовність до апостольського стилю життя. Не приймалися до монастирів дівчата, які танцювали у балеті.
У чоловічих монастирях вирішальну роль виконує генерал чину — тобто вищий настоятель ордену, який має владу над усіма монастирями даного ордену в світі. Висвячений священник називається священник або батько (отець). Військовий капелан — священник, призначений церковною владою для душпастирської діяльності при лікарняній каплиці. До ступеня монаших чинів належить і клірик або алюм (кандидат на священника). Брати, які не є майбутніми священниками мають певні функції в ордені: швейцар, різничий, кравець, садівник, кухар, органіст.
В монастирях навчають усіх глибин католицької віри.
Ставропігійні монастирі, залежні від найвищої церковної влади (в Україні — спочатку від царгородського патріарха, потім від московського патріарха і Синоду)
Кафедральні монастирі (підлеглі безпосередньо єпархіальному єпископові)
Самоправні монастирі (переважна більшість монастирів)
Приписані монастирі (скити й скитики, пустині тощо)
Дивись також
Абатство (лат.abbatia, ісп.abadía, італ.abbazia) — монастир під керівництвом настоятеля-абата (абатиси), що підпорядковується папі, або місцевому єпископу.
Ермітаж (лат.hermitagium, «затворництво»), або пустинь — монастир відлюдників (еремітів, пусельників).
Чернече життя в Україні почалося ще перед офіційним прийняттям християнства, але перші монастирі з'явилися слідом за хрещенням князя Володимира, насамперед у Києві та його околицях. За часів Ярослава Мудрого відомі:
Після монгольського завоювання монастирі були повністю звільнені від податків. З поширенням ісламу, вони стали осередками спротиву поширенню нового віровчення.
3 переходом українських земель до складу Великого князівства Литовського і Польщі з'явилися нові монастирські фундації, зокрема на терені Галичини, де перед 1500 р. згадувалося 44 монастирів.
Монастирі були головними осередками української освіти та науки (літописання, зокрема «Повість минулих літ»), книжності (Городиські пам'ятки XII–XIII ст., Вибельський апостол XIII–XIV ст., Путнянське Євангеліє XIV ст., Мукачівський Псалтир XV ст., Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр., пом'яники XIV–XV ст. Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого, Унівського та інших монастирів, Межигірський, Густинський, Підгорецький та ін. літописи), церковного співу (Київські, а пізніше Почаївські напіви) та образотворчого мистецтва (мозаїка і фрески Михайлівського, Печерського, Кирилівського монастирів, малярська школа в Печерському монастирі XI–XII ст. тощо), лічби (Печерська Лавра).
Монастирські церкви та дзвіниці залишаються дорогоцінними пам'ятками української архітектури: тринавних княжих храмів XI–XII ст. (Успенська і Троїцька церкви Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий і Видубицький собори та Спас на Берестові в Києві, Єлецький собор у Чернігові та Пантелеймонівський храм у Галичі — два останні з романськими впливами), ротонд XII ст. (св. Іллі у Галичі і св. Василія у Зимному біля Володимира-Волинського), триконхових храмів візантійсько-афонського ренесансу XV–XVI ст. (Лаврів, Троїцький М. у Кам'янці-Подільському), пізньої готики (Троїцька церква в Межиріччі біля Острога, Успенська в Зимному та надбрамна вежа Дерманського монастиря) і ренесансу XVI–XVII ст. (помонастирська церква в Залужжі біля Збаража, перебудови княжих монастирів у Києві П. Могилою, Кисілева церква в Нискиничах), козацького бароко XVII–XVIII ст. (Троїцька і Петропавлівська церкви Густинського монастиря, Всіх Святих, Воскресіння і Петро-павлівської церкви в Печерській Лаврі та інші шедеври 5-банних монастирських храмів) та рококового стилю XVIII ст. (головна дзвіниця в Почаєві та ін.). Стильні також дерев'яні церкви і дзвіниці монастиря: Межигірського Спаса (1611 р.), Крехівського монастиря (1658 р.), Манявського скиту (1676 р.), Мошногірського й Медведівського монастирів та ін.
.jpg)
