Зустрічаються в Антарктиді, Гренландії, Канаді. Межа між плавучим шельфовим льодовиком і наземним живлячим (маючим підмурівок) льодовиком, є береговою лінією. При відступі берегової лінії до суходолу, вода надходить в океан, і рівень моря підвищується.
Шельфовий льодовик постійно рушить під дією гравітації у горизонтальному напрямку від океанічного узбережжя до шельфу. Провідним механізмом втрати маси з шельфових льодовиків є айсберги, які відколюються від льодовика з шельфового боку. Як правило, минають роки або десятиліття між надходженням льоду до берегової лінії і його відколюванням. Накопичення снігу на верхній поверхні і плавлення під нижньою поверхнею мають також важливе значення для балансу маси шельфового льодовику.
Товщина сучасних шельфових льодовиків коливається від 100 до 1000 метрів. На відміну від звичайної криги, він щільніше і тільки близько 1/9 обсягу плавучого льоду знаходиться над поверхнею океану. Найбільшими у світі шельфовими льодовиками є Шельфовий льодовик Росса і Шельфовий льодовик Ронне-Фільхнера.
44 % антарктичного узбережжя має шельфові льодовики, загальною площею 1541700 км ²[1].
Вплив глобального потепління клімату
Учені з Лабораторії реактивного руху NASA провели дослідження, під час якого встановили, що стоншення та відколювання льоду з 1997 року зменшило масу шельфових льодовиків Антарктиди на 12 трлнтонн. Станом на серпень 2020 року лише через відколювання льоду втрата крижаного щита континенту становила близько 37 тис. кв км. Такі цифри майже дорівнюють площі Швейцарії[2].
