Запит «Снігуронька» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Снігу́рка, зменш.-пестл.Снігу́ронька, Снігу́рочка[6] (рос.Снегурочка, рідко Снегурка) — казковий персонаж святкування Нового року спочатку в СРСР, згодом у пострадянських державах, онука Діда Мороза. За типовим сценарієм виступає як посередник між дітьми й Дідом Морозом. На новорічних урочистостях з'являється іноді раніше за свого дідуся, а потім разом із дітлахами закликає його на ялинку[7].
Снігуронька не зафіксована у слов'янській міфології[7]. Однак вона фігурує у російському фольклорі як персонаж народної казки про зроблену зі снігу дівчинку Снігурку (рос.Снегурка, Снежевиночка). Цей сюжет був оброблений і опублікований 1869 року О. Афанасьєвим у «Поэтических воззрениях славян на природу»[8].
1873 року О. Островський написав п'єсу «Снігуронька». У ній Снігурка — дочка Діда-Мороза та Весни-Красни, яка гине під час ритуалу вшанування бога сонця Ярила. Має вигляд гарної блідолицьої світловолосої дівчини. Одягнена в біло-блакитну шубку з хутряною опушкою, хутряну шапку, рукавиці.
На рубежі XIX—ХХ ст. образ Снігуроньки отримав подальший розвиток. Її фігурками прикрашали ялинку, дівчатка вбирались у костюм Снігуроньки, інсценувались фрагменти з п'єси Островського або опери.
Під час антирелігійної кампанії у 1920-х роках Снігуронька була заборонена. Однак вже 1937 року офіційно з'явилась разом з Дідом Морозом у московському Будинку Союзів[7].
Снігурка в Україні
Дослідники й збирачі фольклору фіксували казки про Снігурку також і на території України. Першим подібний народний твір опублікував М. Максимович у «Трех сказках и одной побасенке»[9].
Сюжети відомих російських і білоруських казок, зокрема й «Снігурку», до української дійсності й культурного середовища адаптував 1886 року Борис Грінченко[10]:
Жили собі дід і баба. Добре жили, у мирі. Тіко одна біда була — не було в них діточок. Вийшли вони якось взимку на вулицю, дивляться, малі діти бавляться, у сніжки грають. Дід підняв сніжку і каже бабі:
— Була б оце у нас доця така біленька, як ця снігова грудочка.
Тяжко зітхнула баба і пішла до хати. Дід приніс грудочку до хати, поклав його на підвіконня у горщик. Зійшло сонечко, пригріло горщик. Підійшли старі і бачать, що там дівчинка лежить біленька, наче сніг.
— Я дівчинка-снігуронька, — каже, — з біленького снігу скачана, ясним сонечком пригріта.
Скоро й літо прийшло, вже й суниці достигають. Кличуть подружки Снігуроньку до лісу ягоди збирати.
Одного разу пішли дівчата до лісу і загубили Снігуроньку. Злякалася вона, стала кликати подружок, та ніхто не відзивався. Тоді дівчинка вилізла на дерево й почала кликати. Недалеко ведмідь проходив та й питає:
— Кого ти кличеш, кого виглядаєш?
Вона вже й розказала йому. Ведмідь вислухав та й пішов геть. Тут прибігла лисичка, солодко забалакала до дівчинки, погладила по голівці. Та розказала їй про своє лихо. Аж ось почувся собачий гавкіт. Лисиця, як почула, відразу дременула геть. А Снігуроньку побачив Жучка, прибіг і почав лащитися. Разом вони вийшли з дрімучого лісу.[12]
