Родезія

Rhodesia Republic of Rhodesia Родезія (1965–1970) Республіка Родезія (1970–1979)
Невизнана держава
1965 – 1979
Прапор Герб
Девіз лат. Sit Nomine Digna "Нехай вона буде гідна імені"
Гімн "God Save the Queen" (1965–1970) «Rise O Voices of Rhodesia» (1974–79)
Родезії: історичні кордони на карті
Столиця	Солсбері
Мови	англійська (de facto офіційна)
Форма правління	унітарна парламентська конституційна монархія (1965–1970) унітарна парламентська республіка (1970–1979)
Президент
- 1970—1975	Кліффорд Дюпонт
- 1976—1978	Джон Вратхолл
Прем'єр-міністр
- 1965—1979	Ян Сміт
Історичний період	Холодна війна
- Незалежність	11 листопада
- Оголошення республіки	2 березня 1970
- Зімбабве-Родезія	1 червня 1979
- Зімбабве	17 квітня 1980
Площа
- 1978	390 580 км^2
Населення
- 1978	6 930 000 осіб
Густота	17,7 осіб/км²
Валюта	Фунт (до 1970) Долар (з 1970)
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Родезія

Роде́зія (англ. Rhodesia [roʊˈdiːʒə], [roʊˈdiːʃə]^[1]; шона Rodizha; офіційно з 1970 Республіка Родезія (Republic of Rhodesia^[2])) — невизнана держава в Південній Африці що існувала з 1965 по 1979, за територією еквівалентна сучасному Зімбабве. Родезія була de facto державою-спадкоємицею британської колонії Південна Родезія, яка мала самоврядування після здобуття відповідального уряду^[en] в 1923. Родезія, яка не мала виходу до моря, межувала з Південно-Африканською Республікою на півдні та Бечуаналендом (пізніше Ботсваною) на південному заході, Замбією (колишня Північна Родезія) на північному заході та Мозамбіком (провінція Португалії до 1975) на сході. З 1965 по 1979 Родезія була однією з двох незалежних держав на африканському континенті, якими керувала біла меншість європейського походження та культури^[en], іншою була Південно-Африканська Республіка.

Історична довідка

Колонізація Родезії білими поселенцями відбулася в кінці 19 століття, одразу наштовхнувшись на спротив місцевого населення^[3].

У 1960 році Велика Британія пообіцяла надати африканським країнам незалежність з гарантією того, що ними керуватиме темношкіра більшість. В грудні 1963 року тодішній прем’єр-міністр Великої Британії сер Алек Дуглас-Хом наполягав на тому, що передумови переговорів про незалежність залежать від того, що він назвав «п’ятьма принципами» – безперешкодний шлях до правління представників расової більшості, гарантія проти впровадження будь-яких законів, що рішуче шкодять інтересам темношкірого населення, «покращення політичного статусу» місцевих африканців, припинення офіційної расової дискримінації та політичне врегулювання, яке могло б бути «прийнятним для всього населення»^[4][5]. Майбутній лейбористський уряд на чолі з Гарольдом Вільсоном зайняв ще жорсткішу позицію, вимагаючи виконання цих умов до того, як буде встановлена та визнана незалежність^[6]. Водночас серед білого населення Родезії зростала занепокоєння з приводу неминучої капітуляції й подальшого життя під керівництво темношкірого населення. Керуючись своїми побоюваннями, 11 листопада 1965 р. білі родезійські активісти в односторонньому порядку проголосили незалежність, яка, втім, ніколи не була визнана жодною країною світу, однак такий стан справ неофіційно підтримувався Південною Африкою^[7] та Португалією^[8].

Новий уряд білої меншості офіційно надав право голосу кожному, незалежно від раси, але успішно і навмисно усував переважну більшість темношкірих від більшості свобод, в тому числі голосування, запровадивши цензуру. Расистська політика уряду в поєднанні з великою економічною нерівністю між білими й чорними (білі володіли більшою частиною частина родючої землі, тоді як чорні були змушені віддавати свої землі через примусове виселення) провокували напругу між тубільцями та урядом. Так, протягом 1930-х років Південна Родезія прийняла законодавчу базу для сегрегації, яка включала Закон про розподіл землі, Закон про примирення в промисловості (закон про процедури узгодження трудових відносин у промисловості), Закон про реєстрацію тубільців (закон, що стосується цивільної реєстрації корінних громадян) та Закон про господарів і слуг (закон про відносини між панами та підсобними особами)^[9] . На початку 1960-х років у Південній Родезії проживало 270 000 білих і понад 4 мільйони темношкірих. Чинні партії та організації, що борються за рівні права темношкірих людей, були систематично заборонені, а їхніх лідерів та учасників арештовували та переслідували.

У 1964 році зростальне невдоволення білих безперервними переговорами відіграло важливу роль у скиданні Вінстона Філда з посади прем'єр-міністра Південної Родезії. Філда змінив Ян Сміт, голова консервативної партії Родезійського фронту і відвертий критик будь-якого негайного переходу до правління більшості. Сміт, перший лідер колонії, що народився в Родезії, незабаром став уособлювати опір лібералам у британському уряді та тим, хто агітує за зміни вдома.

Етимологія

Сесіль Джон Родс (англ. Cecil John Rhodes), засновник компанії «Де Бірс», приїхав до Південної Африки в 1870 році, на самому початку діамантового буму. У 17 років у нього не було грошей, щоб почати власний бізнес. Тому, об'єднавши свої зусилля з англійцем Чарльзом Рудом, він виписав з метрополії холодильну установку для виготовлення харчового льоду. За один сезон вони заробили 1500 фунтів і змогли викупити більшу частину алмазного родовища, що стало основою корпорації «Де Бірс».

Британський уряд погодився, що компанія Родса, Британська Південно-Африканська Компанія (БПАК), буде керувати територією від Лімпопо до озера Танганьїка як протекторатом. Королева Вікторія підписала відповідну хартію у 1889 році. Сесіль Джон Родс став диктатором більшої частини Південної Африки. На його честь було названо країну Родезія.

Федерація Родезії та Ньясаленду

Штандарт Президента Родезії

Генерал-губернатори:

• 1953—1957 Лорд Ллевеллін
• 1957—1963 Граф Саймон Ремсі Делхаузі
• 1963 Сер Гемфрі Гіббс

Прем'єр-міністри:

• 1953—1956 Сер Годфрі Хаггінс
• 1956—1963 Сер Рой Веленскі

Див. також

• Громадянська війна в Родезії
• Зімбабве-Родезія

Примітки

1. Chambers, Allied (1998). The Chambers Dictionary. Allied Publishers. с. 1416. ISBN 978-81-86062-25-8.
2. 46. Rhodesia/Zimbabwe (1964-present). uca.edu.
3. Rogers 1998, s. 37.
4. Chronology: Rhodesia UDI: Road to Settlement (PDF). Lse.ac.uk. Архів (PDF) оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 9 жовтня 2012.
5. United Nations High Commissioner for Refugees. Refworld | Chronology for Europeans in Zimbabwe. UNHCR. Архів оригіналу за 16 квітня 2013. Процитовано 9 жовтня 2012.
6. Waddy, Nicholas L. (2017). Free and Fair? Rhodesians Reflect on the Elections of 1979 and 1980. doi:10.1080/17532523.2017.1357323.
7. When Sanctions Worked: The Case of Rhodesia Reexamined. Africafocus.org. Процитовано 9 de octubre de 2012.
8. Okoth, Assa (2006), A History of Africa: Volume 2: 1915–1995, East African Educational Publishers Ltd, ISBN 9966-25-358-0
9. Chanaiwa, 2010 p. 298–300, Estas leis eram inclinadas em favorecer a minoria branca, que correspondia a cerca de 5% da população total

Посилання

• Northern Rhodesia and Zambia.Photographs and Information from the Fifties and Sixties
• Від Родезії до Зімбабве, або Як за 25 років розвалити успішну країну (рос.)
• Каталог банкнот Родезії (рос.)