PROFILBARU.COM

Освічений абсолютизм (також відомий як освічений деспотизм) — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.

Хронологія

Хронологічні межі освіченого абсолютизму умовні, зазвичай наводиться період з 1740 р. по 1789 р., тобто від вступу на престол прусського короля Фрідріха II до Французької революції.

В російській літературі межі освіченого абсолютизму часто трактують розширено — залучаючи до них добу Петра I, хоча цього російського володаря надихали не стільки ідеї Просвітництва (що в той час були поширені лише в Британії), скільки ідеал «регулярної держави» Самуїла Пуфендорфа та Готфріда Лейбніца.

Також дискусійним є питання чи варто поширювати терміну «освічений абсолютизм» на державу Габсбургів часів Йосипа II та Російську імперію часів Катерини II, які часто визначають як «поліцейські держави».

Особливості

Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією Просвітництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут.

«Просвітницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей Просвітництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»^[1].

«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.

Країни

Політика освіченого абсолютизму, за прикладом Фрідріха II поширився й на інші країни Європи — окрім Англії, Польщі і Франції: Англія вже досягла того, до чого прагнув освічений абсолютизм, в Польщі не було королівського абсолютизму і панувала шляхта, а королі Франції Людовик XV і Людовик XVI не в змозі були взяти на себе ролі ініціаторів реформи, внаслідок чого колишній лад був зруйнований революцією.

Представники

Центральною фігурою цієї епохи був Фрідріх II Великий (правив у 1740—1786 роках).

Інші представники освіченого абсолютизму:

В Іспанії — міністр Аранда при Карлі III (1759—1788)^[2]
В Португалії — Помбал (1760—1777) при Йосипі Емануілі
В Неаполі — міністр Тануччі при Карлі III і Фердінанді IV
В Тоскані — Леопольд I (1765—1790)
В Данії — міністр Струензе (1769—1772) при Крістіані VII
В Швеції — Густав III (1771—1792)^[3]
В Бадені — Карл Фрідріх
В Речі Посполитої — Станіслав Понятовський(1764—1795)^{[джерело?]}
В Австрії — Марія-Терезія
Селім III (1789—1808)^[4]
Махмуд II (1808—1839)^[5]

Діяльність усіх цих реформаторів була значною мірою наслідуванням перетворень Фрідріха II.

Найвідоміші представники освіченого абсолютизму: Карл III (король Іспанії), Катерина II, імператриця Росії, Густав III, король Швеції, Жозе I, король Португалії, Йосиф II, імператор Священної Римської імперії, Людовик XVI, король Франції

Див. також

Примітки

↑ Мустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.331-332
↑ H. M. Scott, ed., Enlightened Absolutism: Reform and Reformers in Later Eighteenth-Century Europe, (University of Michigan Press, 1990)
↑ H. Arnold Barton, Scandinavia in the Revolutionary Era 1760—1815, University of Minnesota Press, 1986, pp. 142ff. ISBN 0-8166-1392-3.
↑ Ustun, Kadir (2013). The New Order and Its Enemies: Opposition to Military Reform in the Ottoman Empire, 1789–1807 (Дипломна робота PhD). Columbia University. doi:10.7916/D80Z79P1. Процитовано 23 грудня 2022.
↑ On the Border Between East and West: Turkey from the 19th Century to the Foundation of the Republic. J. J. Strossmayer University. 2011. Процитовано 23 грудня 2022.