Побутує думка, що витоки цього населеного пункту сягають с. Юзбашівки, яке було засноване 1754 року капітаном Юзбашем (Юзбашею) Костянтином Миколайовичем — одним з ротних командирів кінного гусарського полку генерала-майора Йована Шевича. Пізніше село перейменували на честь сина К. М. Юзбаша — Олександра, який дослужився до чина секунд-майора Бахмутського гусарського полку і вийшов у відставку 1775 року. З часом Олександрівка (Юзбашівка) була успадкована сином від батька[5].
Водночас є свідчення, що с. Олександрівку (Юзбашівку) було закладено капітаном Бахмутського (Волоського) гусарського полку Олександром Юзбашем, який з огляду на «тривожні обставини того часу і свою тривалу хворобу» не зміг надати належної відбудови своїй слободі, яка після його смерті перейшла у володіння відставного бригадира К. М. Юзбаша[6].
Обидві викладені позиції мають невідповідності. Перша з них — у необґрунтовано ранній даті (1754 р.), а друга — у персоналії та біографічних даних засновника (буцімто О. Юзбаш помер раніше за свого батька). Існуючі достеменні джерела й факти схиляють до висновку, що засновником с. Олександрівка був підполковник Бахмутського гусарського полкуК. М. Юзбаши, що йому та його синові капітану Олександру Костянтиновичу Юзбаши Азовська губернська канцелярія у 1776 році виділила у спільне володіння 7100 десятин землі, на якій вже існував «хутор что при мельнице на Луганской речке», що згодом перетворився у слободу або сільце Олександрівку[7]. За переписом Азовської губернії 1778 року тепер вже полковнику і командиру Волоського гусарського полку К. М. Юзбаши належала слобода «на реке Лугане», в якій проживало 315 селян (179 — ч.с., 136 — ж.с.), тоді як відставному секунд-майору О. К. Юзбаши належали слободи Уткіна і Гускіна[8]. За наступними переписами Катеринославського намісництва 1785 року, Изъяснением Донецького повіту 1789 року, Описом до атласу Катеринославського намісництва 1795 року та атласу Новоросійської губернії 1799 року, с. Олександрівка зазначається винятково як володіння бригадира і кавалера К. М. Юзбаши, тоді як секунд-майору О. К. Юзбаши, за всіма названими документами, належала пустка Єлизаветівка (у 1795 р. це вже невеличке сільце)[9]. Лише після смерті кавалера і бригадира К. М. Юзбаши (за деякими даними у 1802 р.) с. Олександрівка разом з с. Веселе або Весела Гора успадковуються його сином секунд-майором О. К. Юзбаши, доповнюючи його попередню власність, яку він зберігав до своєї смерті (1826 р.).
У 1783 році поміщик с. Олександрівка бригадир К. М. Юзбаши почав піклуватися щодо побудови в цьому селі церкви. 1785 року було отримано дозвіл, Бахмутським протоієреєм Петром Расевським було освячене місце й закладено церкву. На початку 1790 року спорудження дерев'яної церкви було завершено. 25 березня 1791 року протоієрей П. Расевський освятив Свято-Вознесенську церкву с. Олександрівка й відкрив у ній богослужіння[10]. Ця дерев'яна церква проіснувала до 1849 р., коли замість неї поміщиками М.О. Сомовим з дружиною М.П. Сомовою було побудовано кам'яний храм, що зберігся до сьогодення[11].
За часів бригадира К. М. Юзбаши в Олександрівці також було збудовано дерев'яний панський будинок з фруктовим садом, два борошняні млини. В селі протягом року провадились три ярмарки: 1-й — на Стрітення Господнє, 2-й — на день Георгія Переможця, 3-й — на Зведення хреста Господня[12]. У 30-40-х роках XIX століття поміщиками замість дерев'яного було зведено двоповерховий кам'яний поміщицький маєток, що протягом часу неодноразово перебудовувався[13] і, очевидно, у результаті цього на його фасадному фронтоні з'явилася дата 1772 рік, яку дехто з краєзнавців помилково вважає роком спорудження будинку й заснування самого села. Щоправда, останнє припущення (дата заснування) не варто виключати, аналогічно й тому, що на фронтоні було виведено дату утворення помістя, хоча й дещо неточну, оскільки саме помістя існує від 1776 року.[14]
Після смерті майора О. К. Юзбаши с. Олександрівка перейшло у власність його спадкоємців, серед яких була і його онучка княжна Марія Павлівна Ширинська-Шихматова[15], яка невдовзі вийшла заміж за відставного гвардії штабс-капітана кінної артилерії М. О. Сомова, що від 1834 р. на наступні чверть сторіччя став маршалком Слов’яносербського повітового дворянства. Одразу після цього решта Олександрівського помістя була викуплена М. О. Сомовим, в результаті чого воно опинилось у роздільній власності подружжя Сомових, що тривало до смерті М. О. Сомова близько 1862 р. Саме з дачі володіння поміщиці, тепер вже вдови гвардії штабс-капітана Марії Павлівни Сомової (уродж. Шахматової) 17 липня 1862 р. було виділено ділянку землі у користування 228 ревізьких душ тимчасовозобов'язаних селян с. Олександрівки[16]. Після цього спадкова частка померлого перейшла його дочці Євдокії, але помістям продовжувала управляти первинна і основна його власниця Марія Павлівна Сомова, аж до своєї смерті 9.7.1883 року. Надалі, після зняття Сенатом арешту на її власність, накладену через конфлікт з матір'ю[17], маєтність успадкувала дочка – принцеса Євдокія Михайлівна Мюрат (за першим шлюбом княгиня Орбеліані), яка володіла ним щонайменше до 1889 року. На злімі 1880-х—1990-х років Олександрівське помістя було придбане новими власниками Голубевими, внаслідок чого була розірвана його понад вікова родова тяглість, закладена сербськими гусарами Юзбаши[18].
Служба безпеки України спільно із добровольчим батальйоном «Айдар» біля Олександрівська знешкодила лісовий табір терористів, при цьому 1 з них загинув, кілька поранені, інші втекли; на території табору знайдено заміновані арсенали озброєння — РПГ, вогнемети «Шмель», набої та до 3 кг вибухівки «пластид»[19].
↑Подов В. І. Донбасс. Век XVIII. — Луганск: Світлиця, 1998. — С. 55-56; Подов В. И. Славяносербия. — Луганск: Globus, 1998. — С. 58.
↑Феодосій (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. — Катеринослав, 1880. — Вып. 2. — С. 107.
↑Литвиненко Р. О. Олександрівський маєток на Луганщині: історична реальність проти міфів // Луганщина: краєзнавчі розвідки: матеріали V Всеукраїнської наук.-практ. конф., 18 трав. 2023 р., Лубни, Україна;— Лубни, 2023. — С. 39-40.
↑Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI—XVIII ст. — Донецьк, 2009. — С. 22.
↑ Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI—XVIII ст. — С. 22, 26, 27, 37, 40, 112, 120; Подов В. И. Донбасс. Век XVIII. — С. 203, 205.
↑Феодосій (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. — Катеринослав, 1880. — Вып. 2. — С. 107—109.
↑ Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI—XVIII ст. — С. 112.
↑Подов В. И. Славяносербия. — Луганск: Globus, 1998. — С. 58.
↑Литвиненко Р. О. Олександрівський маєток на Луганщині: історична реальність проти міфів // Луганщина: краєзнавчі розвідки;— Лубни, 2023. — С. 44.
↑Державний архів Луганської області. — Ф. 106. — Спр. 51.
↑Державний архів Луганської області. — Ф. 106. — Спр. 221.
↑Решетов С. Потомки и родственники М. И. Голенищева-Кутузова и Наполеона Бонапарта в Одессе. Ч. 2. Дерибасовская-Ришельевская. Альманах. — 2012. — № 52. — С. 17.
↑Литвиненко Р. О. Олександрівський маєток на Луганщині: історична реальність проти міфів // Луганщина: краєзнавчі розвідки;— Лубни, 2023. — С. 41.
Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
