Кацбальгер (нім.Katzbalger, у перекладі «кішкодер», «забіяка») — короткий мечландскнехтів[1]. Слугував додатковою зброєю для ближніх боїв («котячих бійок»), оскільки основними видами зброї були довші піки, алебарди, дворучні мечі або ручна вогнепальна зброя (наприклад, аркебузи). Найбільшого поширення кацбальгер набув у XVI столітті, в період розквіту ландскнехтів — німецьких найманців. Також застосовувався артилеристами та офіцерами[2].
З питання походження назви існує кілька версій. В одній з них назва походить від того, що піхви меча обтягувалися котячими шкурами: німецькою «katze» — кішка, а «balg» — хутро (шкіра) тварини. Але більш правдоподібною версією видається походження від німецького «balgen» — сварка і вищезгаданого «katze». Тоді виходить «котяча сварка» або «котяче звалище», під яким в той час йшлося про інтенсивний ближній бій.
Довжина кацбальгерів коливалася від 70 до 85 сантиметрів. Але вага при цьому від 1 до 2 кілограм. Кацбальгер — широкий дволезий меч з погано вираженим вістрям, більше призначений для рубаючих ударів. Внаслідок довжини та ваги в ближньому бою у нього була перевага перед кинджалом. Кацбальгер відрізняється характерною великою гардою в формі літери S, руків'я коротке металеве[3][4]. Меч носили в шкіряних або металевих піхвах, підвішуючи до поясного ременя в горизонтальному положенні. Кацбальгер був розроблений з великою гардою у вигляді вісімки, яка захищала руку в разі, якщо меч супротивника ковзав вниз по клинку[5].
Використовувався він, коли противник підходив на близьку відстань і дворучні мечі, древкова та інша зброя далекого бою ставала мало ефективною. Кацбальгери відходять у минуле разом з ландскнехтами, коли до кінця XVI століття припиняє своє існування звичай їх наймати. Але, з усім тим, за такий коротку службу, терміном менше ніж століття, кацбальгери нарівні з піками або дворучними «цвайхендерами» ефективно використовувалися найманцями.
↑Wendelin Boeheim: Handbuch der Waffenkunde. Das Waffenwesen in seiner historischen Entwickelung vom Beginn des Mittelalters bis zum Ende des 18. Jahrhunderts (= Seemanns Kunsthandbücher. 7, ZDB-ID 53757-3). Seemann, Leipzig 1890, S. 259, (mehrfach nachgedruckt)
↑Green, T.A., red. (2001). «Swordsmanship, European Renaissance». Martial Arts of the World (1. utg.). Santa Barbara, California: ABC-Clio. s. 579. ISBN 1-57607-150-2. Besøkt 20. oktober 2015.
