Варя́ги (д.-рус. варяже, варязи; грец. βαραγγοι) — назва скандинавських воїнів, що, очевидно, виникла на руському ґрунті в середовищі скандинавів-найманців наприкінці IX — початку X століття і первісно позначало скандинавських воїнів, прийнятих на певних умовах (за угодою) до війська руських князів[1].
Перша згадка міститься в «Повісті минулих літ» під 862 роком, в оповіді про покликання варягів - літописний сюжет про запрошення на князювання до племені чудь, словен, кривичі і весь племенами чуді, мері, а також, можливо, весі — варягів на чолі з Рюриком та його братами Синеусом та Трувором згідно з літописами. І прийшли вони спершу до словен і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший брат Рюрик, а другий, Синеус - на Білім озері, а третій Трувор - в городі Ізборську. Через два роки помер Синеус і його брат Трувор, і взяв Рюрик правління все на себе.
Наприкінці Х — початку ХІ століття варяги вступають у Візантії до імператорської гвардії[ru] (перша згадка — 1034)[1]. Візантійські автори розрізняють «палацових варангів» (гвардійців) і «зовнішніх варангів» (звичайних солдатів-найманців). Ймовірно, разом з воїнами-вярягами, що вертались на батьківщину, найменування «варанги» потрапило до Скандинавії, де набуло форми vaeringi для позначення скандинавів, що побували у Візантії[1].
Згадка про варягів у візантійських джерелах — у хроніці другої половини 11-го століття (1057 р.) «Synopsis Historion» візантійського придворного історика Іоанна Скілітця (лат. - Ioannes Skylitzes; грец. - Ιωάννης Σκυλίτζης).
Уперше у староруських джерелах згадуються у вміщеній у «Повісті минулих літ» легенді про «закликання варягів». «Повість» називає варягами представників різних народів, а Балтійське море — «Варязьким морем»:
Припускається, що у «Повісті временних літ» слово «варяги» не вживається тільки до скандинавських народностей (свеї, тобто, шведи, або урмани — нормани, норвежці), але й до германських племен (англи, готи). Крім того в етногеографічному вступі, укладач «Повісті…» жодного разу не вживає конкретних скандинавських етнонімів. Літописець розрізняє всіх варягів і русів, протиставляє їх: "се руси, а се свеї". І хоч перші руські князі Олег, Ігор і княгиня Ольга, можливо, мають скандинавські імена, це ще не означає, що вони були скандинавами за походженням. Літописець називає їх вже не «варязькими», а «руськими» князями. В той же час варяги і руси представлені, як різні частини війська Ігоря. Образ варяга неоднозначний і за змістом. Іноді з союзника він перетворюється на ворога-чужоземця, як, наприклад, у розповіді про захоплення Володимиром Святославичем Києва 978 року.[1]
Зміна ставлення до варягів простежується в описі новгородських подій 1015—1016 років, коли князь Ярослав Мудрий визнає «своїми» новгородців, а «чужими» — варягів, і у знаменитому вислові князя Мстислава Володимировича після Лиственської битви 1024 року, який також називає варягів «чужими». Мабуть, як «чужинців» слід тлумачити і варягів, що згадуються у короткій редакції «Руської правди» (О. Зимін). Використання слова «варяги» у «Повісті…» припиняється з середини XI століття; пізніше воно трапляється 2–3 рази у Лаврентіївському літописі і Київському літописі, а у Новгородському першому літописі є лише назви скандинавських народів (дани, готи, урмани, свеї), що, напевно, відображає зміни в характері відносин Русі із скандинавськими країнами.[1]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Варяги