Станом на 1885 рік в селі мешкала 961 особа, налічувалося 93 дворові господарства[4]. Відповідно до результатів перепису населення Російської імперії 1897 року, загальна кількість мешканців села становила 1 326 осіб, з них: православних — 1 242, чоловіків — 653, жінок — 673[5].
В кінці 19 століття в селі налічувався 91 двір та 1 192 жителі[6], у 1906 році — 1 789 жителів та 260 дворів[7], у 1911 році — 1 900 жителів[8].
Кількість населення, станом на 1923 рік, становила 2 310 осіб, кількість дворів — 340[9].
Станом на 1972 рік, кількість населення становила 1 400 осіб, дворів — 507[2].
Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення, станом на 12 січня 1989 року, становила 976 осіб. Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців села становила 793 особи[10].
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[11]:
Засноване наприкінці XVII століття. Біля села знайдено кам'яні знаряддя бронзової доби та виявлено давньоруський могильник[2]. У 1754 році платило до замку 3 злотих 22 грошів, на міліцію — 14 злотих та 28 грошів[12].
В середині 19 століття — пол.Andrejowicze, село Сербівської волостіНовоград-Волинського повіту. Лежало на купецькому тракті з Овруча до Новограда-Волинського. Раніше належало князям Любомирським-Звягельським, у середині XVIII століття — Урбановським, потім Безпальцовим-Вонсовичам, від них, перед 1840 роком, село набули Врочинські. З часом розколонізоване на частини, при цьому більша частина земель належала Вундервальдам. Налічувалося 358 селян, котрим належало 3 007 десятин землі, поміщицьких земель — 1 589[13].
У 1794 році, на кошти парафіян, збудовано дерев'яну, криту залізом, церкву, на кам'яному фундаменті, з дерев'яною дзвіницею. Народне училище діяло з 6 березня 1883 року. До парафії входили села Непізнаничі — 3 км, Вірівка — 8 км, Верби — 11 км, Мар'янівка — 3 км, і Симони — 3 км. Дворів — 180, парафіян — 1446[14]. Церкві належало 37 десятин землі.
В кінці 19 століття — село Новоград-Волинського (Звягельського) повіту, за 30 верст від Новограда-Волинського[8][6].
Станом на 1885 рік — колишнє власницьке село Сербівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. В селі — православна церква, заїзд[4].
У 1906 році — село Сербівської волості (2-го стану) Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань до повітового центру, м. Новоград-Волинський, становила 30 верст, до волосного центру, с. Серби — 15 верст. Найближче поштово-телеграфне відділення розташовувалося в міст. Емільчин[7].
У 1911 році в селі були однокласна школа, крамниця, горілчана крамниця, проводилися щомісячні ярмарки[8].
Село постраждало від Голодомору 1932—1933 років. Збереглося свідчення Заїки Ольги Харитонівни (нар.1918) — очевидиці тих подій[16].
В радянські часи під час сталінських репресій проти українського народу (1937—1939 років) 38 мешканців села було репресовано, з яких 15 осіб розстріляно[17].
На фронтах Другої світової війни воювали 257 селян, з них 160 відзначено урядовими нагородами, 107 загинуло.
В радянські часи в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу, котрий мав у підпорядкуванні 2,1 тисяч га угідь, з них — 1,3 тисяч га — рілля. Напрямок господарства — зерно-тваринницький. Була середня школа, клуб, бібліотека, лікарня, амбулаторія, відділення зв'язку та два магазини[2].
29 березня 2017 року увійшло до складу новоствореної Ємільчинської селищної територіальної громади Ємільчинського району Житомирської області[18]. Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, в складі новоствореного Новоград-Волинського району Житомирської області[19].
↑Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область. — Житомир: «Полісся», 2008. — стор. 982
↑Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У семи книгах / Головна редколегія П. Т. Тронько (голова), О. П. Реєнт (заст. голови), С. А. Кокін (заст. голови) та ін.; Редколегія тому: В. С. Балюрко (голова), Ю. Г. Градовський (заст. голови), Л. А. Копійченко (заст. голови) та ін. — Житомир: Полісся, 2006. — Кн. 1. — 724 с. — ISBN 966-655-220-5
↑Картка постанови. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 16 листопада 2021. Процитовано 6 березня 2022.