Народився в єврейському містечку Бєльці (Бессарабської губерніїРосійська імперія, нині Республіка Молдова) в родині вчителя початкових класів Лейб-Герша (Лева) Міхелева (Михайловича) Баршака та Паї-Двайри (Дори) Лейбівни (Львівни) Троцької. Згідно із записом, який виявив Вадим Ададуров, Іллю обрізали на 8 день після народження. У віці чотирьох років батьки перевезли його до Херсонської губернії в єврейську колонію Нагартав, де Лейб Баршак отримав посаду вчителя початкової школи, у якій пропрацював до початку 1920-х років.
Після вступу 1 вересня 1913 року до Імператорського Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (кораблебудівне відділення) 8 жовтня того року через невнесення оплати його відрахували з цього закладу. Протягом 1914–1918 років вивчав право в імператорських Київському та Новоросійському університетах. У 1918 році атестований як юрист 2-го ступеня (відповідник теперішньої кваліфікації бакалавр). Історію вивчав як факультатив, відмінно оволодів французькою та німецькою мовами, латину вивчав лише у класичній гімназії.
В оповідях про своє життя вигадав сюжети про своє народження в православній вірі в Херсоні 1891 чи 1892 році, вступ до університету в 1909 році, підготовку до магістерського ступеня на кафедрі міжнародного права Новоросійського університету, наукове відрядження 1914 року до Європи, затримання німцями й повернення до Росії через Норвегію, перебування на фронті з вересня 1914 року до лютого 1918-го, два поранення, нагородження хрестом св. Георгія, офіцерське звання. Звільнений у червні 1917 року з університету, з 8 липня 1917 року навчався в одеському Сергіївському артилерійському училищі (11-й курс, який було розформовано більшовиками у лютому 1918 року). Не воював жодного дня на фронті[3].
У Парижі залишився на решту життя й поринув в архівні та бібліотечні пошуки в різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах Європи. Цікавився історією, культурою, дипломатією України, суспільно-політичними рухами різних періодів у контексті зв'язків з Європою. У листі до М. Шумицького від 15 вересня 1923 року Симон Петлюра зазначив, що Борщак є приятелем Галіпа, разом з тим підкреслював, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло».
Зі зростанням популярності своїх історичних розвідок, Борщак почав надавати їм дедалі публіцистичнішої та белетристичної форми, відступаючи від наукових принципів роботи над документами — змінював окремі слова, речення, цифри й дати. Деякі з посилань в його публікаціях не відповідали дійсності, а деякі з оприлюднених ним документів взагалі були «зконструйовані»[6].
За припущенням деяких дослідників, Борщак з власної ініціативи зав'язав співробітництво з представниками уряду УСРР і, можливо, радянських спецслужб. Створив «дійовий комітет», від імені якого вів перемовини з Християном Раковським. У 1923–1932 роках — співзасновник радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ), його генеральний секретар[7], керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті» (1926—1929); член Ліги української культури (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926–1927). На думку Віктора Савченка, Ілько Борщак був насамперед антагоністом Симона Петлюри, проти якого активно виступав на сторінках «Українських вістей», а сам тижневик видавали за гроші СРСР. Схожу думку висловлює у своїй праці «Переставляючи слова у століттях» історик Вадим Ададуров.
Ілько Борщак у цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим та іншими).
Водночас пробільшовицька діяльність Борщака викликала занепокоєння французької поліції і його кілька разів висилали з країни, тоді як захист та підтримка з боку впливового історика Рене Мартеля[8] дозволяла щораз повертатися до столиці Франції. Після повернення Борщака до Парижу куратори з Москви позбавили його контролю над «Українськими вістями», керівником яких став Олександр Севрюк. Після цього Борщак згорнув публічну активність як радянофіл, знову зосередившись на історичній публіцистиці[6].
З 1931 року Борщак активно поширював чутки про наміри започаткувати викладання української мови та українознавства в Сорбонні, однак лише 1938 року його задум реалізували в Національній школі живих східних мов у Парижі (1938–1957), де він отримав постійну роботу як засновник кафедри українознавства. Видав у Франції перший підручник української мови (1946).
Під час Другої світової війни в роки гітлерівської окупації Франції Борщака ув'язнили за участь у русі опору (1940–1943). У зловісній в'язниці «Santé» він провів вісім місяців до звільнення у квітні 1941 року — німці планували зробити його ректором Київського університету, який так і не відкрили під час окупації Києва. Постійно перебував під пильним наглядом гестапо, переховувався. Після арешту в лютому 1943 року (як співробітника преси руху опору, організатора української антинімецької організації) та наступного звільнення перейшов на нелегальне становище. Після закінчення війни зробив спробу повернутися в Україну, отримав радянське громадянство й паспорт. Утім, тривожні вісті з України про продовження терору врятували його від цього кроку й Борщак відмовився від громадянства і повернення на батьківщину.
Від 1949 року — директор Архіву української еміграції у Франції, видавець наукового журналу «Україна» (1943–1953). Завдяки зусиллям І. Л. Борщака в Парижі в 1947 році було опубліковано «Кобзар»Тараса Шевченка. Передмову й примітки до нього написав сам Борщак. Загалом перу дослідника належить понад 400 праць, серед найбільш відомих — книги про Мазепу, Орлика, «Наполеон і Україна» тощо.
Навесні 1958 року Борщака розбив параліч та відняло мову. 11 жовтня1959 року Ілько Борщак помер. Незадовго до смерті він передав свій особистий і науковий архів до Архіву української еміграції, який зберігають при Інституті східних мов і цивілізацій у Сорбонському університеті. Дещо повернули до наукових установ в Україні.
Твори
Спадщина Борщака налічує близько 400 наукових та публіцистичних праць, написаних українською і французькоюмовами, серед яких виділяються фундаментальні дослідження таких тем: козаччина XVII століття, Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні, історія української дипломатії, культури. І все це в специфічному французько-українському контексті. Серед них:
Франція й Україна. Козаки Б. Хмельницького під Дюнкирхеном // Українська трибуна. — № 5. — Варшава, 1922.
Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923.
Україна і французька дипломатія XVIII ст. // Нова Україна. — № 3. — Прага, 1923.
Верженн і Україна // Нова Україна. — № 12. — Прага, 1923.
Пилип Орлик. Вивід прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції // Стара Україна. — Львів, 1924. — № 9–10.
Гетьман Пилип Орлик і Франція. — Львів, 1924.
Вольтер і Україна. За невиданими документами // Україна. — Київ, 1926. — Кн. 1.
Le Paix ukrainienne de Brest-Litovsk (Український мир у Брест-Литовському) // Le Monde Slave. — Paris, 1929. № 4-8.
La vie de Mazeppa. — Paris, 1931.
Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV. — Львів, 1932, — Київ, 1996.
Мазепа — людина і історичний діяч// ЗНТШ. — Львів, 1932. — Т. 152, вип. 1.
Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана". — Львів, 1933.
L'Ukraine dans la littérature de l'Europe occidentale// Le Monde Slave. — Paris, 1933. — Т. 3–4. — 1934. — Т. 1–2. — 1935. — Т. 1.
Наполеон і Україна. — Львів, 1937.
Карпатська Україна у міжнародній грі. — Львів, 1938.
Войнаровський;— сестрінок гетьмана Івана Мазепи, друг Аврори Кеніґсмарк і сибірський в'язень. — Львів, 1939.
Юсип Д. «…І час каміння збирати» // Дзвін. — 1994. — № 7.
Сарбей В. Хто він — Ілько Борщак // Історичний календар'99. — 1998.
Голобородько Я. Ю. Південний ареал. Консорціум літературної Таврії. Роман-монографія. — К.: Факт, 2007. — С. 369.
Матвіїшин В. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції // Український літературний європеїзм. — К.: ВЦ «Академія», 2009. — С. 244—253.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Гузенко Ю. І. Визначні постаті краю. Ілько Борщак (1892—1959) // Миколаївщина: літопис історичних подій. — Миколаїв, 2002.
Шкварець В. П. Борщак Ілько // Корифеї української науки: Нариси про видатних діячів науки і техніки. До 135-ї річниці створення Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. — Миколаїв, 2000.
Шкварець В. П. Ілько Борщак // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. IV Миколаївська обласна наукова краєзнавча конференція «Наукові дослідження з усіх сфер і галузей України в контексті історичних проблем». Березень — квітень 2002 р. — Миколаїв, 2002.
Шкварець В. П. Ілля Борщак. Життя, діяльність, творчість. Монографічне дослідження. З додатком праць І. Борщака. — Миколаїв: Вид-во ТОВ ВіД; МДГУ ім. П. Могили, 2002. — 136 с.; 16 с. іл.
Праці Григорія Кураса, спогади і матеріали про українського історика. Видавець Лозовий В. М. Чернігів — 2010 р.
Борщак (Баршак) Ілля Львович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.45
.svg){kind=small}
