Комплекс переваги

Комплекс переваги — захисний механізм психіки, за якого з'являється відчуття власної переваги, викликане прихованим почуттям неповноцінності.

Термін вперше вжив австрійський психолог Альфред Адлер. Комплекс переваги тісно пов'язаний з комплексом неповноцінності і є його зворотною стороною^[1].

Прояв комплексу переваги

За наявності комплексу переваги люди часто прагнуть до набуття влади над оточенням, принижують небезпечних для себе людей і вірять в свою особливу силу^[1]. Вони проявляють такі риси характеру: ворожість стосовно оточення, нетерпимість, самовпевненість, хвалькуватість, заздрість, зловтіха, жадібність, підозрілість. Вони прагнуть підлаштувати ситуацію так, щоб виглядати кращими від усіх. Для них «зовнішній блиск» значно важливіший, ніж справжні успіхи й перемоги. Однак, навіть домігшись реальної перемоги над кимось, вони не відчувають задоволення^[2].

Характерним для них також є прагнення уникнути реальної перевірки своїх сил із сильнішими суперниками. У взаємодіях з іншими людьми вони виступають маніпуляторами, відшукуючи зовнішні причини, що виправдовують їх поведінку (наприклад, «я занадто тривожна людина, тому мені потрібно багато уваги і турботи»).

Джерела розвитку

Комплекс переваги, як і комплекс неповноцінності формується через почуття безпорадності. Бажання перебороти його переростає в прагнення до переваги або прагнення до влади. Альфред Адлер у своїх роботах використовував слово «Machtmotiv», що перекладається і як прагнення до переваги, і як прагнення до влади. Тому тут і далі під цими словосполученнями маємо на увазі одне поняття. За нормальних умов воно є рушійною силою розвитку людини^[1]. Однак за несприятливих обставин у дитинстві воно стає силою, що перешкоджає здоровому розвитку: якщо «здорове» прагнення до переваги направлене на подолання почуття безпорадності і подальшу корисну, осмислену роботу на благо суспільства, то «невротичне» прагнення до переваги призводить до віддалення людини від соціуму і лише маскування її почуття неповноцінності. Цей напрямок розвитку приводить у глухий кут: щоб позбутися гнітючої невпевненості в собі, слід влитися в суспільне життя, але почуття неповноцінності змушує дитину уникати соціуму і маніпулювати людьми, щоб приховати зростання свого почуття неповноцінності. Їй не вистачає впевненості в собі для того, щоб ефективно взаємодіяти з іншими людьми. Відчуження від суспільства призводить до того, що дитина перестає рахуватися зі соціальними інтересами, благополуччям інших людей у прагненні досягти особистої переваги.

Альфред Адлер вважав, що прагнення до влади — це невротичний симптом, який є результатом сильного почуття неповноцінності і відсутності соціального інтересу.

Сильне почуття неповноцінності

Хоча почуття неповноцінності є рушійною силою для розвитку дитини, в ситуації коли оточення вимагає від неї більше, ніж вона може на даний момент, її почуття неповноцінності перестає бути таким. Воно перестає бути джерелом бажання вдосконалюватися для подолання почуття власної недосконалості, а навпаки, починає гальмувати його, перешкоджаючи розвитку дитини. Через збільшене почуття безпорадності дитина буде боятися якось проявити себе, а навколишній світ буде здаватися небезпечним і ворожим. Щоб протистояти своєму почуттю недосконалості, дитина буде прагнути до особистої переваги «поверх голів інших», а не до конструктивної здорової поведінки, яка може дати необхідне особисте задоволення.

Відсутність соціального інтересу

Діти, схильні уникати соціальних взаємодій і ухилятися від обов'язків, зазвичай перебільшують ворожість світу до них. Розвиток соціального почуття, вміння жити в суспільстві дає дитині засоби боротьби з невпевненістю в собі. Без почуття спільності вона не може конструктивно вирішувати своїх життєвих проблем і починає жити за рахунок інших. Зазвичай недолік соціального почуття викликають три причини:

Органічна неповноцінність. Люди з фізичним недоліком не можуть легко влитися в суспільство, вони постійно будуть стурбовані своїми фізичними обмеженнями. Як наслідок, це може призвести до згасання соціального почуття. Ця умова також працює для соціальної та економічної неповноцінності, через яку дитина відчуває себе гіршою від інших^[3].
Розпещеність. Розпещена дитина впевнена в особливій цінності своєї любові і використовує будь-які засоби для отримання уваги. Замість взаємодії з іншими, вона висуває односторонні вимоги. Вона також не зможе легко соціалізуватися, оскільки зайва турбота позбавляє її можливості вирішення своїх проблем (через що згодом вона може втратити віру в свої здібності), що також призводить до ізоляції.
Занедбаність. У разі, коли батьки не дають дитині достатньої кількості ласки і уваги, у неї не формується довіра до навколишнього світу^[2]. Вона вчиться приховувати свої емоції, всі життєві сили витрачаючи на захист внутрішнього світу від зовнішнього. У неї зароджується впевненість, що всі ставляться до неї вороже, а їхню любов і турботу необхідно завойовувати. Як наслідок, вона сприймає будь-який обов'язок, як перешкоду, а весь світ, як грубе, жорстоке місце, а тому ізолюється від усього, починає піклуватися тільки про себе.

Копіювання комплексу батька

В сучасному суспільстві прийнято підкреслювати особливу значущу роль батька, і при цьому принижувати важливість ролі матері. На цьому тлі у хлопчиків виникає переоцінене прагнення до влади через бажання бути схожими на авторитетну фігуру батька. Це призводить до того, що хлопчиків навчають домагатися «мужності», яка в крайніх випадках переходить у гординю й жорстокість. Наслідком такої нерівності є розвиток у хлопчиків почуття власної переваги, яке з часом призведе до формування відповідного комплексу.

Вплив інших дітей у сім'ї

У наймолодшої дитини в сім'ї, попри трепетне ставлення до неї, часто формується бажання довести, що вона все може зробити сама без чиєїсь допомоги. За рахунок цього в неї виникає виражене прагнення до влади. Якщо ж дитина недостатньо впевнена в собі для виконання своїх намірів, то вона починає уникати обов'язків, щоб інші не мали можливості об'єктивно оцінити її здібності. Це, як уже говорилося вище, призводить до нестачі соціального інтересу.

Також комплекс переваги буває характерним для других за старшинством дітей через постійну боротьбу за перевагу зі старшою дитиною.

Примітки

↑ ^а ^б ^в Альфред Адлер. Наука жить. — СПБ : Port-Royal, 1997. — С. 79. (рос.)
↑ ^а ^б Р. Фрейнджер, Д. Фейдимен. Теории личности и личностный рост. — учебник. — М : Прайм-Еврознак, 2004. — 657 с. (рос.)
↑ Альфред Адлер. Понять природу человека. — СПБ : Прогресс, 1997. — 88 с. (рос.)