Марія Костянти́нівна Занькове́цька (до шлюбу Адасовська, у шлюбі — Хлистова; 23 липня (4 серпня) 1854(18540804)[3] село Заньки, Веркіївська волость, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія; нині Ніжинський район, Чернігівська область — 4 жовтня 1934, Київ) — українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця XIX — початку XX століть. Народна артистка Української РСР (1923)[4].
У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України[5].
Народилася 23 липня (4 серпня) 1854(18540804) року в с. Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область, Україна (тоді Ніжинський повіт, Чернігівська губернія), була п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина надвірного радника Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.[6]. Рід Адасовських гербу Корчак походив з XVII ст. і належав до малоросійської шляхти. Дід, Костянтин Григорович Адасовський, був героєм воєн з Наполеоном I, поручиком Бутирського піхотного полку[7], а батько, Костянтин Костянтинович Адасовський, — суддею.
З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської у Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос — баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому в Заньках сімейні концерти.[8]
11 (23) травня 1875 року вона стала дружиною капітана 5-ї артилерійської бригади 3-ї батареї Олексія Антоновича Хлистова[9] й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. В цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.
Згодом чоловіка перевели служити до Свеаборгу, й у Марії з'явилась можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевій Школі співу та опери братів Гржималі[10].
1876 року вийшла на сцену Ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 років та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932 року. В Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся дотепер.
У 1882 році дівчині прийшло запрошення вступити до української акторської трупи. 27 жовтня 1882 року в міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочалася її кар'єра професійної актриси.[12] Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.
Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в українських трупах, що належать до генерації театру корифеїв: Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.
Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, уже в перший рік праці на сцені вона захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колись такого сильного мецо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена.
Була серед засновників Театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918 року вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 року гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.
1922 року Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій у Радянській України 12 січня 1923 року Уряд присвоїв звання Народної артистки республіки. До Києва прибула і делегація з Ніжина у складі Ф. Д. Проценка, Т. А. Агре та двох дівчат з села Заньки. Побачивши земляків, Марія Костянтинівна схвилювалася до сліз. Ніжинці вручили їй подарунки та привітання, в якому говорилося:
Нелегко було Вам добувати дозвіл царської влади показати дійсне українське театральне мистецтво в такому центрі, як Петербург. І тоді передова критика і корифеї критики і літератури схилили голови перед Вашим генієм і визнали в пресі, що Ваш талант сяє яскравіше, ніж талант всесвітньої Сари Бернар…
Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Чоловіка Наталії Олександрівни, відомого мецената і антрепренера Федора Волика, Марія Костянтинівна вважала своїм другом. Ще 1903 року вона виступала в трупі Волика.
Померла 4 жовтня 1934 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 2) (надгробок — мармур, граніт; скульптор Юхим Білостоцький)[13]. Статтями на смерть актриси відгукнулися українські газети у «вільному світі» поза СРСР, зокрема львівське «Діло».[14]
29 лютого (12 березня) 1888 року[15] шлюб підполковника у відставці Олексія Хлистова з Марією Костянтинівною було розірвано у зв'язку з перелюбством дружини. Церква наклала на неї, людину глибоко віруючу, єпітимію, їй було довічно заборонено повторно вступати в шлюб.
Дружила з сім'єю Богомольців — Олександром Богомольцем (1881—1946), президентом Академії Наук України, його батьками, а також з двоюрідною сестрою академіка Наталею Богомолець-Лазурською (1880—1959), з якою грала на одній сцені.
В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» Михайла Старицького, 1892), Катрі й Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 Михайла Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882 Тараса Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» Олександра Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Геєрманса.
Найкращими її ролями були:[3]
З комедійного репертуару — Цвіркунка («Чорноморці» М. Старицького) та інші
Грала Наталку в кінофільмі «Наталка Полтавка» (1909), матір у стрічці «Остап Бандура» (1923).
Ім'ям Заньковецької названо український драматичний театр у Львові (1923), вулиці в Дніпрі, Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Кропивницькому, Ніжині, Луцьку, Одесі, Ужгороді, Червонограді, Чернівцях, Чернігові, Умані, провулок у Полтаві. 1960 року створено меморіальний музей-квартиру Заньковецької в Києві, 1964 року — Меморіальний музей Марії Заньковецької у селі Заньки.
Їй споруджено пам'ятники у Києві (1974, скульптор Г. Кальченко), у селі Заньки (1984, скульптор Ю. Станецький) і Ніжині (1993, скульптор О. Скобліков).
1971 року письменник Іван Рябокляч написав п'єсу «Марія Заньковецька».
2004 року НБУ випустив пам'ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження актриси.
Одному з провулків Житомира надано ім'я Марії Заньковецької.
У м. Кропивницькому діє пластовий дівочий курінь ім. Марії Заньковецької.[16]
У березні 2021 року Марія Заньковецька стала однією з 36 українок, обличчя та силует яких стали праобразом української серії ляльок «Барбі» — «Barbie: Пані України»[17]
19 квітня 2023 року пройшло перейменування вулиць та провулків в місті Краматорськ та прилеглих селах. Таким чином вулиця Наді Курченко була перейменована на вулицю Марії Заньковецької.