Закон про форми правління Швеції 1772 року (швед.regeringsform) передбачав самодержавство (фактично, в реаліях шведської політики, дуалістичну монархію). Закон був запропонований королем Густавом III і стани одноголосно схвалили 21 вересня1772 року. За законом влада від станів переходила до короля і епоха парламентаризму, що тривала півстоліття, закінчилася. Прийняття цього закону було наслідком безкровного державного перевороту, зробленого королем 19 серпня 1772 року. Закон про союз і захист, ухвалений у 1789, остаточно підтвердив абсолютну владу короля. Закон про форму правління проіснував до введення конституції 1809 року, яка покінчила зі шведським абсолютизмом. Це призвело 3 березня 1809 року до державного перевороту.
З іншого боку, значні частини закону також були натхненні недавніми ідеями Просвітництва, зокрема поняттям Монтеск’є про поділ влади[1][2]. Ця концепція також буде одним із головних принципів конституції США, складеної чотирма роками пізніше, і справді Густав був відвертим шанувальником Сполучених Штатів, що зароджувалися[3].
Однак, хоча Густав, можливо, захоплювався республіканськими концепціями, такими як поділ влади в теорії, на практиці він мав тенденцію правити як освічений деспот, схожий на таких сучасників, як Йосип II Австрійський та Фрідріх Великий Прусський, а не як конституційний монарх[4][2]. Фразеологія закону була досить розпливчастою, частково через те, що він був написаний поспішно після перевороту[en][4][2], і хоча він посилався на такі ідеї, як поділ влади, він забезпечувал мало практичних обмежень влади короля. Більше того, у 1789 Ґустав усунув багато з небагатьох обмежень, які дійсно існували для його влади, змусивши Риксдаг прийняти Закон про союз і безпеку[en], який переглянув закон в більш відверто авторитарному напрямку.
Закон, однак, зберігся у Фінляндії, яка в тому ж році стала Великим Князівством. Імператор Олександр I урочисто заявив на Боргоському сеймі: «Я обіцяв зберегти вашу конституцію, ваші корінні закони; ваше зібрання тут засвідчує виконання моїх обіцянок». На другий день члени сейму принесли присягу в тому, що «визнають своїм государем Олександра I Імператора і Самодержця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати корінні закони і конституції краю в тому вигляді, як вони в даний час існують». Як Закон про форму правління, так і Закон про союз та захист, залишалися в силі весь час існування Великого Князівства Фінляндського, оскільки вони підтверджували форму правління Імператора всеросійського — самодержавство. Ні один послідовник Олександра I не взявся відкрито скасувати його обіцянку, але в епоху русифікації при Миколі II були спроби зробити це підзаконними актами — маніфестами і законами, мали протиріччя конституції.
20 березня Тимчасовий уряд Росії видав маніфест[5], повертає Фінляндії всі права часів автономії і скасовує всі обмеження періоду русифікації. Після зречення імператора від престолу і в умовах відсутності претендентів створилася ситуація, яка дозволила, відповідно до параграфу 38 конституції, парламенту обрати верховну владу в країні.
15 листопада 1917 року Парламент Фінляндії, згідно з параграфом 38 Форми Правління, проголосив себе володарем вищої державної влади і призначив уряд — Сенат. Парламент поставив перед собою завдання змінити положення конституції і форму правління[6].
4 грудня уряд представив парламенту проект Конституції Фінляндії. Керівний принцип проекту полягав у тому, що Фінляндія буде суверенною республікою. Парламент схвалив проект 6 грудня1917 року, цей день вважається днем проголошення незалежності Фінляндії[7].
Незабаром почалася громадянська війна, яка, змінила як ставлення депутатів до республіканського ладу, так і кількість самих депутатів, що приєдналися до повстанців, вкрай ліві не були представлені в Едускунті. У парламенті, скликаному в травні 1918 року, із 92 депутатів-соціал-демократів 40 переховувалися в Росії, а близько 50 були арештовані. На перше засідання прибули 97 правих депутатів і один соціал-демократ Матті Паасівуорі. Монархічні ідеї серед депутатів були особливо популярні. 18 серпня 1918 року парламент Фінляндії просив Сенат (44 голосами з 58) вжити необхідних заходів до здійснення переходу Фінляндії в королівство. Ці заходи були прийняті: 9 жовтня того ж року парламент проголосив Фінляндію королівством. Новий король — зять німецького імператора Вільгельма IIпринцгессенськийФрідріх Карл (Фредрік Каарле у фінській транскрипції) — так і не прибув у країну, його обов'язки виконував регент — голова Сенату (уряду) ФінляндіїПер Евінд Свінхувуд. Після поразки Німеччини у війні король зрікся від корони, це сталося 12 грудня 1918 року. У той же день парламент схвалив відставку Свінгувуда і обрав новим регентом генерала Маннергейма. Законодавчо зміна форми правління відбулося 17 липня 1919 року після виборів нового складу парламенту в березні 1919 року. Був прийнятий новий закон[8] про форму правління, а Закон про союз та захист підтверджений — він давав певні гарантії буржуазії і селянству. Процес — республіка — монархія завершилася. За цей час уряд подав до парламенту два проекти змін за республіку і два за монархію.
Деякі положення Закону про союз та захист проіснували в Фінляндії до 1995 року[9]. Частина змін в законодавстві протрималося до 2000 року, коли формою правління стала парламентська республіка[10].
Примітки
↑ абBäcklin, Martin, ред. (1965). Historia för gymnasiet: allmän och nordisk historia efter år 1000 (Swedish) (вид. 3rd). Stockholm: Almqvist & Wiksell. с. 283—284. 1610850.
↑ абвгBorg, Ivan; Nordell, Erik; Rodhe, Sten; Nordell, Erik (1967). Historia för gymnasiet. Årskurs 1 (Swedish) (вид. 4th). Stockholm: AV Carlsons. с. 412—413. 10259755.
