Донські слов'яни — слов'янська група або племінний союз, що у VIII — X століттях населяв Верхню Донщину. Співвідносяться з роменською археологічною культурою (складова частина роменсько-боршевської культури). Не згадані у давньоруських джерелах. Племінна приналежність невідома: могли бути як відокремленою частиною відомого племінного союзу (найчастіше пов'язуються з в'ятичами), так і невідомою племінною групою.
Дані письмових джерел
Відповідно до «Повісті временних літ», південно-східний кордон розселення слов'ян був обмежений басейнами Сейму та Сули, не охоплюючи таким чином, Дон[1]; донські слов'яни невідомі в давньоруських писемних джерелах і виділяються лише за археологічними свідченнями — знахідками особливої археологічної культури (борщевської)[2]. На думку[3]Валентина Сєдова відсутність згадки донських слов'ян у «Повісті временних літ» може пояснюватися тим, що це угруповання припинило своє існування ще до укладання «Найдавнішого літописного ізводу» (XI століття) — на відміну від сусідніх в'ятичів та сіверян. Єдине можливе згадування донського угруповання слов'ян міститься у листі хозарського правителя Йосипа (X століття), де серед підвладних йому народів він називає якихось С-л-віюн — по сусідству з В-н-н-тіт (в'ятичами) і С-в-р (сіверянами)[4][5][6].
На думку воронезької археологині Ганни Москаленко, донські слов'яни могли представляти відокремлену групу слов'ян, що формально входила до в'ятицького племінного союзу [4]. Можливо, що літописні відомості про підпорядкування в'ятичів хозарам могли бути відлунням підпорядкування хозарам саме донських слов'ян, а не самих в'ятичів[7]. У контексті зв'язку донських слов'ян з в'ятичами іноді інтерпретується і загадковий топонім Вантіт (Ваїт, Вабніт), що згадується в арабських та хозарських джерелах[8]. Вантіт описується як «мадіна»[ком. 1] на південно-східній околиці слов'янського світу[8]; воронезькі археологи Ганна Москаленко та Анатолій Винников пов'язували його з великим городищем донських слов'ян Тітчиха[8].
Відомо, що до IX—X століття південно-східні слов'янські племінні спільноти (в'ятичі, жителі півночі та ін.) перебували в залежності від Хазарського каганату, якому вони платили данину[5]. Проте наприкінці X століття фіксується стрімкий відтік слов'янського населення з Донщини[9]. Імовірні причини цього дослідники вбачають у походах князя Святослава Хороброго, який у 960-ті роки розгромив Хозарський каганат, що призвело до порушення політичного балансу в степу, поширення печенігів та згасання торгівлі зі Сходом[9]. Можливо, під впливом печенігів наприкінці X століття донські слов'яни залишили свої землі[9].
Вантіт
Походження
Донські слов'яни належать до борщевської археологічної культури[10], походження якої пов'язується з проникненням на Верхній Дон праслов'янського населення (схожі на знахідки празько-корчакського вигляду біля села Ярлуково Липецької області)[1]. У VIII—X столітті на цій ранньослов'янській основі оформилася велика група пам'ятників, що розташовувалась на схід від Дніпра, з якої згодом на верхній Оці сформувалися в'ятичі, в дніпровському лісостеповому узбережжі — сіверяни, а на Дону — власне борщевське угруповання. Утім, відношення якого до якого з двох згаданих племінних союзів залишається незрозумілим[2]. Особливості борщевської культури близькі до сусідньої роменської культури[10]. На цій підставі часто говорять про єдину роменсько-борщевську культуру, носіїв якої співвідносять з сіверянами та в'ятичами, а також радимичами[11]. На підставі ідентифікації курганів з кільцевими огорожами частина російських дослідників включає до ареалу борщевських пам'яток також Верхню Оку[4].
Племінна приналежність
Археологічні культури півдня Східної Європи. Борщевська культура тут поширена на сусідні пам'ятники Верхньої Оки — згідно з атрибуцією курганів з кільцевими огорожами та похоронними камерами
Дослідники вважають, що донські слов'яни — складові частини великої групи пам'яток на схід від Дніпра, на основі якої склалися історичні племінні союзи в'ятичів та сіверян[4]. Водночас участь самих донських слов'ян у згаданих союзах залишається незрозумілим[4]. Робилися спроби прямого виведення донських слов'ян із в'ятичів, жителів півночі або загальної в'ятицько-сіверянської колонізації Донщини[2]; існує також гіпотеза про початкове формування в'ятичів саме на Дону (Михайло Грушевський, Олексій Шахматов), звідки вони під тиском кочівників переселилися в Пооччя, витіснивши там місцеве фінно-угорське населення (Олександр Монгайт)[2]. Головною перешкодою всіх зазначених припущень є синхронність пам'яток роменської культури (сіверян), Пооччя (в'ятичів) та власне донських слов'ян[4]. Дмитро Багалій вважав донських слов'ян сіверянами, що суперечило позиції Ганни Москаленко у силу значних відмінностей матеріальної культури[1]. Валентин Сєдов також виключав зв'язок з сіверянами на тій підставі, що донські праслов'яни не еволюціонували з роменців[2].
Переважна більшість дослідників вказують на найбільшу схожість матеріальної культури донських слов'ян із в'ятичами[12]. Ще в XIX столітті Петро Голубовський вважав донських слов'ян в'ятичами[1]. З відкриттям на Дону курганів з характерними для в'ятичів кільцевими прикрасами та похоронними камерами, Петро Третьяков запропонував вважати борщевські пам'ятки в'ятицькими; при цьому ареал борщевської культури став включати не лише Верхній Дон, а й Верхню Оку[4] (на ілюстрації). Контраргументи цієї гіпотезі сформульовані Валентином Сєдовим, який вказав на те, що курганний обряд на Дону з'явився лише в IX—X століттях (коли борщевське населення тут вже було) і може бути пояснено проникненням окремих груп в'ятицького населення[4]. Наголошуючи на племінній своєрідності донських слов'ян, Ганна Москаленко з низкою застережень пов'язувала їх з в'ятичами, вважаючи борщевське населення Дону відокремленою групою, що формально входила до в'ятицького племінного союзу[4]. На близьку спорідненість донських слов'ян і в'ятичів можуть вказувати і напрями взаємних міграцій: ще Михайло Грушевський вважав, що слов'янське населення Дону під тиском кочівників переселилося на Верхню Оку, в область своїх одноплемінників (на його думку — в'ятичів)[1]; на участь у заселенні Рязанської землі донського слов'янського населення вказував також Олексій Шахматов та Леонід Монгайт[4]; з іншого боку, дослідники відзначають ознаки відходу частини в'ятицького населення донський регіон[4].
Своєрідність донського матеріалу, на думку Валентина Сєдова, не дає надійних підстав для прямого ототожнення донських слов'ян ні з в'ятичами, ні з сіверянами[4]. Слідом за Іваном Ляпушкіним, він вважав, що це було особливе слов'янське плем'я, згадуване в листі хазарського правителя під ім'ям «сліюн»[4] («с-л-віюн»)[13]; ця ж думка фігурує і в публікаціях інших дослідників, наприклад Володимира Петрухіна[5]. За відсутності письмових джерел питання про племінну приналежність донських слов'ян не може бути остаточно вирішено[4].
Матеріальна культура
Поселення
Реконструкція укріплень городища біля хутора Тітчиха Воронезької області
Донські слов'яни жили у відносно великих[14] поселеннях — неукріплених (селищах) або укріплених (городищах)[15], щомали від кількох десятків будинків[14]. Найбільшим пам'ятником донських слов'ян є городище Тітчиха (Воронезька область), що іноді пов'язується із загадковим топонімом Вантіт. Городища борщевської культури мали різну конструкцію укріплень; зокрема, розташоване на території області Воргольське городище (Липецька область) було обнесене валом, поверх якого були зведені дерев'яні стіни, посилені перпендикулярними стінами- контрфорсами[15].
Будівлі
Житлами служили споруди зрубної або каркасно-стовпової конструкції з заглибленими в землю котлованами площею 16-25 м2; за відомістю Ібн-Русте слов'янські житла покривалися «дерев'яним дахом відроконечним… і на дах цей накладали землю»[14][16]. Обігрів житла здійснювався печами-кам'янками, що топилися «по чорному»; у деяких будинках поряд з печами виявлено відкриті осередки[14]. Будинки належали окремим сім'ям[14]. Окремі будівлі могли являти собою примітивні лазні[14].
Господарство
Господарство донських слов'ян було комплексним, спиралося на землеробство та скотарство при допоміжній ролі полювання та рибальства[17]. Основа господарства — землеробство: вирощування зернових культур, про що свідчать знахідки відповідних знарядь із заліза (наральники, мотики, коси та серпи) та каменю (жорна, ручні млини), а також льохи-комори[18]. Аналіз ґрунту показує, що рілля облаштовувалася на випалених ділянках лісу (підсічно-вогневе землеробство)[19]. Біля поселень вирощували городні культури — горох, ріпу, цибулю[19]. Серед свійських тварин переважали корови (джерело молочної продукції); розводили також овець, кіз, свиней та коней (як тяглову силу)[20]. Малу кількість м'яса поповнювали завдяки полюванню, яке відігравало істотну роль: у Верхньому Подонні багато знахідок кісток диких видів (лось, кабан і козуля тощо) переважають над знахідками домашніх[20]; полювання давало також хутра (бобра, зайця, білки, лисиці, ведмедя), які виконували у слов'ян і функцію грошей[20] (пор. куна)[21]. Про розвиток рибальства свідчать знахідки знарядь лову (гачки, остроги з трьома зубцями, плішні[22][17] кісток і луски риб (судак, лящ, щука, жерех, вирозуб, красноперка, сом, стерлядь, севрюга). Жінки донських слов'ян виготовляли глиняний посуд виключно для власного споживання[23]. Кераміка була ліпною і слабо орнаментованою (пальцеві, паличні або зигзагоподібні мотузкові втиски по верхньому краю), випал — у домашніх печах або в багаттях[23]. Було розвинене найпростіше металургійне виробництво: залізо отримували з місцевої болотної руди, яку плавили в домашніх умовах — у спеціальних судинах, закладаючи в піч[24]. Для плавки міг використовуватися і вогнище (із застосуванням хутра); знахідки печей-горнів та глиняних сопел вказують на широке знайомство з сиродутним способом виробництва[24]. Металеві вироби різноманітні, включають як предмети мирного побуту (ножі, ножиці для стрижки овець, сокири, кресала, скоби, ручки до дерев'яного посуду тощо), так і зброю (наконечники стріл та сулиць)[25].
Багато є свідчень ювелірного виробництва — глиняні та кам'яні тиглі, ляльки, фрагменти ливарних форм та інструменти (долотця, маленьких свердла, пінцети)[25]; сировиною служили бронза та срібло, зазвичай привізні (наприклад, розплавлені арабські дирхеми); типові прикраси — кільця, персні, підвіски, амулети[25]. Місцеве населення могло забезпечувати металевою продукцією як себе, а й сусідів[25]. Знахідки дирхемів, близькосхідних скляних намистів та візантійського посуду — свідчення широких торгових зв'язків[21]. Обмін здійснювався річковим шляхом — через Дон за посередництвом Хозарського каганату; арабські автори також вказують на каравані шляхи в районі «Мадіна» Вантіт[8]. Слов'яни могли торгувати з чужинцями хутром, медом, воском, шкірою та шкурами[21].
Духовний світ
Свідоцтва культу
На території Липецької області рф відкрито унікальне святилище донських слов'ян Воргольське[26]. Воно розташовувалося в центрі Воргольського городища і являло собою круглий у плані утрамбований майданчик з великою стовповою ямою в центрі (місцезнаходження дерев'яного ідола) і вісьмома багатими — по периметру[27]. Ритуали тут супроводжувалися запаленням вогнищ і жертвопринесеннями — тваринами (останки коня в центрі святилища) та речами (уламки ліпних судин, срібна підвіска скандинавського[27] з позолотою, скронева підвіска, обрубок дирхема, зброя, острога та інші) Свідчення традиційних вірувань представлені також знахідками амулетів-оберегів — з кістки, пазурів та іклів тварин[28]. Відомо, що донські слов'яни використовували і амулети у вигляді коників, кінських голів пов'язаних з шануванням сонця[29].
Поховальний обряд
Донські слов'яни спалювали померлих; найбільш вивчені їх поховання у Воронезькій області — великі могильники поруч із поселеннями, що включали часом до кількох сотень курганів[30]. Кремація проводилася на боці, кальциновані кістки очищали і клали в спеціально виготовлену посудину-урну — горщик або миску[30]. Урну, разом із посудинами для їжі, поміщали всередину похоронної камери — дерев'яної споруди біля північно-східного краю майданчика кургану; камера мала прямокутний або квадратний план, розміри порядку 2×1,5 м, висоту стін до 0,5 м, а також стеля з плаху та підлогу з дерев'яного настилу або утрамбованої глини[30]. Після завершення ритуалу насипали курган, поверх якого розкидали осколки посуду (майно похованого?); вийнятий при цьому грунт утворював ровик, в якому влаштовували тризну — поминальну трапезу, запалювали багаття[30]. Курган міг мати кільцеву огорожу з вертикально встановлених колод, у межі якої і засипався ґрунт[30]. Похоронні камери не мали стіни з боку краю кургану: ймовірно використовувалися для різночасних поховань кількох членів сім'ї[30].
Суспільний устрій
Суспільний устрій донських слов'ян слабо вивчений[31]. Свідчення сильної князівської влади відсутні, централізоване управління могло здійснюватись старійшинами[31]. Розміри будинків вказують на домінування сусідської громади та малих сімей, скупчення будинків із загальним домогосподарством — на специфіку сімейних відносин (очевидно, багатоженство)[31].
Історична доля
Розгром князем Святославом Хозарського каганату в 960-і роки призвів до кардинальних змін ситуації в степу: поширення там войовничих племен печенігів і згасання торгівлі зі Сходом[9]. Ймовірно, під тиском печенігів наприкінці X століття слов'яни стрімко покинули Подоння, переселившись до сусідніх північних і північно-східних районів — у басейн лісового Воронежа та на Середню Оку[9]. За даними ряду істориків, основна частина донських слов'ян переселилася до рязанського Пооччя[32][33], де злилася з в'ятичами. За деякими польовими дослідженнями, слов'янське населення верхньої Донщини, зберігши архаїчні риси культури, не зникало повністю аж до XVI століття[34], коли ці землі увійшли до складу Московського царства.
↑Енуков В. В., Енукова О. Н. О домостроительстве донских славян (по материалам городища Титчиха). — Славяне восточной Европы накануне образования Древнерусского государства. Материалы международной конференции, посвящённой 110-летию со дня рождения Ивана Ивановича Ляпушкина (1902—1968). — СПб, 2012. — С. 140—147.
↑Седов, В. В. Избранные труды: Славяне: Историко-археологическое исследование. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. Институт археологии РАН. — М.: Знак, 2005 — С. 80
↑Галкина, Е. С. Русский каганат. Без хазар и норманнов. М.: Издательство Алгоритм, 2012 — С. 213
↑Исторические записки: научные труды Исторического факультета ВГУ, Изд-во Воронежского гос. университета, 1998 — С. 190
Коментарі
↑Арабське слово «мадіна» може означати місто, підвладну йому територію або всю округу[8].
Література
Бессуднов А. Н., Мельников Е. Н., Земцов Г. Л., Смольянинов Р. В. Древнейшая история Липецкого края. — Тула : Гриф и К, 2010. — 460 с. — ISBN 978-5-8125-1569-0.
Винников А. З., Ковалевский В. Н. Донские славяне в исследованиях экспедиции Воронежского университета // Археология в российских университетах (Археология восточноевропейской лесостепи. Вып. 16). — Воронеж, 2002. — С. 99—109.
Григорьев А. В. Славянское население водораздела Оки и Дона в конце I — начале II тыс. н. э. — Тула: Репроникс, 2005. — 207 с.: ил.; 26 см, Библиогр.: с.196—204. — ISBN 5-85377-073-X
Ковалевский В. Н. К вопросу о металлургии донских славян в VIII — нач. XI вв. // Теория и методика исследований археологических памятников лесостепной зоны. — Липецк, 1992. — С. 178—181.
Петрухин В. Я., Раевский Д. С. Очерки истории народов России в древности и раннем средневековье. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Знак, 2004. — 416 с. — (Studia historica) — ISBN 5-94457-107-1.
Седов В. В. Восточные славяне в VI-XIII вв / Отв. ред. тома Б. А. Рыбаков. — Археология СССР с древнейших времён до Средневековья в 20-ти томах. — М : Наука, 1982.
Цыбин М. В. Древнерусское Шиловское поселение на р. Воронеж // Археологические памятники эпохи железа восточноевропейской лесостепи. — Воронеж, 1987 — С. 5—36.
Цыбин Н. В. Древнерусские памятники второй половины XIII—XIV вв. в Среднем Подонье // Археологические памятники эпохи железа восточноевропейской лесостепи — Воронеж, 1987 — С. 36—51.
Цыбин М. В. Юго-Восточная окраина Руси в XII—XIV вв. (по данным археологии). Автореферат канд. дисс. — Киев, 1987.
