* Ігри та голи за професіональні клуби враховуються лише в національному чемпіонаті.
** Тільки на посаді головного тренера.
Вале́рій Гео́ргійович Газза́єв (рос. Вале́рий Гео́ргиевич Газза́ев, ос. Гæззаты Георгийы фырт Валери; * 7 серпня 1954, Орджонікідзе) — радянський та російський футболіст і тренер. Майстер спорту міжнародного класу (1980). Заслужений тренер Росії (1990). Володар Кубка УЄФА 2005 з ЦСКА (Москва). «Тренер року» за версією УЄФА (сезон 2004-05). Довірена особа Путіна на виборах 2024 року[2].
Вихованець «Спартака» (Орджонікідзе). Перший тренер — Муса Данилович Цаліков.
Батько футболіста, Георгій Христофорович, був будівельником і займався вільною боротьбою на любительському рівні. Валерій пішов до футбольної школи «Спартака» (Орджонікідзе) у 12-річному віці. Дебютував за основну команду в сезоні 1971, коли «Спартак» виступав у першій лізі СРСР. З наступного сезону став постійним гравцем основного складу, у 1973 році став найкращим бомбардиром команди за сезон (6 голів у 32 матчах). Чемпіонат 1974 провів у СКА (Ростов-на-Дону), де проходив строкову службу. У першості 1975 року забив 14 голів у 33 поєдинках, упевнено ставши найкращим бомбардиром «Спартака».
Сезон 1976 нападник розпочав у столичному «Локомотиві», куди Газзєва запросив головний тренер «залізничників» Ігор Волчок. У лінії нападу створив сильну зв'язку з Юрієм Сьоміним. У 1977 році «Локомотив» піднявся аж на 6-е місце у вищій лізі СРСР — найвища позиція клубу з початку 1960-х років. Значну роль в успіху команди відіграв і Валерій Газзаєв — у 1977 році під час закордонного турне «Локомотива» Газзаєва хотів купити турецький «Фенербахче», але на той час перехід футболіста із СРСР до закордонного чемпіонату був нереальним.
6 вересня 1978 року дебютував за національну збірну СРСР у товариській грі проти Ірану. Загалом у 1978—1983 роках провів за першу збірну СРСР 14 матчів, забив 4 м'ячі. За олімпійську збірну СРСР зіграв 11 матчів, забив 6 голів.
У 1979 році перейшов до московського «Динамо», куди його запросив Олександр Севідов. Наставник надав Газзаєву повну свободу дій на полі і підтримував яскравий індивідуалізм нападника. Відомий футбольний журналіст Аркадій Галинський писав: «Валерій Газзаєв як футболіст виявився зіркою замороженою, загрузлою в снігах Росії. На мій погляд, він був обдаровний не менше, ніж Стоїчков чи Ромаріо, але недооцінений. Народись він у Бразилії або якій-небудь країні Західної Європи, де особистість на першому плані, бути би йому зіркою першої величини…» Коли на самому початку сезону керівництво клубу несподівано вирішило звільнити Севідова, гравець одним з небагатьох привселюдно став на бік тренера, заявивши, що у випадку його відходу також покине «Динамо». Проте наставника усунули, а Газзаєва змусили залишитись в клубі.
У 1980 році став бронзовим олімпійським призером 1980.
Період у московському «Динамо» став найрезультативнішим у кар'єрі футболіста — нападник забивав щонайменше по 10 м'ячів за сезон, хоча критикували за деякі невдачі. У фіналі Кубка СРСР 1979 року проти «Динамо» (Тбілісі) перші 5 ударів серії пенальті не виявили переможця, а в серії до першого промаху Газзаєв не забив і москвичі програли. Валерій став лідером нападу «Динамо», часто брав гру на себе і заробляв важливі штрафні і пенальті. Попри результативну гру Газзаєва команда грала дедалі гірше, посівши 11-е місце у сезоні 1982, а наступного року — найнижче місце за всі роки існування клубу, 14-е.
Перед початком чемпіонату-84 керівництво «Динамо» (Москва) вирішило повернути Олександра Севідова на посаду головного тренера. Влітку того ж року було здобуто Кубок СРСР — цей трофей став єдиним союним трофеєм у кар'єрі Газзаєва як гравця. Основний час матчу проти «Зеніта» (Ленінград) завершився нульовою нічиєю, а в додатковому часі гол і результативний пас Газзаєва вирішили долю поєдинку — 2:0. Успіх дозволив москвичам стартувати у Кубку володарів кубків, де динамівці виступили вдало, діставшись до півфіналу турніру. Валерій Газзєв забив 5 голів у 6 поєдинках того розіграшу КВК. По завершенні сезону лідер московського «Динамо» став 4-м в опитуванні на найкрщого футболіста СРСР 1984.[3]
У 1985 році Севідова знову відсторонили від роботи головним тренером — наставником став головний тренер збірної СРСР Едуард Малофєєв, який побажав мати більше тренерської практики, а оскільки входив до товариства «Динамо», то його призначено тренером «Динамо» (Москва).
Валерій Газзаєв — бронзовий призер Олімпійських ігор 1980 року, чемпіон Європи серед молоді 1976 і 1980 років, володар Кубка СРСР 1984 року. Двічі входив до списку 33 найкращих футболістів СРСР (№ 2 у 1978 і 1981 роках).
У 1981 році Валерій Газзаєв закінчив Всесоюзний юридичний заочний інститут, у 1988 році — Вищу школу тренерів при Державному центральному інституті фізичної культури (нині Російська державна академія фізичної культури).
Після завершення кар'єри футболіста Газзаєв працював тренером в Спортивній дитячо-юнацькій школі олімпійського резерву «Динамо» Москва (1986‑1988). У 1989 році очолив «Спартака» (Владикавказ), через два роки прийняв запрошення московського «Динамо», де працював головним тренером з 1991 по 1993 рік.
У 1993 році повернувся до рідного Владикавказа і в 1995 році привів «Аланію» до єдиної в її історії перемоги в чемпіонаті Росії.
З грудня 1999 по квітень 2001 року знову очолював «Динамо».
У грудні 2001 року Газзаєв став головним тренером ЦСКА і в перший же сезон (2002) привів команду до перемоги в Кубку Росії і срібних медалей першості. У 2003 році ЦСКА вперше з 1991 року став чемпіоном країни.
У 2001—2002 роках був головним тренером молодіжної збірної Росії. У 2002 році Газзаєв був призначений на пост головного тренера національної збірної Росії з футболу.
З 14 липня 2004 року Валерій Газзаєв знову став головним тренером ЦСКА, з яким у наступному році добився найбільшого успіху в історії клубу — Кубок УЄФА (у фіналі переможено «Спортінг» Лісабон — 3:1). У 2007 році він виграв з ЦСКА черговий Суперкубок Росії, перемігши московський «Спартак».
Валерій Газзаєв є єдиним тренером, який працював у всіх перших 16 чемпіонатах Росії.
29 травня 2009 року Валерія Газзаєва було призначено на посаду головного тренера київського «Динамо»[4] після відходу Юрія Сьоміна. Команда тоді була на підйомі, дійшовши до півфіналу Кубка УЄФА та вигравши чемпіонат України.
Сезон 2009/2010 «Динамо» розпочало матчем за Суперкубок України, де перемогло полтавську «Ворсклу» (0:0, по пенальті 4:2).[5] Це було першим і останнім успіхом тренера Газзаєва у команді.
Сезон 2009/10 для «Динамо» почався чудово — в перших двох матчах чемпіонату кияни розгромили одеський «Чорноморець» (5:0) та сімферопольську «Таврію» (6:0). В Лізі Чемпіонів команда стартувала відразу з групи як чемпіон України. В першому матчі «біло-сині» перемогли казанський «Рубін» з рахунком 3:1, хоча ще після першого тайму програвали.
Наступний матч в групі «Динамо» програло на «Камп Ноу» іспанській «Барселоні» з рахунком 2:0.
Третій, знову виїзний, матч проти «Інтернаціонале» став піком київського клубу з Газзаєвим — на думку багатьох спеціалістів, «динамівці» показали висококласну гру, не використавши кілька стовідсоткових шансів. У підсумку — нічия 2:2 і друге місце в групі після першого кола.
Проте друге коло для «біло-синіх» виявилось невдалим. В четвертому, домашньому, матчі проти того самого «Інтернаціонале» кияни до 86 хвилини вигравали 1:0, проте в кінці гри «россонері» використали помилки захисників і воротаря Станіслава Богуша, перемогли 1:2 і піднялись з останнього, четвертого місця, куди опустилось київське «Динамо».
П'ятий матч з «Рубіном» в Казані закінчився «сухою» нічиєю.
Останній матч вдома проти «Барселони» «динамівці» почали голом зі штрафного, але далі «Барса» завалоділа ініціативою і спочатку на 33 хвилині зрівняла рахунок, а в кінці матчу Ліонель Мессі забив переможний гол, який залишив «Динамо» за бортом єврокубків.
В другій половині сезону кияни боролись лише за чемпіонський титул, оскільки в Кубку України «Динамо» вилетіло в 1/4 фіналу від донецького «Шахтаря». Перед «весняною» частиною чемпіонату «динамівці» мали 7-очкову перевагу над «Шахтарем». Проте «біло-сині» грали невпевнено, почали втрачати очки і проти середняків чемпіонату. В березні команда осоромилася, програвши в Ужгороді головному аутсайдеру чемпіонату —— «Закарпаттю» з рахунком 1:0. Після поразки 1:0 в Львові від «Карпат» «Шахтар» обійшов киян в турнірній таблиці. У вирішальному матчі в Донецьку київський клуб програв «гірникам» (знову 1:0), не допомогло навіть взяте воротарем Олександром Шовковським пенальті в другому таймі. В підсумку донецький клуб достроково оформив чемпіонство.
У наступному сезоні 2010-11 головний тренер не зміг вивести киян до групового етапу Ліги чемпіонів, поступившись на вирішальному етапі плей-оф голландському «Аяксу». Перші матчі у Лізі Європи виявилися знов невдалими. Уперше подав у відставку 17 вересня 2010 — наступного дня після нічиєї 2:2 з БАТЕ в матчі Ліги Європи. Президент клубу Ігор Суркіс відхилив її. Удруге подав у відставку 1 жовтня 2010 — наступного дня після поразки 0:2 проти «Шерифа» також у матчі Ліги Європи і президент клубу задовольнив прохання про відставку[6].
Загалом за 16 місяців роботи в Києві ведене Валерієм Газзаєвим «Динамо» провело в усіх турнірах 58 матчів[7].
Є автором декількох автобіографічних книг.
У 2006 році у серії «Жизнь замечательных людей. Биография продолжается» (яка є продовження відомої серії «Жизнь замечательных людей») вийшла книга «Газзаєв» (автор — Анатолій Житнухін).
{{cite web}}
Артем'єв (1960) · Козирський (1960) · Тімаков (1961–1962) · Г. Гаглоєв (1962) · Яблочкін (1963) · Антоневич (1964) · Горностаєв (1966–1967) · Цаліков (1967) · А. Зазроєв (1968–1970) · Туаєв (1970) · Коршунов (1971) · Чіхрадзе (1971) · А. Зазроєв (1972) · Ларін (1973) · Туаєв (1974–1977) · Бєлов (1977–1978) · Цаліков (1978–1980) · А. Зазроєв (1980–1981) · Кочетков (1982) · Маслов (1983) · Варламов (1984) · Овчінніков (1985–1986) · І. Зазроєв (1986–1987) · Романцев (1988) · Вал. Газзаєв (1989–1991) · Худієв (1991) · Новіков (1992–1993) · Яновський (в.о.) (1993) · Федотов (в.о.) (1993) · Вал. Газзаєв (1994–1999) · Гуцаєв (2000) · Яновський (в.о.) (2000) · Авер'янов (2000–2001) · Яновський (2001) · Мунтян (2002) · Б. Тедеєв (2002) · Дзодзуашвілі (2003) · Яновський (в.о.) (2003) · Худієв (2003) · Б. Тедеєв (2003–2004) · Курбіс (2004) · Цветкович (в.о.) (2004) · Секінаєв (в.о.) (2004) · Б. Тедеєв (2005) · Гесс (2005) · Яновський (в.о.) (2005) · Шум (2005) · Яновський (в.о.) (2005) · Стукалов (2006) · Цховребов (2007–2009) · Петраков (2009) · Реднік (2009) · Шевчук (2010–2011) · Вол. Газзаєв (2011–2012) · Вал. Газзаєв (2012–2013) · Вол. Газзаєв (2013–2014) · Пагаєв (2014–2015) · З. Тедеєв (2015–2016) · Ф. Гаглоєв (2016) · Дзоблаєв (2016–2017) · Горохов (2017–2018) · Ю. Газзаєв (2018) · Гогнієв (2019–)
Товаровський (1936–1937) · Фомін (1938) · Печений (1939–1940) · Бутусов (1941) · Махиня (1944–1945) · Корчебоков (1945–1946) · Ідзковський (1946) · Апухтін (1946) · Щегоцький (1947) · Бутусов (1947) · Сушков (1948) · Окунь (1949) · Фокін (1950) · Ошенков (1951–1956) · Шиловський (1957–1958) · Ошенков (1959) · Соловйов (1959–1962) · Терентьєв (1963) · Зубрицький (1963) · Маслов (1964–1970) · Терентьєв (1970) · Севідов (1971–1973) · Лобановський (1973–1982) · Морозов (1983) · Лобановський (1984–1990) · Пузач (1990–1992) · Сабо (1992) · Фоменко (1993) · Сабо (1994) · Павлов (1994) · Сабо (1994) · Онищенко (1995) · Павлов (1995) · Сабо (1995–1996) · Лобановський (1997–2002) · Михайличенко (2002–2004) · Сабо (2004–2005) · Буряк (2005) · Дем'яненко (2005–2007) · Сабо (в. о.) (2007) · Лужний (в. о.) (2007) · Сьомін (2008–2009) · Газзаєв (2009–2010) · Лужний (в. о.) (2010) · Сьомін (2010–2012) · Блохін (2012–2014) · Ребров (2014–2017) · Хацкевич (2017–2019) · Михайличенко (2019–2020) · Луческу (2020–2023) · Шовковський (2023–)
Квашнін (1936) · Дубінін (1937) · Товаровський (1938) · Дубінін (1939) · Тетерін (1939) · Корчебоков (1939) · Аркадьєв (1940–1944) · Корчебоков (1944) · Якушин (1944–1950) · Дубінін (1950–1951) · Семичастний (1952–1953) · Якушин (1953–1960) · Блінков (1961) · Пономарьов (1962–1965) · Соловйов (1965–1966) · Бєсков (1967–1972) · Качалін (1973–1974) · Севідов (1975–1979) · Царьов (1979) · Горянський (1980) · Соловйов (1980–1983) · Іванов (1983) · Севідов (1983–1985) · Малофєєв (1985–1987) · Бишовець (1987–1990) · Альтман (1990–1991) · Газзаєв (1991–1993) · Голодець (в.о.) (1993) · Бєсков (в.о.) (1994–1995) · Голодець (1995–1998) · Ярцев (1998–1999) · Петрушин (1999) · Газзаєв (2000–2001) · О. Новиков (2001–2002) · Прокопенко (2002–2003) · Гржебік (2003–2004) · Бондаренко (в.о.) (2004) · Романцев (2004–2005) · Кобелєв (в.о.) (2005) · Вортманн (2005) · Кобелєв (в.о.) (2005) · Сьомін (2006) · Кобелєв (2006–2010) · Божович (2010–2011) · Сілкін (в.о.) (2011) · Сілкін (2011–2012) · Хохлов (в.о.) (2012) · Петреску (2012–2014) · Черчесов (2014–2015) · Кобелєв (2015–2016) · Чікішев (2016) · Калитвинцев (2016–2017) · Хохлов (2017–2019) · К. Новиков (2019–2020) · Кульчий (в.о.) (2020) · Шварц (2020–2022) · Йоканович (2022–2023) · Алпатов (в.о.) (2022) · Лічка (2023–)
Халкіопов (1936) · Рущинський (1937–1939) · Бухтєєв (1940) · Єжов (1941) · Нікішин (1943–1944) · Аркадьєв (1944–1952) · Пінаїчев (1954–1957) · Аркадьєв (1958–1959) · Пінаїчев (1959–1960) · Бєсков (1961–1962) · Соловйов (1963–1964) · Ніколаєв (1964–1965) · Шапошников (1966–1967) · Калінін (в.о.) (1967) · Бобров (1967–1969) · Ніколаєв (1969–1973) · Агапов (1974) · Тарасов (1975) · Мамикін (1976–1977) · Бобров (1977–1978) · Шапошников (1979) · Базилевич (1980–1982) · Шестерньов (1982–1983) · Шапошников (1983) · Морозов (1984–1987) · Шапошников (1987–1988) · Садирін (1989–1992) · Костилєв (1992–1993) · Копєйкін (1993–1994) · Тарханов (1994–1996) · Садирін (1997–1998) · Долматов (1998–2000) · Садирін (2000–2001) · О. Кузнецов (в.о.) (2001) · Газзаєв (2002–2003) · Жорже (2003–2004) · Газзаєв (2004–2008) · Зіку (2009) · Рамос (2009) · Слуцький (2009–2016) · Гончаренко (2016–…)